«Хоч мова українська солов’їна,
проте тьохкають окремі її носії чортзна-що».
Видатна українська поетеса Ліна Костенко.
Ставлячись з повагою до пана Леоніда Ржепецького, із зацікавленням ознайомився з його думкою («Не правда родить мову, а мова родить правду», «ВН», 16.02.2021), але не зрозумів той високоповажний літературний «вінегрет», в якому зібрані й Леся Українка, й О. Пушкін, й М. Лєрмонтов, й О. Блок, й Т. Шевченко, й Д. Кремінь…
Мені здається, значно цікавішим, у зв’язку із згаданими діячами культури, читачеві було дізнатися те, що, скажімо, О.С. Пушкін «подарував» ідею комедії «Ревізор» М. Гоголю, який благав його в листі від 7 жовтня 1835 р. про наступне: «Будьте милостиві, дайте хоча б який-небудь сюжет, смішний або несмішний, але руський тільки анекдот… Заради Бога, розум і шлунок мій обоє голодують». Пушкіну також належить ідея «Мертвих душ».
Сьогодні багато літературознавців задають питання: «М.В. Гоголь – український чи російський письменник»? Завдячуючи Олександру Пушкіну ми знаємо достовірну відповідь, бо він інколи шуткував у колі друзів: «З цим малоросом треба бути обережніше: він (Гоголь – С.П.) відбирає у мене так, що і кричати не можна».
«Малороси» – це ми, українці. Так державно-панівна верхівка Росії називала мешканців України. Це невеличке «занурення» в минулі часи й є прикладом історичної правди.
Мабуть, я поганий історик, бо все життя пишу і говорю правду – правду як про Україну, так і про держави Європи, Америки, Азії. Поганий історик я ще й тому, що не був покірним і не намагався нікому служити, крім української історичної науки. Як український вчений – всесвітник, у боротьбі за історичну правду ніколи не скаржився на самітність, нудьгу, безвихідь (навіть тоді, коли миколаївські університети на прохання одного «вірнопідданого ректора» зачинили переді мною двері), бо біля мене завжди були ті народи, історію яких я досліджував, – французи і німці, американці і англійці, росіяни і литовці, українці і поляки, вірмени і турки, італійці і португальці, шведи і канадці, японці і китайці.
Учитель історії, заслужений працівник культури, член НСЖУ, поет Леонід Ржепецький пише, що значна частина громадян України вже новітньої доби «недостатньо обізнана зі своїм історичним минулим, духовною спадщиною попередніх поколінь, культурою та багатовіковими традиціями українського народу». Цілком справедливо, але річ у тім, що писати і сповідувати історичну правду згаданої «новітньої доби» дуже важко і небезпечно. У багатьох університетах Європи, США, Великої Британії, Франції новітню історію ХХ сторіччя просто викреслюють з навчальних планів, розбиваючи її на окремі вузькі питання. Історія ХХ сторіччя – одна з найкривавіших і найчорніших в історії людства: це історія геноцидів і голодоморів, історія кривавих злочинів, порушення договорів, панування політично-кримінальних мафій, історія зрад. Історію перетворили в політику і, на жаль, продовжують це робити.
Є і в Миколаєві достатньо істориків-гнучкошиєнків (цей термін належить Тарасу Шевченку), які, займаючись псевдонауковою діяльністю, фальсифікують, ошукують, не знають і не сприймають об’єктивну, правдиву насамперед національну історію. Їх «осередки» десятиліттями працюють у ВНЗ, продовжуючи отруювати свідомість студентів малограмотними лекціями. Якщо міркувати стратегічно, давно назріло об’єднання всіх вузів Миколаївщини в один – Миколаївський національний університет імені Миколи Миколайовича Аркаса – знаного, принаймні в Європі, письменника, композитора, історика. Користь від такого об’єднання буде величезною: згадаймо шлях і досвід Гарварду, Кембріджу, Сорбонни.
Неодеформаторам історії завжди заважала і дошкуляла історична правда, реальний виклад історичних подій і явищ. Візьміть найбільш досліджений період історії України, наприклад ХVII сторіччя. Яку правду про Переяславську Раду 8 січня 1654 року сьогодні вчитель, викладач розповідає учням, студентам? Насправді жодного договору, угоди, трактату між Україною і Росією (назву «Русь», прибравши слово «Київська», Московська держава фактично узурпувала ще в кінці XV століття) не було й не могло бути, бо обидві сторони не були рівноправними: Росія була повноправною в юридичному сенсі країною, а держава гетьмана Богдана Хмельницького не була суб’єктом міжнародного права. Вона була державою de facto, яка охоплювала територію без цивільної адміністрації (лише з військовою).
