Сегодня наша «Литстраница» познакомит вас с творчеством Татьяны Свирской, известным николаевским литератором, которая в самый «женский» день отметила свое 55-летие.
«Наша николаевская Сапфо» – так в свое время назвал поэтессу Дмитро Креминь. Потому что ее стихи, как и стихи древнегреческой поэтессы и музыкантши, отличаются искренностью чувств. Светлая и исповедующаяся лирика переносит читателей в мир гармонии, одновременно заставляя задумываться о смысле жизни. Когда же Татьяна Дмитриевна пишет для детей, то полностью погружается в мир детства. Она говорит с детьми на понятном им языке, мастерски передает их чувства, переживания, понимая их стремление к чуду и сказке.
Татьяна родилась 8 марта 1966 года в поселке Щербановское Вознесенского района. Учась в Щербановской средней школе, участвовала в самодеятельности: любила петь и декламировать стихи. Пробовала писать, впрочем, делала это скорее для себя.
В 1985-1989 годах училась в Ровенском государственном институте культуры, приобретая профессию режиссера. По окончании учебы работала руководителем литературно-музыкального клуба в Ивано-Франковске. Впоследствии переехала в Тернополь, где работала методистом в областном Доме культуры «Березиль». В 90-е молодая семья переехала на Николаевщину, а затем, в 1997 году, селится в самом Николаеве.
В 2006 году в рамках областной Программы поддержки отечественного книгоиздания и книгораспространения в Николаевской области на 2006-2010 годы издательством «Илион» был выпущен первый сборник стихов Татьяны Свирской «Полет на волю».
Далее, при содействии главного редактора журнала «Благовестник», в серии «Мелодия сердца» был опубликован целый ряд стихотворений поэтессы. В 2009 году в рубрике «Солнечные кларнеты чувств» журнал «Днипро» разместил стихотворении «Я заблудилась среди лета», и «Не придумывай себе героев». В дальнейшем круг творчества Татьяны Свирской расширяется, и она начинает печатать в журнале «Малятко» свои первые детские стихи.
В 2014 году в серии «Николаевский перекресток», благодаря издательству «Шамрай», вышел сборник стихов «С вечностью наедине». В этом же году увидел свет сборник детских стихов «Солнечный зайчик».
В 2017-м Татьяна Свирская представила новую книгу «Путешествие в Странное, или Новая Сказка». А в 2020-м в издательстве «Илион» вышли сразу две детские книги – сказка «Эльсавия» и поэтическая сказка «В светлом-пресветлом сказочном лесу». «Поэтическая сказка погружает как маленького, так и взрослого читателя в удивительный мир сказочного леса. В лесу светлом царит любовь и взаимоуважение, а лес темный, наоборот, – окутан одиночеством, страхом. Каким быть лесному дому – решать самим жителям этого леса. Потому что от каждого из них зависит, будет ли он полон добром и светом, или в нем будет царить наглая сила и безрадостная темнота». Такую рецензию написали читатели, а директор областной библиотеки им. В.А. Лягина Татьяна Жайворонок отметила в Фейсбук: «Дуже гарна книга для дітей, але я раджу і дорослим її прочитати. Вона має дуже глибокий сенс. Тетяна Дмитрівна дуже талановито пише твори для дітей».
Татьяна Свирская – победитель IX областного конкурса «Лучшая Николаевская книга – 2014» в номинации «Лучшее издание для детей и юношества» за книгу «Солнечный зайчик»; победитель XII областного конкурса «Лучшая Николаевская книга – 2017» в номинации «Лучшее издание для детей и юношества» за книгу «Путешествие в Странное, или Новая Сказка»; победитель Первого поэтического конкурса-фестиваля Якова Бузинного «Живая вода на раны Украины» (III место в номинации «Христианская поэзия»- 2015).
Член Национального союза писателей Украины с 2018 года.
