Поетичне богослужіння Дмитра Кременя. До дня народження поета

7:00

Откройте “Вечерний Николаев” в Google News и  Телеграм-канале

21 серпня видатному українському поету, журналісту, перекладачу, лауреату Державної премії України імені Т.Г.Шевченка, уродженцю Закарпаття Дмитру Кременю (1953-2019), який переїхав до Миколаєва 1979 року, виповнилося б 67. Найвідоміший серед сучасних українських поетів, він був серед тих, хто навіки прославив корабельний край на всі континенти.
Невдовзі в Миколаєві вийде книга Тараса Кременя і Людмили Старовойт “Українська Атлантида Дмитра Кременя: дискурс життя і творчості”, а Миколаївська обласна рада розгляне питання про присвоєння імені Дмитра Кременя Миколаївській обласній науковій універсальній бібліотеці. До вашої уваги – спогади члена оргкомітету загальноміської програми “Людина року” – “Городянин року”, фінансового директора групи компаній “Agrofusion” закарпатця Івана Сакаля з майбутньої книги про видатного поета.
Я ніколи не міг собі уявити, що моє життя могло коли-небудь хоч на одну мить опинитися без Дмитра Кременя. І зараз не віриться, що вже понад рік, як маховик часу почав цей несправедливий відлік, загортаючи наш смуток у суміш безпорадних днів та років. Кажуть, неможливо жити лише минулим, неможливо жити лише з тугою у серці, тож завжди треба шукати натхнення, яке в змозі загоїти відчай та відновити віру в майбутнє. Але треба зізнатися і в тому, що ми так і не навчилися цінувати моменти життя за життя, а цінуємо їх лише тоді, коли вони стають спогадами.
Колись, у далекому 2002 році, тримаючи в руках рукописи майбутньої книги “Літопис” та не маючи жодної можливості її видати, Дмитро Дмитрович, заспокоюючи мене та сина Тараса, з відчаєм сказав, що кращі часи неодмінно настануть. Погане не може бути вічним, адже це суперечить моралі та Божому задуму буття. Але тоді здавалось, що навіть світлі сили відвернулись від цієї ідеї. Звичайно, благодійників у ті роки було так мало, а їх вимоги щодо окупності видання та принизливих подяк були настільки огидними та нахабними, що видати таку некомерційну збірку здавалось неможливим. Однак знайшлися однодумці та прихильники творчості Дмитра Дмитровича і, перш за все, це С.В.Прудкий, В.Ф.Зарецький, О.В.Волошин, В.Є.Подимака, В.П.Медведєв, які підтримали проєкт. І це чи не єдиний випадок, коли на видання збірки було залучено велику кількість небайдужих підприємців. У літописі цієї історії трапилося неймовірне, коли всі працівники невеликого підприємства перерахували 50% своєї платні на видання збірки вибраних віршів «Літопис». І це в час великої фінансової скрути та економічних негараздів у кожній сім’ї.
Наче зараз пам’ятаю, як радів Дмитро Дмитрович, коли отримав перший екземпляр вибраного, виданого в друкарні “Можливості Кіммерії” нашого незабутнього В.А.Карнауха. На 50-літній ювілей поета мій 12-річний син, теж Дмитро, тримаючи в руках віддруковану книгу, у захваті сказав: «Я страшно як люблю всіх поетів, а вас – найстрашніше за всіх!».
Звичайно, що видання «Літопису» було переломною подією, бо стало поштовхом, що надихнв Дмитра Дмитровича до нових поетичних звершень. І це творче піднесення не могло не відгукнутися у мальовничих Карпатах, де народився і звідки він почав свою доленосну ходу на Миколаївщину. Я дуже вдячний землякам-однодумцям із мого рідного села Керецьки, які підтримали ініціативу відомих на Боржавщині народних улюбленців та митців Валентини Лаврентович та Василя Маровді: спільними зусиллями їм вдалося фінансово підтримати та реалізувати музичний проєкт «День і ніч» та видати музичну платівку поета Дмитра Кременя і відомої української композиторки Тетяни Ярової. Навіть важко уявити, із яким піднесенням ці благодійники, почувши геніальні пісні “Скрипка Паганіні”, “Тендрівська коса”, “Тато любий мій”, “Мамин оберіг”, “Земле моя кохана”, “Танок на воді”, реалізовували даний проєкт. Прості сільські вчителі, лісоруби, землероби та школярі з великим натхненням та завзяттям збирали кошти, аби не тільки на Миколаївщині, але і на Закарпатті лунали пісні цих дивовижно талановитих митців. Саме тут, у Карпатах, де наші діди та батьки були свідками руйнації двох найпотужніших загарбницьких імперій, люди як ніде усвідомлюють, що без мистецтва і духовності жодна держава і жоден народ ще не уникнув історичного забуття.
Я висловлюю вдячність натхненникам та організаторам видання книги “Небесне і земне” із серії “Обдаровані мудрістю” у видавництві “Іліон” Г.В.Румянцевої за те, що мої спогади про наше з Дмитром Дмитровичем дитинство та різнобарвне життя на Миколаївщині увійшли в цю дивовижну скарбницю спогадів видатних митців та відомих постатей сучасності. Саме тоді, коли версталися останні сторінки книги, я був у відрядженні і, маючи обмаль часу, та прохання в стислі строки написати спогади про поета, мені довелося прямо на підвіконні Віденського аеропорту за одну годину до відльоту написати та відправити Віктору Тимофійовичу Кузьменку частинку своєї людської любові та гордості за свого «двічі земляка». І здавалось, що ось, нарешті, наступила епоха довгоочікуваного та вистражданого періоду народного визнання та неабиякого піднесення творчості Дмитра Дмитровича. І цей політ не міг не зачаровувати та не надихати і його самого на створення нових шедеврів.
Але запасу міцності його безмежного серця вже не було. Не залишилось, бо він завжди жив без подвійної моралі і прихованих приманок, ретельно оберігаючи особисту свободу і творчу незалежність, з яких черпав надію тоді, коли все здавалось марним і безпросвітним. А коли його вірші почали проникати в найглибші куточки нашого світогляду та моралі, доносячи туди вічні людські цінності та світлі звучання, ми всі здригнулися, стали боятися самі себе і, здається, боїмося дотепер, бо почали усвідомлювати ту особисту відповідальність за легковажність і потурання деградації суспільної моралі, за принизливе зубожіння та моральні шибениці, на яких опинились беззаперечні людські цінності. Усвідомивши жах цієї прірви та спотвореної моралі, ми вкотре переконались, наскільки відвертою, правдивою та нищівною є духовно-моральна сила поезії Дмитра Кременя. Він був ідеаліст, романтик, що до останнього свого подиху зберіг довіру до людей і неосяжну віру в Україну, в обіймах якої плекав натхнення та надію. Його магічне перо завжди піднімалось на висоту людських ідеалів. Він писав тільки те, що переживав, що відчував, а боровся за ту Україну, в яку свято вірив і яку омріяв, проти тієї, в моральних протиріччях якої жив.
Занадто багато і занадто мало було всіх нас довкола нього, які його не сприймали, не розуміли і відвертались. А він, інколи в нестерпній самотності та нескореності, завжди відповідав всепрощаючими рядками своєї поезії та теплом свого безмежного серця. Більша частина його ідеалів знаходиться не в минулому, а в майбутньому, і в цьому – їх сила. Без нього ми осиротіли, і зараз розгублено шукаємо собі ті моральні орієнтири, без яких важко жити, тому що такі люди не просто народжуються. Такими людьми Бог обдаровує людство, їхніми вустами розмовляє з нами і кожний раз дає нам надію для пошуків тих одвічних цінностей, що майоріють в магічних та цілющих рядках віршів Дмитра Кременя. Його поетичне богослужіння буде ще довго пробуджувати в нас заховане в лабіринтах людської душі добро.
Пора осмислення поезії видатного українського поета Дмитра Кременя щороку буде глибшати, бо ані в теперішньому, ані в майбутньому без його величної постаті ми будемо ні на що не здатні.
На фото: Дмитро Кремінь з Іваном Сокалем.

