Рівно 81 рік тому – 16 серпня 1941 р. – передові загони гітлерівських військ увійшли до Миколаєва. Почалася окупація міста, яка тривала до 28 березня 1944 р.
Мій батько інженер-будівельник В`ячеслав Дмитрович Козлов (1938-2005) був свідком цієї окупації. Увесь цей період він провів у Миколаєві разом з матір’ю.
Батько пішов з життя. Але лишилися його спогади – він багато чого розповідав, а пам’ять в нього була непогана. То що саме запам’ятав він, маленький хлопчик під час окупації?
Яскраві дитячі спогади
З огляду на маленькій вік хлопчик не пам`ятав тата і фактично з ним «познайомився» вже після війни. Справа в тому, що у 1940 р. його батька Дмитра Прохоровича Козлова було призвано на службу до Робітничо-Селянської Червоної армії та направлено до школи авіаційних спеціалістів (ШАС) у м. Вітебськ (Білорусь). Після її закінчення він продовжував службу авіатехніком у полку далекобомбардувальної авіації на західному кордоні СРСР.
Він пройшов війну з першого до останнього дня, неодноразово бував за лінією фронту, коли доводилося ремонтувати підбиті радянські бомбардувальники, що здійснили аварійну посадку під носом у ворога. У сорок першому році приймав участь у ліквідації десанту німецьких парашутистів у лісах біля міста Юхнова (сучасна Смоленська область Росії). Тоді ніччю у суцільній темряві вони кілька разів помилково вступали у вогневі зіткнення з такими самими червоноармійцями, обстрілюючи їх з гвинтівок, кидаючи гранати. І коли настав ранок, виявилося, що своїх повбивали більше, ніж німців.
Авіатехнік Дмитро Прохорович Козлов (фото 1945 р.)
Тим часом його маленький син з мамою жили в Миколаєві в жорстких умовах окупації. Після відступу Червоної армії на вулицях міста та дворах лишилося багато боєприпасів. Це привертало увагу дітей. Одного разу маленький Славко грався чимось и стався вибух – ймовірно це був запал від гранати. Хлопець отримав осколкові поранення обличчя. І нечуване діло – його прооперували у німецькому військовому шпиталі, де на якісь некваліфікованій посаді – прачкою або прибиральницею – працювала мати. Операція пройшла успішно, але на згадку на все життя лишилися невеличкі шрами на підборідді, верхній губі та переніссі.
«Добре пам`ятаю, – розповідав В’ячеслав Дмитрович, – як я їду на руках у матусі в кабіні німецької вантажівки поряд з німцем-водієм. Обличчя мені заливає кров з ран, а матуся заспокоює як може, каже, що мене вилікують і все буде добре».
Пізніше, коли в нього сталося гостре запалення кишківника, хлопцю в німецькому шпиталі зробили ще одну операцію. Це було нечувано для радянських часів, віддавало «зрадою». Тому про дві операції, які зробили німці, В.Д. Козлов відкрито почав розповідати лише у 80-ті рр. ХХ ст.
Під час окупації хлопець жив у одноповерховому будинку за адресою вул. Потьомкінська, 84. На сусідньому кварталі (Потьомкінська – ріг Громадянської) мешкала група будівельників Вермахту, родом вони були з Польщі. Вони товаришували с місцевими мешканцями, розуміли російську мову і навіть підгодовували сусідських дітей. Якось вони були арештовані німцями, за словами сусідів арешт проводила ГФП (Geheime Feld Рolizei – тайна польова поліція Третього рейху, яка займалася справами військових). Більше їх ніхто не бачив. За чутками вони були розстріляні за саботаж, який чинили під час виконання будівельних робіт на військовому летовищі Кульбакине.
Ставлення окупантів до місцевого населення
Відношення до місцевого населення було дуже жорстоким. Але з іншого боку, певна кількість звичайних німців, які волею долі опинились в гітлерівській армії, ставились до мешканців Миколаєва з певною людяністю. Вони підгодовували населення, добре відносились до дітей.
Віра Федосіївна Козлова ті її син В’ячеслав (фото 50-х рр.)
Біля одноповерхового двору, де ми жили мати та син Козлови, цілий квартал займав “Будинок спеціалістів” Це був багатоповерховий будинок з усіма зручностями, центральним опаленням та навіть чи не єдиним у всьому Миколаєві ліфтом – небачена для того часу розкіш! Його побудували в 30-ті роки для місцевої партійної верхівки, службовців, інженерів, висококваліфікованих кадрів, значна частина з яких прибувала в Миколаїв з інших регіонів СРСР. Зрозуміло, під час окупації німці не могли пройти осторонь цього будинку, який взагалі не постраждав, оскільки відступ Червоної армії з Миколаєва відбувався поспіхом і боїв у центральній частині міста не було. До того ж меблі у величезних квартирах були казенні, в евакуацію їх не вивозили і вони лишилися новим господарям – німцям. Тут оселилися гітлерівські офіцери, як не раз пригощали дітей цукерками – кричали: “Кіндер, кіндер, бон-бон!” і кидали цукерки прямо з балкону.
