«Найстрашніше думати, що я вас більше ніколи не обійму»…
Кузьмич Михайло Антонович, позивний «Ведмідь», старший солдат, гранатометник в/ч 3044 Національної Гвардії України. Народився 21 липня 1980 року в Ровенській області Рокитнівського району в селі Вежиця. Загинув при виконанні бойового завдання 7 травня 2024 року внаслідок прямого влучання ворожого FPV–дрона – в районі села Роботине Пологівського району Запорізької області. Похований на Новоматвіївському кладовищі Миколаєва на Алеї Героїв. Посмертно нагороджений Відзнакою Президента України «ЗА ОБОРОНУ УКРАЇНИ».
…Такі короткі факти, такі скупі слова. А за ними – хоч і недовге, але таке красиве, таке наповнене смислом життя Героя. Михайлу було 9 років, коли батьки переїхали в село Новоукраїнка Баштанського району. Вони переселенці – бо сталося це після вибуху на Чорнобильській АЕС.
У Миколаєві жив починаючи з 2002-го. Працював будівельником – у багато будівель міста вкладені його майстерність та позитивна енергетика. Шанували Михайла товариші по роботі, бо мав «золоті руки», і що б не робив – виконував якісно та відповідально.
Того ж 2002-го вони одружились з Ніною. В сім’ї народились дві донечки – спочатку Вікторія, з роками – Софія. Це була родина, в якій 20 років панувало щастя. Батько обожнював своїх дівчат. «Все життя багато працював, щоб у нас все було. Діти ніколи ні в чому не мали відмови, він дійсно був найкращим», – згадує сьогодні дружина.
Батьки пишались старшою – Вікою, дівчина вчилась в університеті імені Петра Могили, а на початку лютого 2022 року поїхала продовжувати навчання в італійську Венецію. Молодшій Софійці тоді було 5 рочків.
Війна вдерлась в їхнє щасливе сімейне коло жорстко та несподівано. Ситуація в Миколаєві була напружена. Вирішили, що Ніна з маленькою поїдуть в Італію до Вікторії. Михайло вивіз їх на кордон, а сам повернувся до військкомату. В березні 2022 він уже був на фронті.
Прослужив два роки і два місяці. Знаходився на різних військових позиціях, деякий час – у сірій зоні. Останній напрям – село Роботине Запорізької області – став для нього фатальним. Навесні 2024 року дуже складна була на тому напрямку ситуація. Дрони, як стаї горобців, роїлись над головами українських воїнів. Ворог запускав їх на незвичних для виявлення, якихось незнайомих, інших частотах, і наші фахівці не могли «заглушити» ворожі атаки.
В той день 7 травня Михайло з побратимами йшли на позицію – 10 км пішки під відкритим небом, по відкритій території. Ворожі дрони щільно накрили хлопців. Михайло був поранений осколком у бедро, зачепило артерію – і він знепритомнів. Товариші намагались дотягнути його до кущів, але дрони знов і знов накривали беззахисних бійців. Наші ховались, як могли. Обстріли не зупинялись. У тому жахливому пеклі важко було зорієнтуватися, оцінити обставини, навіть зрозуміти, що відбувається. А коли після нальотів група досягла частини, з’ясували, що Михайла серед бійців немає. Стали шукати. Тож виявилось: поряд з нацгвардійцями під обстріли потрапили також хлопці ЗСУ. Вони йшли цим шляхом пізніше і забирали всіх поранених.
– Коли говорять, що наші лишають бійців на полі бою, – я в це не вірю, – каже Ніна Кузьмич. – Мого чоловіка забрали не «свої» – воїни нацгвардії, а військові Збройних Сил України… хоча він тоді уже лежав неживий. Михайло за життя був чималий, недарма мав позивний «Ведмідь». Але хлопці із ЗСУ, попри все, доставили його у медичний пункт. Добре, що він був «цілий», тільки осколкові поранення. Його можна було опізнати. Загинув у вівторок, і в п’ятницю ми його вже поховали… Нам дуже допомогла частина, де він служив.
Михайло відійшов у засвіти 7 травня, а 10-го повинна була проходити ротація. І родина чекала на нього вдома. Але не судилося. «Я не розумію, нащо було тримати ті позиції – шматок поля… захищати його ціною всіх отих життів», – каже дружина загиблого воїна.
