Наслідки війни — не тільки розруха і оплакування, а й потужна енергія зростання, — військовий психолог

10:41

Откройте «Вечерний Николаев» в Google News и  Телеграм-канале

Сигнали повітряної тривоги, обстріли населених пунктів, втрати серед військових і цивільних не залишають байдужими навіть людей, які не є безпосередніми свідками цих подій. У воєнний час важливо не лише вижити, а й вистояти психологічно.

Про те, як вижити під час окупації, як в умовах війни вийти на новий рівень розвитку, де черпати сили, коли опускаються руки, чому варто радіти життю навіть в надскладних умовах, в інтерв’ю Укрінформу розповідає військовий психолог Олена Нагорна. У минулому вона журналістка, а в сфері військової психології працює з 2014 року, розповідає «Укрінформ».

 

ПСИХОЛОГІЧНО ПІДГОТОВЛЕНІ ВІЙСЬКОВІ РІДШЕ ПОТРАПЛЯЮТЬ У ПОЛОН

– Пані Олено, ви працюєте виключно з військовими чи з цивільними теж?

– Я працюю з військовими і з цивільними, які є членами родин військовослужбовців.

– Чи вдається в умовах повномасштабної війни психологічно підготувати військовослужбовців перед виконанням бойових завдань?

– Така психологічна підготовка передбачена, але є кілька факторів, які впливають на її якість та ефективність. По-перше, зараз фізично не вистачає психологів для такої кількості мобілізованих. Повторюється досвід 2014 року, коли волонтери створюють групи психологічної підготовки військовослужбовців. Частина психологів, які тоді були в мобільних групах на волонтерських засадах, пішла служити, а частина залишилася у цивільній практиці — от вони згадують свій попередній досвід і включаються в роботу. По-друге, серед фахівців із військової психології, на жаль, доволі багато загиблих. Психолог – це не тилова людина, він не лише готує бійців, але й психологічно їх супроводжує під час бойових дій. Тому кількість фахівців зараз не задовольняє реального попиту.

– А передбачена  превентивна підготовка військовослужбовців на випадок полону, аби змогли в тих умовах вистояти?

– До загальновійськової психологічної підготовки включені базові питання: як реагувати на стрес, що таке бойовий стрес, методи самодопомоги і взаємодопомоги, саморегуляція і виживання. Щодо виживання – це окремий курс, який складається із двох частин. Базове виживання офіційно входить у курс молодого бійця, обов’язковий для всіх мобілізованих. Спеціалізований курс виживання та опору у ворожому середовищі проходять тільки ті групи військових, які мають більші ризики потрапляння в полон. Хоча характер нинішніх воєнних дій показує, що все-таки є потреба проходити такий курс усім військовослужбовцям.

– З вашого досвіду, така підготовка допомагає?

– Так. Курс, який ми викладаємо, у тому числі присвячений і уникненню потрапляння до рук ворога. Тих, хто дійсно проходив такий курс і потрапив у полон, дуже-дуже мало. Потрапляння в полон є одним із професійних ризиків військових. Як правило, його причиною є недостатній рівень загальновійськової підготовки або непереборні об’єктивні фактори.

Зауважу, те, що сталося з гарнізоном «Азовсталі», коли рішення ухвалювалося на рівні вищого керівництва, це не здача в полон, а евакуація задля збереження життя людей, які після повернення будуть продовжувати несення військової служби.

ЛЮДИ, ЯКІ ВИРІШУЮТЬ ЗАЛИШИТИСЯ В ОКУПАЦІЇ, НЕ ЗАВЖДИ ОБ’ЄКТИВНО ОЦІНЮЮТЬ ЗАГРОЗИ

 – Ще цікавить такий аспект, як життя людей, що опинилися в окупації. Адже це виживання в умовах, коли немає роботи, дефіцит ліків, продуктів, відсутні зв’язок та об’єктивна інформація про те, що відбувається...