Жахливу подію – знищення єврейського населення Миколаєва, яке відбувалося переважно у вересні 1941 р., батько не пам`ятав, йому було тоді лише 3,5 роки. До того ж маленький хлопчик особливо не відрізняв сусідів за етнічною ознакою. Просто з двору всі євреї кудись зникли, включно з його маленькими друзями, а їхні оселі були зайняті іншими людьми. На воротах вивісили табличку зі переліком мешканців. Без дозволу окупаційної влади селити в себе інших людей, окрім тих, хто був зазначений в переліку, заборонялося під страхом суворої кари.
Навесні 1942 р. у двір зайшов німець у чорній формі та шкіряному плащі. Пристойною російською мовою, хоча і з помітним акцентом, він запропонував дворовим хлопчикам по плитці чорного шоколаду (нечувана за тих часів смакота!) за кожного єврея, якого вони допоможуть викрити. Єзуїтство полягало в тому, що маленькі діти не розуміли, що від них вимагають, адже потім цих євреїв було б вбито. На щастя, жодного єврея у дворі не лишилося, тому “заробити” шоколадки дітям не вдалося.
Німці встановили комендантську годину та низку місць, де городянам не можна було з`являтися. За порушення цього правила або знаходження на вулиці під час комендантської години, за відхиляння від примусової праці та від відправлення на роботу до Німеччині, за переховування євреїв та поселення громадян, які не були зареєстровані в оселі і не мали документів, за інші “злочини” людей заарештовували і дуже часто страчували. У разі вбивств німців і вчинення диверсій, актів саботажу німці брали заручників. Якщо винних не вдавалося встановити, заручників також страчували.
Заручників та людей, призначених для відправки у Німеччину тримали на території лікеро-горілчаного заводу.
Мати оберігала маленького сина, щоб не травмувати психіку, зайвий раз вона навіть на випускала його на вулицю. Але хлопець вже багато чого міг побачити і зрозуміти самотужки. Так колись взимку мати взяла його з собою на міський базар. Там стояла шибениця, де страчували борців з окупантами, людей, які скоїли правопорушення та заручників. Повісити могли навіть за дрібну крадіжку.
Шибениця в районі базару (фото зроблено після визволення Миколаєва)
Хлопцю на все життя запам`яталася жахлива картина, яку він побачив.
На шибениці висіло декілька тіл. Серед страчених – жінка з розпатланим волоссям. Її обличчя було жахливе, синьо-багряного кольору з напіввідкритими очима, з рота вивалився язик. До жінки мотузкою було прив`язане немовля, закутане у велику вовняну хустку. Дитинка також була мертва, вочевидь вона змерзла на смерть на морозі. Перед смертю немовля помочилося і ця замерзла блідо-жовтувата сеча застила на хустці. Ця нещасна дитинка багато разів снилася батьку навіть через десятиліття.
Миколаїв був поділений між німцями та румунами, кордон проходив по Південному Бугу. Основна частина міста належала німцям і входила до складу рейхскомісаріату “Україна”, а Варварівка відносилася до румунської Трансністрії, незаконно включеної до складу Румунської держави. У місті було чимало румунських військових. Відношення німців до румунів було зверхнім. Раз у дворі, де мешкав В.Д. Козлов, румунський солдат щось поцупив у місцевих мешканців. Вони поскаржилися німецькому офіцеру, той зайшов у двір і мовчки почав бити румуна кулаками в обличчя. Румун навіть не намагався чинити спротив, тільки жалісливо кричав.
Побутові умови під час окупації
Певний час після початку окупації централізоване водопостачання не працювало, тому воду доставляли з району яхт-клубу, з так званого “фонтану” – природного джерела ключової питної воді. Також використовували глибокі колодязі, але їх було лише декілька на все місто і вода там була солонуватою. Брали воду навіть з річки. Річка до дому В.Д. Козлова була набагато ближче, ніж яхт-клуб, але річну воду мати хлопця використовувала тільки для миття посуду, вмивання та прання. Замість миючих засобів посуд чистили річним піском. Для прання використовували корита, виварки та пральні дошки. Прасували білизну праскою, яку гріли на вугіллях.