Трагедія українських родин – це страшні наслідки російської війни. Розкинуті по світу жінки і діти, розірвані сім’ї, життя в постійному стресі, душевні муки в очікуванні новин з фронту, загибель близьких…
З Італії додому Ніна з Софійкою повернулись ще у липні 2022 року. Вони хотіли бути в Миколаєві. Михайлу давали відпустку – тож він, якщо приїде, мав попасти не в пустий, покинутий дім, а в теплу рідну оселю, до коханих людей, де на нього з таким нетерпінням чекали.
Як же він кохав своїх дівчат! Про це Ніна чула навіть від побратимів чоловіка. Скільки він, сидячі поряд з бійцями у бліндажі, розповідав веселих історій про своїх цікавих донечок. І так тепло ставало у кожного бійця на душі від тих сімейних спогадів, яких не вистачає воїнам серед жаху і болю війни.
Михайло завжди жив на позитиві: веселий, гуморний, він створював навколо себе атмосферу життєрадісності і доброго настрою. Для дівчат своїх був опорою, надією, розрадою. Тож на фронті кожну хвилину вільного часу витрачав на спілкування з рідними. З малою ділились новинами вдень, а вночі – з Ніною чи Вікою.
- Це був справжній чоловік. Жив чесно, йшов по життю сміливо, ризикував, в ньому не було хитрощів. Відкритий до всіх, готовий допомогти іншим на шкоду собі, – згадує Ніна. – Побратими розповіли, як одного разу хлопець зі Львова підірвався на міні. Тоді був сильний обстріл, ніхто не кинувся допомогти пораненому, тільки Михайло – виніс його з-під обстрілів, щоб той був у безпеці, поки дочекаються медиків. А сам повернувся назад на позицію. Такого батька в моїх дітей вже ніколи не буде, його ніхто не замінить. І я ніколи не зможу дати дітям те, що він давав їм… особливо це стосується Софійки.
Так, Софійка була батьковою улюбленицею. Які тільки розваги вони не вигадували! Михайло лягав на підлогу в кімнаті, а малеча розкладувала поряд фарби і розмальовувала його у всілякі райдужні кольори.
Коли трапилась біда, Ніна була у розпачі. Як… як розповісти восьмирічній дитині, що батько загинув і його більше ніколи не буде в її житті? Під час відсутності Михайла Софійка постійно говорила про батька. «Я вся в папу – така ж розумна і трудолюбива»… «Я така везуча, як папа, у мене завжди перші місця. Вчора був іспит в музичній школі – я отримала високі бали»… «Папа любить тільки мене, я хочу, щоб у всіх діток був такий папа, як у мене»…
Ніна винайшла вірний шлях, пояснила донечці: папи з нами немає, але він завжди поряд і ти можеш спілкуватись з ним.
Трапилось якесь чудо: Софійка тепер не сумує, звертається до батька, розмовляє з ним. Одного разу по дорозі до школи каже мамі: «Я попрошу папу, щоб сьогодні було мінування школи, тоді нас відпустять раніше». Згодом телефонує вчителька: уроки відміняються – мінування. Але Софійка і не здивована: «Ну, я ж папу попросила… а папа мене підтримує». Їй так легше жити і переносити розлуку.
Два роки, два місяці… майже 800 тривожних днів і ночей, довгі години очікування, молитви Господу за чоловіка і всіх, хто на фронті. У нього були проблеми з серцем, тож Ніна просила: може, вже повернешся? А він відповідав: «Я пишаюсь тим, що перебуваю тут разом з хлопцями, а не вдома. Ти мене з часом зрозумієш… це все – заради дітей, і вони будуть мною гордиться… Найстрашніше: може статися так, що я вас більше ніколи не обійму»…
Сьогодні Ніна, Вікторія та Софія вчаться жити без своєї коханої людини. Хтось каже, що час лікує… «Ні, це неправда», – вважає дружина Михайла.
Але життя триває. Віка продовжує навчання в магістратурі ЧНУ ім. Петра Могили на факультеті іноземної філології. Софійка опановує шкільну науку та займається фортепіанною музикою. Найтяжче – у святкові дні, бо свята в їхній сім’ї завжди були чудовими, яскравими, радісними. Тепер залишились сум та пам’ять. «Я кажу дітям: ми повинні нести пам’ять про нього і передавати всім. Ім’я Героя Михайла Кузьмича повинно жити».
Наталія Христова.