– Насправді, про це дуже боляче говорити, бо мої близькі теж були в окупації. Тут питання в тому, чому люди залишаються. Як правило, з окупації не виїжджають ті, хто не може цього зробити через моральний обов’язок — наприклад, доглядає за старенькими чи за фермою. Також це люди, які не розуміють всіх ризиків і загроз, що їх несе такий стан. Наша психіка налаштована на те, що «все може статися з ким завгодно, тільки не зі мною». Плюс до того, деяким людям дуже важко відмовитися від насаджуваних протягом трьох поколінь наративів про «дружбу народів» і пропагандистських установок.

На початку війни я працювала в Донецькій області на деокупованій території з місцевим населенням, зокрема і з дітьми. З’ясувалося, що близько 80% людей, з якими ми спілкувалися, ніколи не виїжджали за межі свого району. Тобто вони перебувають у своїй інформаційний та соціальній «бульбашці», і це для них настільки обґрунтоване власним досвідом, емоційними зв’язками, що вони навіть не намагаються спробувати вийти за межі комфорту.

Населенню, яке залишилося на окупованих територіях, було недостатньо страшно. Ми маємо великі жертви серед цивільних, у першу чергу, саме тому, що вони неадекватно оцінили ризики, які може нести окупація.

Поведінка цивільних у полоні теж свідчить, що вони не розуміють усіх ризиків і загроз. Людина не усвідомлює, що вона потрапляє у світ, в якому немає сенсів. Коли вона шукає сенс і причину, чому її взяли в полон, то припускається першої помилки. Коли починає виправдовуватися, щось доводити, це вже не має ніякого значення. Люди намагаються переконувати, що ніхто не має права їх брати в полон, але це не діє. Така поведінка, навпаки, ще більше дратує окупанта і наражає саму жертву на силові дії.

Є загальні рекомендації щодо виживання в окупації. Передовсім треба намагатися проявляти спокій. Якщо є можливість — не потрапляти на очі окупантам, тобто максимально дистанціюватися від них. Коли вже це сталося, варто бути спокійним.

Уникати місць скупчення сил противника. Не зберігати в телефоні фотографій з ворожими позиціями. Має також бути логічне обґрунтування татуювань на тілі — російські військові реагують на них неадекватно. Треба слідкувати, щоб одяг не мав ознак того, що людина пов’язана із силовими структурами. Якщо це жінки, то їм варто одягатися так, аби не привертати увагу, а ще ми не радимо користуватися косметикою та парфумами.

Якщо комунікація з окупантом неминуча, треба відповідати лише на ті запитання, які він ставить, не бути надто говірким і надто мовчазним, не демонструвати емоцій, аби не дратувати ворога.

Дуже прикро, коли в окупації гинуть люди з проукраїнською позицією, яку вони демонструють, бо не можуть мовчати. Якщо це людина активна, публічна, треба розуміти, що рано чи пізно за нею прийдуть. Тому коли є ризик окупації, таким людям краще евакуюватися.

Проте навіть в окупації треба не забувати радіти життю, бо в воно в нас одне. Неправильно зовсім відмовлятися від його маленьких радощів. Тільки це треба робити в безпечному для себе просторі. Корисно навіть співати, бо це практика самопідтримки.

КРІМ КОЛЕКТИВНОЇ ТРАВМИ ВІЙНА ДАЄ КОЛЕКТИВНЕ ПОСТТРАВМАТИЧНЕ ЗРОСТАННЯ

– Ми зараз усі переживаємо колективну травму, спричинену війною. Як її потім лікувати?

– Багато говорять про посттравматичний стресовий розлад і колективну травму, але при  цьому мало — про посттравматичне зростання. Якщо ми подивимося на війну з іншого ракурсу, то за нею, окрім розрухи, оплакування і горювання, стоять дуже сильні темпи зростання. Ми маємо шанс скористатися енергією перемоги та колективної взаємодії для розвитку.

Енергія, яка вихлюпується під час травми, надзвичайно потужна, і людина може використати її для себе як в мінус, так і в плюс. Це, по суті, як атомна енергія — може зруйнувати і завдати шкоди, а може призвести до позитивних і правильних процесів.