Татьяна Свирская уверена, что «человек пишет под впечатлением чего-то, а паузы в творчестве бывают у каждого творца, ибо замысел должен вызреть в душе, собраться, и тогда он взрывается вулканом, и таких пауз не надо бояться»…
Мені, насправді, небагато треба:
над головою – чистий простір неба,
вечірню зірку і зорю ранкову,
і солов’їну пісню світанкову.
Ще – дотик літа в січні на морозі,
і смуток чорнобривців при дорозі,
і незгасиме сяйво від любові,
і думку, не загублену у слові,
і вітерець, що ледь колише віти,
і здатність незначущому радіти.
А ще – я хочу тиші до нестями!
Босоніж бігти теплими дощами
ясним Чумацьким шляхом просто в небо…
Мені, насправді, небагато треба.
***
Це місто загубилося в снігах.
Ці вулиці принишкли у завіях.
Дрімають клени у казкових снах.
Застигли липи у солодких мріях.
Нестримний галас тиша сповила.
Спустілі вулиці прозора ніч укрила.
Феєрія чарівно-снігова
Розкинула над містом пишні крила.
У вибіленім світі – ні душі.
Стомилась і затихла хуртовина.
Зірки плюскочуться в Маленькому Ковші.
І видається зайвою людина.
***
Відкинула Бога країна моя,
відкинула Бога.
І мостить в нікуди дороги свої.
Широкі дороги.
Бездумно і легко летить на вогонь
п’янкої облуди.
І кращого хоче якогось життя,
а краще не буде!
І храми у небо націлять хрести
і дзвони задзвонять.
А Віру і Слово приб’ють до стовпа
і знов похоронять.
Чийсь плач перекриється сміхом гучним.
Зубожений світе!
Допоки ти Світло вважатимеш злом,
а темряву – світлом?!
Чи зможеш відчути за жартом масним,
за галасом віку,
за вічним бажанням собі догодить,
утрату велику?!
…Відкинуте, зайве, наївно-смішне
те Сяйво Небесне,
в день другий чи третій розсіє пітьму
і вкотре воскресне!
***
Лише пів-подиху – і зацвітуть сади.
Усе живе в передчутті завмерло.
Відсвічують з листочків молодих
Напіввідкриті дивовижні перли.
Навколо безмір світла і тепла.
Здається, нині – перший день творіння.
І ми ще не пізнали сили зла,
і сад Едемський о порі цвітіння.
Іще немає плутаних доріг,
іще не сказано, не скоєно, ще – чисто.
Едемський сад, мов Божий оберіг,
у біле одягається врочисто.
Лише пів-подиху – і десь із відтіля
проллється благодать над грішним світом.
І зачудується замучена земля,
покривши чорні рани білим цвітом.
***
Сірий німотний день.
Злий і глухий час.
Радості одкровень,
певно, що не для нас.
Хтось ще не все сказав.
Хтось уже все зробив, –
зрадив і роз’єднав,
сумнівом оповив.
Нині – душа мішень.
Сіється лють і страх.
Може, це судний день
на крижаних вітрах?
Дим перекрив зорю,
скоро сягне небес.
Іродова рука
вправно трима ефес.
Поміж кривавих ран
мостить в безодню шлях,
самолюбивий тиран,
з посмішкою на вустах.
Нині – душа мішень.
Істина. Вічність.
Страх.
Твориться Судний день
на крижаних вітрах.
***
Нічого не сталося, просто весна
думки одягає в обнови.
І вже мимоволі душа завмира
і радістю повниться знову.
Ще навіть природа з відбитком зими,
готуються фарби дощами.
Незримо сотається зустрічі мить
солодкими передчуттями.
Нічого не сталося, просто весна
збирає розгублені мрії.
Я знаю. Я знаю – ніхто, як вона,
у серце постукати вміє!
***
Я не сприймаю форм монументальних.
Вони якісь холодні, неживі…
Душа щемить і вкотре завмирає
під співи коника у висохлій траві.
Страницу подготовила
Елена Кураса.