Чи було централізоване енергопостачання, батько не пам`ятав, але розповідав, що для освітлення оселі користувалися керосиновою лампою. Керосин був дефіцитом, так само як їжа, одяг, взуття та багато інших речей.
Вони жили в однокімнатній квартирі з маленькою кухнею. У дім було проведено світло, опалення було пічним, у дворі стояла водогінна колонка для загального використання, туалет у дворі також був для загального користування.
Багатьом городян не вистачало ані їжі, ані нормального одягу, ані взуття. Панувало суцільне зубожіння, люди недоїдали, часто хворіли.
Харчи були великою проблемою. Перш за все їх можна було придбати на базарі, але ціни там були космічні. Тому продукти вимінювали у селян, частина городян тимчасово переміщалася в села, працювала на полях та городах. Стан родини батька був відносно виграшний, оскільки його мати отримувала продовольчий пайок у німецькому шпиталі, де працювала, а також зарплатню німецькими окупаційними марками, на які можна було придбати їжу. Також на базарі можна було придбати одяг, взуття, білизну, мило, зубний порошок, керосин.
Ще батько згадував весняні та літні повені, які переслідували передмістя у воєнні та повоєнні роки, доки у районі т. зв. “Канави” – вдовж вул. Громадянської – не було побудовано потужний дощовий колектор.
Визволення Миколаєва. Десант Костянтина Ольшанського
Миколаїв було звільнено від німецьких окупантів 28 березня 1044 р. Цей період життя батько, якому на той час було шість років пам`ятав краще, ніж початок окупації.
Напередодні звільнення почалася евакуація гітлерівської армії. Відступаючі колони окупантів йшли по вул. Херсонський та Потьомкінскій кожного дня. У місті з`явилися калмики – військова частина, сформована з етнічних калмиків, а можливо також з представників інших народів СРСР монголоїдної зовнішності, що перейшли на бік німців. Батько називав їх “справжніми тваринами” та наголошував, що вони були жорстокіші за німців.
Якось до двору завітав румунський військовий та запропонував обміняти власну гвинтівку на їжу. Мешканці прогнали його, зокрема зважаючи на те, що зберігання вогнепальної зброї та боєприпасів населенням каралося стратою.
Іншим разом всіх мешканців вигнали з двору, щоб тимчасово розташувати там німецький кулеметний підрозділ. Коли батько з сусідськими хлопцями потайки зазирнули у двір, то побачили, що він увесь заставлений кулеметами, які німці розбирали, ремонтували та змащували.
До війни мати мого батька працювала на портову елеваторі. Цей елеватор “канадського типу” з монолітного залізобетону загальною ємністю 41 тис. тонн збудували у 1930 р. На той час за обсягами зберігання він вважався найбільшим в Європі і третім у світі. Через цей елеватор йшов експорт радянського хлібу, зокрема і під час Голодомору.
Портовий елеватор (передвоєнне фото)
У третій декаді березня 1944 р. поповзли чутки, ніби німці, які вже поступово покидали місто, не встигли вивезти з елеватору збіжжя та вирішили залити його водою, щоб воно запріло і зіпсувалося. Тим часом у Миколаєві гостро відчувалася нестача продуктів, шпиталь, де працювала мати В.Д. Козлова був евакуйований, вона лишилася без роботи і, відповідно, втратила можливість годувати сина.
Зранку 26 березня мати з сином вийшли з дому у напрямку порту, який, як вважалося, відступаючи німці вже покинули. Вони розраховувала набрати якомога більше зерна, яке ще не встигло зіпсуватися. Проте цей похід закінчився неочікувано.
Коли вони ішли по 3-й Слобідській в районі елеватору почалася гучна стрілянина, потім – вибухи. Над портом піднявся стовп диму. Приблизно на розі вулиць 3-ї Слобідської та Пограничної над їх головами декілька разів пролітати кули. Мати вирішила повертатися до дому.
Містом миттєво поширились чутки, що в порту німецькі солдати-пролетарі за закликом німецьких комуністів почали збройне повстання проти Гітлера. Звичайно, це була відверта нісенітниця, але розповсюдження таких дивних чуток показує, наскільки сильно миколаївці знаходилися під впливом радянської пропаганди. Велика частина людей щиро вірила у невідворотність світової пролетарської революції. Навіть кілька років нацистської окупації не змогли переконати їх в тому, що така революція серед німців неможлива, а сама теорія світової революції – фантастичний плід уяви фанатиків.
