В умовах повномасштабного вторгнення миколаївці потерпають не лише від ворожих обстрілів. Злободенна тема, яка хвилює всіх на 100% – це відсутність у кранах нормальної води. Ми вже звикли і до «життя з баклажками»; і до постійних обіцянок влади з приводу того, що колись вода все ж таки буде; і до новин з приводу того, скільки виділено коштів на відновлення водопостачання. Не те, щоби звикли. Змирилися. Хіба що в соцмережах жартуємо з цього приводу. Ми ж мирні люди. Не підемо на акції протесту, тим більше, що в умовах воєнного стану це неможливо. Просто дивуємося, чому в інших регіонах водопостачання відновлено буквально за лічені місяці. А ми вже три з половиною роки живемо без нормальної води з пошкодженими бойлерами, кранами, пральними машинами і всім тим, чого «торкається» наша брудна, солона, жовто-коричнева так звана вода. Газета «Вечірній Миколаїв» розпочинає рубрику «Миколаївський водопровід: минуле та сучасність». Сьогодні пропонуємо матеріал про понад сторічну історію нашого водоводу. Виявляється, Миколаїв був піонером, новатором у водозабезпеченні з початку свого засування. Авторка – ветеран ЧСЗ, наша читачка, дописувачка, активна громадська діячка Алла Царенко. Долучайтеся до обговорення теми на сторінках «Вечірнього Миколаєва» та на сайті.
Зі шкільних років пам’ятаю цю істину «Миколаїв – півострів, який омивають Південний Буг та Інгул».
Було влітку, де насолодитися можливостями цих річок, – плавати, відпочивати на узбережжі, дихати річковим повітрям. Ніхто не замислювався про організацію подачі питної води. То була справа влади. Я замислилася, коли прочитала книгу Тараса Кременя «Потік води живої», яка вийшла у 2006-му році у виданні «Іліон» до 100-річчя Миколаївського міського водопроводу.
Культура народу позначається, окрім всякого, наявністю у містах та населених пунктах водопроводу та його незмінної супутниці, – каналізації. До кінця 19 сторіччя в провінційних містах та містечках не було водопроводу. Мешканці традиційно користувалися різними джерелами, – річками, озерами, викопували криниці.
Миколаїв в цьому сенсі був зразковим містом, досвід якого враховували навіть в інших містах. Питання про будівництво водопроводу постало з перших часів заснування міста. Завдяки прогресивним керівникам Чорноморського флоту, адже центр цього флоту знаходився саме в Миколаєві. Хоча місто знаходиться в оточенні двох потужних водойм – Інгулом та Південним Бугом – вода в річках була солоною, вапняною, замуленою та непридатною для пиття. На околицях міста знаходились гарні джерела – три Спаських та Богоявленський. Воду з них доставляли містянам водовози у діжках, що обмежувало її вживання та коштувало надто дорого.
Спаський самопливний водопровід від джерел з природною подачею водиза рахунокуклону місцевості був задуманий ще за часів керівництва містом губернатора віце-адмірала Мордвинова. А практично будівництво водопроводу та втілення в життя цього задуму відбулося завдяки наполегливості адмірала Грейга.
Існувало три Спаських джерела. Перший знаходився у Спаській балці, другий – на Варварівському мості, третій – на урвищі, правіше сучасного Південнобузького мосту. Згідно розробленим планамводопровід мав йти від першого Спаського джерела, через другий, третій, далі – берегом лиману до гирла Інгулу, через все місто, Адміралтейство, до шпиталю.
Лінія водопроводу з-за малого уклону місцевості мала на своєму шляху декілька збірних колодязів. Роботи зі спорудження водопроводу розпочалися у листопаді 1820 року. В основному він був готовий вже у 1826 році, але продовжував розбудовуватися до 1833 року.
Розробив план та кошторис на будівництво водопроводу інженер-гідротехник Фан дер Фліс. Проєкт переробляв морський інженер Аюн. Будівництвом керував інженер, полковник Рокур. Втім, прийдучи до влади новий губернатор і головний командир Чорноморського флоту віце-адмірал Лазарєв з 1835 року припинив фінансування будівництва та обслуговування Спаського водопроводу. Він заявив, що флот не стане витрачати кошти на благоустрій Миколаєва. Конструкції попередніх споруд поступово руйнувалися, що призводило інколи до провалів на вулицях міста.
Спаський самопливний водопровід проіснував майже сто років. Втім, навіть враховуючи велику кількість колодязів, води містянам, як і раніше не вистачало. Деякі джерела просто вичерпалися та стали сухими.
Історію Спаського самопливного водопроводу на підставі архівних матеріалів детально виклав Юрій Крючков на V Миколаївській краєзнавчій конференції у 2004-му році.
Другий етап організації водозабезпечення міста – це будівництво водопроводу на основі міських водозбірних колодязів та насосній подачі води через водонапірну вежу. На початку 20 сторіччя вирішення питання про водозабезпечення міста зрушилося з «мертвої точки» і пов’язано це з активною діяльністю інженера Вебера.
