Валерий Бойченко: Против ветра, против бури…

17:45

Откройте “Вечерний Николаев” в Google News и  Телеграм-канале

Валерий Бойченко, поэт, стихи, Николаев,

Сухие строчки биографии николаевского и украинского поэта представила Википедия. Так и должно быть: о поэте более полно говорят его стихи…

Валерий Петрович Бойченко родился 3 мая 1941 года в Снигирёвке. Окончил школу в Херсоне, работал на судоремонтном и комбайновом заводах. В 1965 году окончил факультет иностранных языков Львовского университета, преподавал английский язык в школе-интернате в Душанбе. Потом преподавал в Херсонском мореходном училище, Херсонском индустриальном институте и, наконец, переехал в Николаев, где работал преподавателем в институте последипломного педагогического образования.

Бойченко был ответственным секретарём областной организации Союза писателей Украины, руководителем литобъединения «Стапель», вёл активную общественную деятельность, писал много статей по истории и культуре родного края.

Бойченко – председатель редколлегии просветительской газеты «Аркасовская улица», с 1989 был первым председателем, а позднее – сопредседателем Николаевской краевой организации Всеукраинского общества «Просвита», а в 2000 году стал председателем городской организации этого общества. Член «Мемориал» и Киево-Могилянского братства, возглавлял Николаевскую экологическую организацию «Зелёный мир» и городское общество украинского языка. Был делегатом Всемирного конгресса украинцев.

Дебют Бойченко как поэта состоялся в журнале «Днипро» в 1970 году. Первый сборник поэзии «Искры» вышел в 1972 году, а в последующие годы – сборники «Солнечные круги», «Политье», «Багровые колонны», «Широты», «Светлые реки», «Доброта», «Птицы над пламенем», «Правый берег», «Не повторится миг», книжка для детей «Какой большой мир!». В переводе Бойченко вышли повесть американского писателя Виля Джеймса «Дымка» и роман английского писателя Роберта Стивенсона «Корабельная катастрофа».

Лауреат областной премии им. Н.Аркаса, литературной премии им. П. Тычины, Всеукраинской литературной премии им. А. Олеся.

Умер Валерий Бойченко 25 марта 2011 года в Николаеве.

***
ПОЕТ. ПЕДАГОГ. ПАТРІОТ (ПАМ’ЯТІ В. БОЙЧЕНКА)

Як каже українська мудрість: добрі слова йдуть від добрих думок. Додам: і добрих спогадів про добру людину, про талановиту людину. Валерій Петрович Бойченко – людина з легенди. Мені пощастило три десятки років особисто знати Валерія Петровича і як громадського діяча, і як літератора-публіциста, як педагога-наставника, і як Поета. Уважний до людей, активний, дієвий, бережний до роботи, ініціативний, творчий – ось, як на мене, головні риси людини і громадянина із поетичною душею, які притаманні були Валерію Бойченку і виділяли його з-поміж інших. Акцентую на цьому передусім з тим, аби курсивом виділити постать Особистості, належним чином дотепер не оцінену, не пошановану, не відзначену якщо не на рівні української держави, то хоча б на рівні місцевої влади і громадського самоврядування.

Відтак, доки топчемо ряст, треба повизбирувати по зернині все, що стосується життя і творчості нашого славетного краянина. Перші кроки, треба віддати належне Тарасу Дмитровичу Креміню, Василю Івановичу Шуляру, Тетяні Василівні Твердій, знаній частині творчої інтелігенції, – вже зроблені на шляху до увічнення пам’яті В.П. Бойченка. Автор цих рядків долучається до справи, воістину, святої. І для нинішніх, і для майбутніх поколінь В. Бойченко став взірцем Педагога, Поета, Патріота, який завжди вів розмову з Україною і про Україну, про її минуле, сучасне і майбутнє.

Читаю-перечитую вірш «Вулиця Потьомкінська» із книги «Не повториться мить», і на пам’ять приходять рядки Великого Кобзаря про Запорозьку Січ і про козаків «як святих людей на святій землі», і наше тривожне сьогодення, як нагадування сучасникам про вірність і про зраду, про любов і про ненависть, про друзів і про ворогів.

В. П. Бойченко завжди ішов супроти вітру, проти бурі. Так було в часи перебудовчі 80-ті, коли створювалися нові, або відновлювалися громадські організації «Зелений світ», «Український Фонд Культури», «Просвіта», «Організація української інтелігенції», «Рух», де голосом Валерія Бойченка заговорив український Південь – Миколаївщина!

На численних зборах і зібраннях, серед патріотів-інтелігентів знаковою постаттю став В. Бойченко. Він мав свою партитуру: фахова ерудиція, підкріплена добрим смаком, поєднана з щирістю і високою емоційною культурою, – ось що вирізняло поета-трибуна з-поміж справжніх і прихованих ура-патріотів. Він не мав поверхових суджень і безапеляційних діагнозів, а як людина сучасна не схилявся до полегшених варіантів, до сумнівних компромісів. А ще вражала його літературна українська мова, яка і для мене стала взірцем мовної досконалості. Зізнаюся: за приклад усного і писемного мовлення брав Павла Мовчана, Володимира Яворівського, Дмитра Павличка, Дмитра Креміня, Валерія Бойченка.

Особисто вдячний і пишаюсь тим, що Валерій Петрович редагував мою першу поетичну книгу «На крилах любові», яка побачила світ у 1999 році, а його дружні поради та зауваження тільки додавали впевненості у власній поетичній творчості.

Мережу ці рядки і думаю про Людину, яка примножувала духовні скарби українського народу, ставши великим українським поетом на великій українській землі із наповненим глибинним змістом прізвищем – Бойченко! Ось так, саме так потрібно любити рідну землю, рідну мову, традиції і святині свого народу. Крапка.

Леонід Ржепецький,
літератор, поет, друг В. П. Бойченка.

***

Валерій Бойченко
Хай вам засяє любов

То не біда, що час іде,
Біда – життя іде-минає.
Уже нема тебе ніде,
Уже – лиш небонько безкрає.
Те небо вже шуга-літа,
Й не бачить вже, куди упасти,
Немов та чаєчка свята,
Що квилить – сива від напастей.
Уже під небоньком отим
Від золотів слідок твій юний…
Не жаль відстугонілих зим,
А жаль життєвого відлуння.

Велика Корениха
(Миколi Вiнграновському)
I знов Велика Корениха
З туману сивого, здаля –
Така земля прадавньо-тиха
Й легка, немов перепеля.
В колисцi тихого лиману
Лежить земля, немов дитя;
Немов в iсторiї ще рано,
I я дивлюсь у майбуття.
Ти хто?
Звiдкiль?
Якого роду?
Якi у дiток iмeнa?
Якому юному рапсоду
Ти дарувала письмена?
Мовчить Велика Корениха
З туману сивого, здаля.
Немов не знала горя й лиха,
Немов усе ще – немовля…

Haпередоднi
У Снiгурiвцi знов хлопчиськом
Стою на березi крутiм.
Тут – свiтла сонячного бризки,
А там, в зарiччi, – перший грiм.
Тут у саду росте травиця,
I чисто яблуня цвiте.
А там – залiзнi блискавицi
Корчують хмарище круте.
Тут босоного скаче лiто,
А в серцi грає сум’яття:
Гей, що там, у прийдешнiм свiтi?
Невже це ти, моє життя?…