ВІКТОРІЯ ТОНКОВИД: пам’яті Ірини Нежигай

10:46

Откройте “Вечерний Николаев” в Google News и  Телеграм-канале

Коли згадуєш людину, пам’ять не «видає» щось глобальне, вона підкидує дрібниці і загальне відчуття-сприйняття.

Красива і статна. Однаково чудова як в нарядному вбранні на якомусь святкуванні у редакції, так і в старих штанях й куртці під час поїздки за грибами.

Іронічна та усміхнена. Якось ми значною частиною жіночого колективу «Вечірки» «сіли» на дієту. На третьому тижні за розписом цієї дієти було 2 дні, коли треба було витримати на одному виді фруктів. Прийшли в понеділок на роботу, ділимось, як хто ці «важкі дні» пережив. Одна Іра каже: «А якщо запивати полуницю шампанським – то дуже нічого».

Гостинна. Ми залюбки ходили один до одного в гості, хоча й, на жаль, не робили цього часто. Якось приходжу, а біля її невеличкої квартирі у «жилкопі» на Адміральській, де вона на той час жила, якось дивно пахне від клумби з квітами. «А це я тигрині какахи розклала, щоб коти-собаки не копали. Топчій казав, що точно копати не будуть, бо тигрів всі бояться, їх запах чують, – каже (з директором зоопарку Володимром Топчім їх пов’язували довгі роки дружби, тому де взяти таке незвичне «добриво», питань не було) і сміється. – Але ці, мабуть, не знають, що тигрів треба боятися, – копають».

Вона світилася життям. Це відчували не тільки люди, а й тварини, які завжди були поруч. Навіть після встановлення страшного діагнозу, операцій і хіміотерапій. Саме такою вона для мене і залишиться – світлом і теплом.

Нежигайко, якщо ти мене чуєш, – я тебе обіймаю.