Страшний березень 2022-го

13:22

Откройте «Вечерний Николаев» в Google News и  Телеграм-канале

Ангелина Бартош

17 March, 10:02  ·

Ми врятувались…

5, 6, 7, 8, 9, 10- е — страшні дні. Коли ні твій двір, ні твій будинок, ні навіть твоє життя тобі не належать. Немає світла, води, газу… Виходити заборонено, розстріляють. У двір заїхала ворожа техніка.

5-го побили вікна, увірвались і забрали телефони.

6-го забрали тата і чоловіка… на допит. Знайшли переписки і дзвінки в тероборону (ми намагалися виїхати і хоч трохи дізнатися ситуацію кругом). Вони бачать все — пости, телеграмм-канали, і якщо ти писав щось їм не підходяще — тобі смерть.

Кругом хати розстрілюють людей, які ж це страшні звуки… навіть страшніші, ніж бомби біля хати 27-го. Лиш сидиш у підвалі і молишся, щоб повернули рідних. І нам щастить. Командир любить дітей, і знаючи що моя донечка (3 рочки) у підвалі — наказує перегнати техніку і не лякати дитину. Приносять їжу, воду, солодощі для малечі. Увечері повертають наших чоловіків, довести провину не змогли. Перед цією групою військових трохи раніше йшли кадирівці і дивом минули наш будинок, командир сказав: якби зайшли вони — нас би не було. Вони мстять за ту розбиту колону біля нас, і навіть не розбираються. Пощастило…

7, 8, 9-е проходять у холоді,підвалі, страху та під звуки обстрілів. В хату навели людей, які тікали з Гостомеля. 15 чоловік. Намагаємося годувати всіх, якби не мій тато — сиділи б всі голодні…

10-го чуємо по радіо, що з 9:00 зелений коридор, і,зважаючи на велику кількість ворожої техніки та провізії, що підходить, розуміємо, що потрібно вибиратися. Йдемо питати, чи можна вивезти дитину. Машиною — ні, розстріл, йдемо пішки. Коляска, білий прапор, мінімум речей — і ми рушили. Оминаю коляскою трупи мирних жителів (скільки ж їх там), які лежать вже не перший день, дитині нічого не пояснюю , бо не знаю як. Майже у кожному дворі росіяни, команда «стоять!» — і ми завмираємо з піднятими руками (пізніше помітили, що доня теж піднімала рученята). Два пости пропустили, на третьому не пускають, завертають назад, коридор з 15:00 -кажуть. Відчай. Повертаємось, чекаємо…

Ще одна спроба, пропускають, озиратися не можна , тільки вперед. Перед нами вилітає машина з цивільними, потрапляє на міну і підривається, від машини не залишилось майже нічого, шлях попереду заміновано. Назад не можна, лише вперед, мужчини попереду, я з коляскою ззаду. Через міни, трупи, розбиту техніку, потім через болото ми пробираємось на свободу. Нарешті нас зустрічають наші воїни, сідаємо у автобуси і їдемо. Приїжджаємо до російського блокпосту і чекаємо 4 години, новини погані. Не пускають, будемо ночувати у автобусах на дорозі. Про ці коридори там взагалі мало хто знає і вони їх бісять.

Тим часом темніє, і над нами починають літати ракети. Знаходимо підвал, жінки і діти туди, на дворі — мінус10, там прориває каналізацію, і отак у смороді, холоді сидячи ми чекаємо ранку… Зранку знову домовляються, щоб пропустили, і щастить.. пустили! Останній ривок, ворожий блокпост, завмирає серце, обстріляти можуть будь-якої миті, і ми заїжджаємо на контрольовану нашими військами територію. Щастить… Хіба? Ні! Вдача тут ні до чого. Ти чітко розумієш, що ще з 27-го числа, коли бомбили колону біля нас і хати сусідні погоріли, і весь цей час тебе хтось відчайдушно захищає. Бог і всі наші родичі-янголи не залишали нас ні на хвилину і вивели нас з того пекла. Нас вважали щасливчиками і свої, і вороги.

Наразі ми у безпеці, але психіка підірвана, ми змінились, вже нічого не буде як раніше. Ми намагаємося нормально спілкуватися, навіть жартувати потроху, але закривши очі, одразу бачиш дорогу, повну трупів, і як ми завмираємо з піднятими руками, очікуючи на рішення стосовно нас.

Те, що ми евакуювалися, — це щастя. Але душею і думками я з Бучею і з усіма містами-героями, з людьми, які у пастках, з дітками, які взагалі не повинні бути втягнуті у цей пиздець. Молюся за всіх, щоб щастя під назвою «мирне небо»нарешті накрило нашу красуню Україну.