Дмитро КРЕМІНЬ

ARS POETICA
Щодня це небо ранні зорі витче
І зорями означить небосхил…
“Життя коротке, а мистецтво – вічне”, –
Така печать із предківських могил.
І мить життя – мов чорно-біла фотка,
Яку здали у спалений архів.
Така безмежна і така коротка,
Неначе битва біля Крут і Фів.

У вічності – і велич, і скорбота.
Там Україна, море і Дніпро.
А мить життя – це Золоті Ворота,
Що стали нам зупинкою метро…

Лиш потяг пролітає швидше й швидше,
Гримить над світом золото і мідь.
Миттєвість обернулася на вічне,
А вічність обернулася на мить.

ІМПРЕСІЯ
Я знову в цей вир задивився:
Кружляє латаття руде…
Чомусь мій народ народився
Не там, і не так, і ніде.
Дали йому землю і воду,
Скарби у курганах і вроду
Модельних жінок-чарівниць
І золото вічних пшениць…
А прагне він хресного ходу,
І прагне він падати ниць.
Це він пред чужими богами
Поклони століттями б’є,
Щоб винесли з хати ногами
Вперед на подвір’я своє.
І хліб на крові колоситься…
А з сивих століть – ураган.
Летить золота колісниця,
І золото впало в лиман.
І все потонуло в туманах,
У скіфських і хетських курганах,
А їх розорали тепер,
І вигнали в поле химер.
І знову, неначе розп’яття,
Рокована кара гряде.
Кружляє у вирі латаття,
Кружляє, од крові руде…

***
Хто грішив – і сьогодні кається.
Але інше судилось нам:
Богородиця посміхається,
Як заходиш у божий храм.
А назвали Ісуса – Тарасом.
І йому до лиця ім’я.
Не торгує Вітчизною й квасом,
А тим більше – нафтою й газом,
Та заквітчаний Яблучним Спасом…
Був у Бога таким і я.