Віктор Іполитович Вебер, за освітою – інженер, у 1901 році був переведений до Миколаєва, де розробляв проєкти міських споруд. 3 вересня 1901 року він зачитав у міській Думі доповідь про проблемні питання водопостачання та каналізації в Миколаєві. Він наполягав на необхідності найскорішої одночасної побудови об’єктів. При цьому зазначав, що ці об’єкти мають належати місту і ні в якому разі не приватній особі. Вебер казав, що місто має завершити розпочату справу, підкреслюючи (від ред. мовою оригіналу): «В городе есть вода и есть деньги. Но нет гражданского мужества сказать: сделаем это сегодня. Не завтра».
Цей девіз би нинішнім можновладцям!
За проєктами Вебера планувалося будувати із каменю водонапірну вежу з резервуаром на 50 тисяч відер води, звідки вода під загальним тиском Центральної парової станції постачалася би до мережі. В липні 1901 року створена спеціальна водопровідна комісія. Головним інженером будівництва призначений Віктор Вебер.
Розвідка підґрунтових джерел проводилися в районі Спасько-вокзального шосе та в Лісках, – території морського відомства. Досліджені всі 58 колодязів, відкриті інші колодязі, 10 бурових свердловин, розроблені проєкти міської та портової кільцевих водопровідних магістралей. Труби вирішили прокладати вздовж тротуарів, а не мостовими.
22 травня 1904 року відбулося офіційне закладання миколаївського водопроводу. Проєктні пропозиції надходили і від інших вітчизняних та зарубіжних виробників. Під час нових конкурсів (тендерів) під час зіткнення інтересів виникла думка про побудову металевої водонапірної вежі. Депутатам Міської Думи сподобалося ажурна конструкція, представлена у кресленні інженера Володимира Григоровича Шухова. Тим більше, що за вартістю цей проєкт був значно меншим, ніж раніше запропановані.
Водонапірну вежу вирішили встановити на вулиці Кур’єрській, де була відповіднапроєкту висота над рівнем Південного Бугу. А близьке розташування до міських колодязів скорочувало довжину магістральних труб.Все йшло за планом, але трапилася біда, яка значно загальмувала процес будівництва водопровідної мережі.
24 червня 1905 року під час огляду колодязя по вулиці 4-ої Піщаної пан Вебер спочатку спустився у колодязь, тримаючись одною рукою за канат та намагаючись пояснити порядок виконання робіт вихованцю Залізничного технічного училища, впав у шахту. Під час падіння інженер зламав ребра та хребет, що призвело до крововиливання та раптової смерті. Йому було лише 34 роки. Він міг би ще багато корисного зробити для міста.
В пошуках нового головного інженера залучили молодих спеціалістів, які мали досвід будівництва водопроводів, – Юстуса, Петрова, Горкіна. У жовтні 1906 року почали спорудження кам’яного фундаменту під основу вежі.Металеві конструкції виготовлялися з мостового заліза, що мало би продовжити термін їхньої експлуатації. Їх привозили з заводу-виробника в розібраному вигляді, на місці збирали на болтах, пізніше замінювали заклепками.
Встановлення вежі завершили у січні 1907 року. Морози та сильні степові вітрине завадили завершити роботи вчасно. І над містом здійнявся ажурний гіперболоїд інженера Шухова. Згодом було зібрано та встановлено резервуар загальною місткістю у 50 тисяч відер водиі вже 15 березня вежа підключилася до загальної системи водопроводу.
Водонапірна вежа стала основною спорудою миколаївського водогону, яка забезпечувала водою з підземних джерел багатотисячне населення міста. Водозбірні колодязі – розгалужена мережа водопроводу. Ця система функціонувала і під час буремних революцій на початку 20 сторіччя, і під час нацистської окупації. При відступі фашисти підірвали вежу. Підняти її вдалося з великим трудом. Втім відремонтували за допомоги зварювання. Вежа забезпечувала містян водою допоки в тому була технологічна необхідність. До 1958 роки, поки до міста не прийшла вода з Інгульця.
Багато років ця унікальна споруда прикрашає місто, як пам’ятка інженерного мистецтва. Історичний об’єкт став логотипом МКК «Миколаївводоканал». Бажано зберегти вежу для майбутніх поколінь. Спеціалісти підтверджують, що завдяки сучасним технологіям та матеріалам можна здійснити реконструкцію вежі. Втім, не до того.
Ця «тружениця-мати» поїла своїх дітей допоки була у силі. А зараз, коли їй потрібні турбота та сила, сучасні «діти» від неї відхрещуються. Мовляв, – «почекай до кращих часів. Не до тебе». Ані люди, ані спорудження не вічні. Зараз не дійшли дії до вежі, згодом – ніколи до відновлення водопостачання в місті. Вежа просто рухне. Вона ж не Пізанська.
Поки ще не впала…
Алла Царенко.
Олена Івашко.