Якою болючою і страшною не була б війна, вона не зупиняє наше життя і дає нам зразки такої героїчної поведінки, такі мотиваційні речі, що ми не маємо права не перейти на інший рівень розвитку. Це завжди дає дуже сильний поштовх до формування нових видів соціальних зв’язків. Мобілізовані приносять в армію щось із цивільного життя, цивільні отримують якісь сильні якості від військових, і в результаті в нас формується нова генерація людей, які розуміють ціну перемоги та нові сенси життя.

– Люди в тилу намагаються хоча б трохи повернути своє життя до довоєнного етапу, наприклад, знову ходять у спортзал, зустрічаються з друзями на каву… Чи можна звикнути до війни?

– Це адаптація до умов, які існують, але ми ніколи не повернемо своє життя до довоєнного рівня і не станемо такими, якими були раніше. Життя в нас одне, і його треба проживати так, щоб відчути його смак, розвинути в собі відчуття моменту. Навіть перебуваючи в окопі чи бліндажі можна отримати від життя такі яскраві враження, які будуть супроводжувати людину до глибокої старості.

– Дехто вже говорить про те, що немає більше сил, війна втомила, тобто відбувається своєрідне вигорання. Як цьому можна запобігти?

– Те саме спостерігалося і в 2014-2015 роках, коли люди говорили, що стомилися від війни. Як на мене, це неготовність, невміння і небажання сприймати реальність такою, якою вона є. Вигорання може статися з будь-якою людиною, якщо в неї немає внутрішніх ресурсів. Коли ми говоримо, що треба жити тут і зараз, йдеться про відчуття моменту, насолоди ним, відчуття себе живим, і це якраз є профілактикою вигорання. Для когось ефективним буде побачити вранці промінчик сонця серед листя, який людина сприймає як привіт від Господа Бога і це її надихає та підтримує. Ще комусь допоможе контакт із рідною людиною чи дитиною. Ресурсом може бути кицька, яку ви зустрінете на переході, танець, музика, читання, саморозвиток, віра.

Війна – це простір постійного вибору: ми обираємо, боротися за життя чи померти, насолоджуватися життям або зануритися в печаль і змарнувати час, який нам залишився.

– Ви згадали про те, що читання може бути способом наповнення наших внутрішніх ресурсів. Утім, книги зараз важко читати, бо їх витіснили новини. Що з цим робити?

– У стані гострого стресу в нас обмежуються когнітивні функції. Важко читати, дивитися фільми, бо складно сконцентруватися. Я раджу просто виділяти для новин певний час, і це має бути точно не перед сном.

УКРАЇНЦІВ УБИВАЮТЬ РОСІЙСЬКІ ВІЙСЬКОВІ, А НЕ МІФІЧНІ ОРКИ

– Після відомого мему про російський корабель ненормативна лексика перетворилася на узвичаєний спосіб висловлювати свої емоції про війну. При цьому нецензурні слова вживають навіть ті, хто їх раніше всіляко уникав. Як це можна пояснити з точки зору психології?

– Це, по суті, один із проявів опору ситуації. Є емоції, які дуже важко висловити іншими словами. Оця фраза про російський корабель звучить дуже експресивно і виконує свою ударну функцію. Ми зараз перебуваємо в агресивному середовищі, тому така лексика є відповіддю нашої психіки на нього.

– Зараз деякі політики і ЗМІ називають російських військових, які вбивають українців і знищують наші місті і села, орками. Чи доцільний, на ваш погляд, такий термін щодо загарбників?

– Кожна дія має свої наслідки. Коли ми говоримо «орки», то допомагаємо тим, хто розв’язав конкретну агресію і вбив конкретних людей з конкретними іменами та прізвищами, уникати відповідальності. Тут ідеться про раціональне мислення і можливість сприймати правду такою, якою вона є. Це не орки, а конкретні люди, які взяли конкретну зброю, перейшли кордон у конкретному місці і вбили конкретних людей. Таке роздвоєння свідомості та підміна понять — одна із психологічних маніпуляцій, щоб дозволити злочинцям уникнути покарання.