Тобто, Переяслав 1654 року на сьогодення залишається символом підкорення і загарбання імперською Росією України, перетворення її не просто на Малоросію, а на російську колонію, поділену на регіони. Не кажу вже про той факт, що в середині лютого 1654 року цар Олексій Михайлович засилає послів до Кримського хана Іслам-Гірея ІІІ на чолі з Т. Хотунським та І. Фоміним з дорученням прозондувати грунт для розподілу України між Росією та ханством (про це пише російський науковець Л.В. Заборовський «Россия, Речь Посполитая и Швеция в середине XVII в.». – М., 1981, С. 414). Ви, читачі, справедливо зауважите, а як же поїздка боярина Василя Бутурліна у січні-лютому 1654 року по козацькій Україні для прийняття присяги? Аргументую наступним: по-перше, присягати відмовилася частина населення Переяслава, Києва, Чорнобиля, Київський митрополит С. Косов, архімандрит Києво-Печерського монастиря Йосип Тризна; по-друге, не забуваймо, що у грудні 1655 року в Києві Бутурлін покінчив із собою через зловживання, викриті царем.
Не можу і не хочу сьогодні ані виправдовувати, ані звинувачувати Хмельницького, бо для цього необхідно бути «Богданом Зиновієм Хмельницьким гетьманом Війська єго царського турського величества запорозького» (саме так перекладаються скорочення «БSXГВЄЦТВЗ», розташовані довкола герба гетьмана, на картуші), а не промосковськими Толочком чи Кулішем. Оце й є об’єктивна, правдива історія, яка так потрібна сучасним і майбутнім поколінням українців.
Ми безсоромно продовжуємо вводити в оману тих, хто навчається, розповідаючи казки про «європейську, демократичну, суверенну, правову Україну» (красномовний приклад перетворення новітньої історії в політику).
Зніміть рожеві окуляри, вийдіть на вулицю, поспілкуйтесь з людьми. Корупція, безробіття, зубожіння народу, моральна хвороба суспільства, занепад економіки, сільського господарства, освіти, науки… Цивілізованій багатій Європі потрібна слабка, дотаційна країна, яка існує на позики МВФ? В сучасному стані – ні! Раніше шуткували, що не ту країну назвали Гондурасом. Але за часів незалежності настав момент, коли центральноамериканський Гондурас обігнав європейську Україну за рівнем ВВП на душу населення.
Наприкінці про головне – щодо мови. Шановний пан Ржепецький пише: «Мова – мати кожного народу». Знаю, що кожен народ розмовляє з Богом власною мовою (всього в світі, за даними ЮНЕСКО, більше 6000 мов). Також добре усвідомлюю, що рідна Земля, тобто Батьківщина, – є матір’ю кожного народу (головне, щоб Україна не перетворилася на Ніобу – матір, яка, за античною міфологією, розгубила своїх дітей). Але щоб мова була «матір’ю»… Це щось новеньке. Виходячи з такої логіки, постає питання: кого вважати батьком народу? У мене є декілька варіантів відповіді, але, по-перше, це не можна казати дітям; по-друге, мене не зрозуміє більшість жінок.
Тепер серйозно, без жартів. Коли в середині 1960-х років я вперше приїхав на канікули до рідної бабусі Акуліни Дмитрівни Гречан (дівоче прізвище Пугачова) в село Краснопілля Березанського району, місцеві хлопці збігалися й просили: «Скажи що-небудь по-руськи». Всі сільські мешканці – українці, росіяни, румуни, німці, молдовани, цигани, євреї, вірмени розмовляли лише українською мовою. Їм було дивно і смішно сприймати мою «міську» (городську) мову, якою викладали і навчали в найкращій СШ № 22 (без зайвої сором’язливості скажу, що після закінчення її в 1972 році мені було байдуже, якою мовою спілкуватися, бо вільно, без словника володів англійською, українською, російською).
Правий був геніальний одеський, всесвітньо відомий гуморист М.М. Жванецький, коли писав (мовою оригіналу): «Может, что-то в консерватории подправить?».
Переконаний, знаю і впевнений в одному – люди в Україні повинні жити краще, заможніше, щасливо; жити, а не існувати; щоб російсько-української війни не було; щоб не гинули молоді хлопці та дівчата; щоб держава піклувалася про своїх мешканців, а не тільки про «недоторканих» олігархів, депутатів, керівників всіх рівнів. І щоб всі ми були здорові!
Лише тоді, як колись, понад дві тисячі років тому, коли вищою гордістю було «civis Romanus sum», скажемо і ми, незалежно від національностей, єдиною державною мовою: «Я громадянин України!».
Сергій Пронь,
доктор історичних наук, професор,
випускник історичного факультету МДПІ імені В.Г. Бєлінського 1979 року.
P.S. У «ВН» за 23.02.2021 було надруковано статтю професора Іллі Старікова «Еще раз о правде». Зокрема він розповідає історію російськомовного хлопця, який не побажав захищати дисертацію українською, поїхав до Німеччини і «остепенился», тобто, захистив дисертацію в цій країні. То в мене питання: а захищався цей «творчий здобувач» у Німеччині якою мовою? Невже російською?
І по-друге. Пан Старіков стверджує, що до Бабиного Яру призвела «неповага до кожної мови у багатонаціональній країні». Хіба кривавий жах Бабиного Яру пояснюється так просто? Чи, може, все ж таки до Голокосту привів фашизм, німецький нацизм?