Насправді, як пізніше стало відомо, саме зранку 26 березня в порту біля елеватору в бій вступив радянський десант під командуванням старшого лейтенанта Костянтина Ольшанського. До його складу входили 55 морських піхотинців, 12 солдат-саперів та провідник. Десант вночі пройшов на човнах декілька кілометрів водами Бузького лиману, потайки висадився в районі порту, розмінував елеватор, якій німці підготували до підриву.
Зранку десантники вступили в бій з німцями, який тривав дві доби. За цей час десантники відбили 18 ворожих атак, декілька разів викликали на себе вогонь радянської артилерії та авіації, і врешті-решт так і не здали позиції. Внаслідок дводенних боїв було знищено близько 700 гітлерівців, два танки, декілька гармат та мінометів. З боку десантників загинули та протягом декількох наступних днів померли від ран 59 осіб.
Cтарший лейтенант Костянтин Ольшанський
Значення десанту полягало в тому, що він посіяв паніку в тилу ворога, зірвав плани довготривалої оборони міста від Радянської армії та повного знищення усіх споруд порту, а також інфраструктури самого міста. Це єдиний радянський десант в історії Другої світової війни, всім без виключення учасникам якого за вказівкою Й.В. Сталіна було присвоєно звання Героїв Радянського Союзу.
Цікаво, що батько нічого не згадував про масове вигнання мешканців міста вглиб окупованих територій, яке відбувалося в останні місяці окупації Миколаєва та зафіксовано в багатьох джерелах. Можна зробити висновок, що його близьких ці трагічні події обійшли стороною.
Під час відступу німці підпалили той самий «Будинок спеціалістів». Він палав декілька діб і вигорів вщент.
Радянські війська вступили до міста зранку 28 березня.
День був сірий, хмарний, йшов мокрий сніг. Нескінчена колона визволителів йшла вулицею Потьомкінською. Вони були брудні, бо весінньої багнюки було чи не по коліно, дуже втомлені, майже спали на ходу. Насправді ця картина буда похмура, але на душі у миколаївців було радісно. Вони дочекалися своїх визволителів. А маленький хлопчик вперше повірив, що рано чи пізно побачить свого тата, якого на жаль, наочно не пам`ятав.
І вже невдовзі, виявилося, що тато живий! Коли почала працювати міська пошта, мати з сином отримали від нього купу листів зі штампами польової пошти, складених трикутниками. До речі, батько також не знав, чи жива родина, я якщо жива, то де саме мешкає. Він писав на стару адресу і – о диво! – листи попали за призначенням.
Життя у перші повоєнні роки
Перші повоєнні роки В.Д.Козлов, який вже подорослішав, пам`ятав набагато краще, ніж окупацію. У вересні 1945 р. він пішов у першій клас школи, яка була розташована по вул. Інженерна у будинку, як він стверджував, колишньої жіночої гімназії.
Шкільна форма була відсутня, діти ходили на зайняття в будь-чому. Мати пошила Славку куртку зі старої тканини, а з різнокольорових клаптиків – торбину замість портфелю. В тому “портфелі” лежали зошити, книги, чорнильниця, ручка з пером. Після війни зошитів на вистачало, іноді доводилося писати на обгортковому папері чорнилами, зробленими з буряку. Вони були густого червоного кольору. Писати наливними або кульковими ручками забороняли. Кулькові ручки тоді лише з`явилися – нові, недосконалі, паста з них нерідко виливалася назовні. Батько, що повернувся з війни, зробив синові королівський подарунок – привіз набір польських кольорових олівців, маленьких і дуже красивих. Таких ні в кого не було!
У школі не вистачало меблів. У перший навчальний рік діти навчались за швидкоруч сколоченими нефарбованими партами. Кожен учень приносив з дому стілець або табуретку, щоб було на що сідати.
Навчання було платним, але платня невелика. Школи формувалися за гендерним принципом – окремо для хлопців і для дівчат. Наприкінці 40-х рр. В.Д. Козлова перевели в школу №13, де вже існували змішані класи, а за парти розсаджували за принципом “хлопчик і дівчинка”. Там були повноцінні шкільні парти, де треба було відкинути кришку, щоб сісти або встати, а не саморобні. Їдальня або буфет були відсутні.
Писати дітей вчили виключно пір`ями. Велика увага приділялася не лише граматиці, але і каліграфії – красоті почерку. Уроків праці у начальній школі не було. Проте окрім російської і української мови, діти вивчали німецьку, французьку та навіть іспанську.
Як не дивно, після звільнення Миколаєва від німців, матеріальний стан родини Козлових спочатку погіршився, оскільки мати втратила роботу в німецькому шпиталі. Невдовзі, щоб прокормити родину, вона влаштувалася на роботу до радянського шпиталю, але харчів все одно не вистачало.
