«Повітря, що спресоване в вірші» – під такою назвою побачила cвіт цього року нова збірка вже знаного миколаївського поета і активного просвітянина Олександра Мачули. Усі три розділи збірки акцентують життєву потребу ліричного героя – громадянина України, людини із загальнолюдськими ідеалами, відчувати подих вільного простору.
Мабуть, невипадково названо і перший розділ «Пілігрим» – тобто йдеться про мандрівника, подорожнього, прочанина, який іде на поклоніння до святих місць. Таки наш поет десь проникає в сутність діянь «мандрівних дяків», серед яких було немало українських філософів, вільнодумців, гумористів і сатириків ХVІІ – ХVІІІ століть. Тож Мачулівський «Піліргим» завжди в русі, торує шлях до розуміння сутності життя, свободи і краси. Він вільний, як фольклорний козак Байда, у якого шапка-бирка, яку продувають вітри. Читаємо у Мачули: «Талант у нього – як сума! Іще від отчого порога так пролягла його дорога – й шляху назад уже нема…».
«Старий поет з душею молодою», як називає себе наш автор, видавши вже сьому збірку віршів за неповних чотири роки, на самоті задумується над вічними для митців питаннями: яке його місце в духовнім розвої людства, чи розуміють його сучасники, хто є взірцем і національним поводирем для народу. Відповідь на останнє питання для нього сформувалася ще у шкільні роки, це – Тарас Шевченко. А ось на перші два питання подибуємо відповідь і підказки з поезії «Ліра», в якій досить влучний образ Кобзаря: «Лише тоді яскраво нам засяє щасливого прийдешнього зоря, як біблії з вождями поміняєм на український томос – «Кобзаря»!
Відгомін багатьох історичних подій України пронизує поезія «Віче». На тлі каштанового цвіту, який стає символом Миколаєва, а не лише Києва, сидячи під прадавнім символічним українським оберегом – крислатим дубом, ліричний герой оприявнює свій біль – «Куди поділась тяга до свободи?» На думку письменника, громада виявилась бездумною у виборі гідних гетьманів… Вірш, як засторога, адже не вирішені питання можуть принести широкому загалу важкі наслідки.
Таким застережливим мотивом відлунює тривогу поета й алегорична поезія «Впали на калину горобці», останній катрен якої акцентує щемливі рядки: «Обліпили рідну горобці, опустила калинонька віти… Не здолаєм спритників оцих – розбредемось неозорим світом!».
Згадаймо європейський і, зокрема український, фольклор щодо дум і сподівань на краще, які відроджуються у своїх можливостях весною. Тоді кожен відчуває у себе приплив сил, радість від розквітлої природи, прагнення кохати, молодіти хоча б душею. Саме про це і є філософські поезії «Молодість», «Передвесіння» та другий розділ книги «Сповідь зрілої любові». Видається вдалим несподіване сусідство у цьому розділі перших двох творів «Поема кохання» і «Якщо зустріну» та гумористичних і досить ліричних «Березнянок». Одне слово, не дають весняними ночами спати розбурхані чуття всьому живому. А почуття ліричного героя відлунюються у віршах мотивами передчуття любові, окриленості від співзвуччя закоханих душ, возвеличення вірності закоханих та оспівування неповторної краси (і тілесної, і духовної) знайденої своєї «половинки». Щось у цих віршах про єдину і неповторну є від шекспірівських сонетів та від любовної лірики Петрарки. Водночас відчувається досить чітко прописаний ідеал ліричного героя у виборі коханої – це щирість, вірність, відсутність лукавства, правдивість у відносинах. Тож і поезія «Останнє бажання» наголошує прагнення «серцями злитись, останній той зробивши крок».
Згадаймо класичну толстовську фразу, що кожна нещаслива сім’я нещасна по-своєму. Отож і у поетичному різнобарв’ї кожного письменника, зокрема і О. Мачули, мотив зневаженого, втраченого кохання, розставання колись закоханих сердець займає помітне місце. Прочитується це, зокрема, у поезіях «Гордіїв вузол», «Заповітне бажання», «Даремно», «Бадмінтон», «Краще пізно», «Знак долі» та «Ти на землю упала снігами». Гадаю, кожній лірично налаштованій душі імпонуватимуть рядки: «Завітне, люба, маю я бажання – щасливим хочу бути і… правим!». Цікавим щодо інтимних мотивів є вірш «Позолота», адже літній поет з душею молодою, не знайшовши співзвуччя з коханою, не розділяє її поглядів, що поезія – це забаганка… Ліричний герой здатен на вищу любов – до Поезії, яка за словами Ліни Костенко – «це завжди неповторність»…
Третій розділ «Мініатюри із натури» цікавий своєю сатиричною спрямованістю, неприйняттям таких потворних явищ, як псевдопатріотизм, недалекоглядність, лукавство. Коротко і влучно окреслює поет сучасної країни: «Суспільство перекисло, ніби бражка, гірчить все більше Батьківщини дим… Усім останнім часом жити важко: одним – брехати, вірити – другим!». І дуже актуальний для сьогодення катрен «Щоб не пропасти», в якім звучить заклик: «Давайте візьмемось за руки… щоб не пропасти поодинці!».
Тож зичимо новій збірці Олександра Мачули знайти свого читача не тільки в просвітницькому середовищі, а і у колі свідомих читачів бібліотек Миколаївського краю і всієї України.
Владлена Руссова,
доцент ЧНУ ім. Петра Могили, заст. голови МММО «Просвіта» ім. Миколи Аркаса.