В 1947 р. почалася справжня голодовка. Існували продовольчі картки, по яких мешканцям видавали продукти – рівно стільки, щоб не померти з голоду. Тому люди годувалися соняшниковим насінням, кукурудзою, кашами, варили суп з картопляних лушпайок. Буханець хлібу коштував на базарі 200 рублів. Один буханець на місяць батько Славка купував в день авансу, інший – в день зарплати. З’явилася американська продовольча допомога – картонні коробки с тушонкою, бобовим супом з томатом, який миколаївці називали “борщем” і жуйкою. Саме тоді багато хлопців вперше спробували жувальну гумку. Для них це було щось надзвичайне, ніби дивний смаколик з іншої планети.
Реклама того самого американського “борщу”
Поступово голодні часи минали, раціон дітей ставав дедалі повноцінним. Учні вже мали можливість брали з собою до школи яблука, бутерброди з вершковим маслом, цукерки, навіть копчене м`ясо або сало.
А як діти проводили вільний час?
Хлопчаки грали у “пір’їнки”, “гудзики”, “монетку”. Гра у монетку була найбільш прибутковою, своєрідною шкільною рулеткою. Суть полягала в тому, щоб кинута монета ребром вдарилася об стінку, відлетіла і впала, накривши на землі монету іншого гравця. Монету того, хто програв, кидали в “котел” – маленьку ямку. Той, чия монета від стінки відлітала в котел, вважався переможцем і забирав собі всі гроші.
Цікаві дитячі іграшки тих років. Зокрема це дзиґа, яку розкручували маленьким батогом (до речі, вона так і називалася “дзиґа”, а не “юла”, хоча миколаївські діти спілкувалися між собою російською мовою). Свинцеву кульку, обгорнуту шматком хутра або вовни, називали “ляндрочка”. Її набивали ногою під рахунок так, щоб вона не встигла впасти на землю. Хто зробив більше ударів – переміг. Були саморобні зимові санки, ковзани, самокати, діти збирали колекції обгорток від цукерок, сірникових коробок, поштових марок. Багато хто з дітей та підлітків полюбляв рибалити. Також поширене було збирання гранат, набоїв, інших боєприпасів, яких тоді ще багато лишалося в місцях боїв. Наприклад, діти ходили в район “Ліски” і там на місці підірваного артилерійського складу збирали залишки пороху, розкидані по землі на великій території. Бійки між дітьми називали “стукалками”, а центральну вулицю міста Радянську (сучасну Соборну) – “Совуля”.
В перші повоєнні роки криміногенна ситуація була дуже складною, в місті скоювали багато злочинів, часто траплялися вбивства, розбійні напади та пограбування. За словами батька, одним з найулюбленіших місць “збіговиськ” злочинців був “Червоний дім” – недобудова театру, яка знаходилася у середмісті ще з дореволюційних часів (її добудували як міський кінотеатр «Батьківщина» лише на початку 60-х рр.). Звичайні люди боялися навіть проходити поряд з нею. Декілька разів міліція окружала недобудову, влаштовувала облави та арештовувала усіх, кого знаходила, вилучала цілі арсенали вогнепальної та холодної зброї. Проте минав час і злочинці поверталися до своєї улюбленої “криївки” знову.
Кримінальний елемент дуже побоювався фронтовиків, багато з яких ходили в цивільному одягу, але зі своїми орденами та медалями на груді. У магазинах, закусочних та пивних таких людей зазвичай обслуговували без черги. Інколи вчорашні фронтовики самі влаштовували “облави” на злочинців, виловлювали їх та “виховували” – нещадно били. Але з іншого боку серед злочинців теж попадалися колишні фронтовики.
***
Приблизно так, за розповідями мого батька, жили миколаївські діти під час окупації та в перші повоєнні роки. Шокуючи обставини, факти, подробиці для маленького хлопчика були частиною його дитинства, яке для кожного є неповторним та незабутнім.
На жаль історія нічому не вчить. Зараз чимало українців знову живуть в умовах нелюдського окупаційного “нового порядку”. А це – чи не найстрашніше, що може бути в житті не тільки дорослого, але й маленької дитини. І колись історики майбутнього вивчатимуть наше сьогодення саме так, як попередні покоління істориків вивчали Другу світову.
Мабуть особисті роздуми та спогади пересічної людини часто не співпадають з “книжковою історією”. Але, здається, зрозуміло, чому для людей з власним досвідом війни та життя в окупації завжди найвищою цінністю є мир. “Аби не було війни”, – це стало лозунгом для кількох поколінь наших предків. Мир – це те, чого ми так прагнемо сьогодні.