Як обіцяли, продовжуємо тему «Миколаївський водопровід: минуле та сучасність». По сторінках документально-історичного видання до 100-річчя Миколаївського водопроводу авторства Тараса Кременя.
Відгриміли революції і громадянська війна – настав час будувати мирне життя. Наприкінці двадцятих років минулого століття Миколаївська міська рада розгортає програму з поліпшення роботи підприємстві комунального господарства. Пильна увага надавалася питанню збільшення водопровідної мережі в місті – проведенню магістральної гілки з перспективою підключення жителів міста безпосередньо у будинках.
Вперше звернули увагу на зміну якості річкової води, яка йшла пластами різних ґрунтових порід до колодязів. Якість води щороку гіршала, більшала вапняна сіль і хлор.
Проводиться обстеження та вивчення джерел для водопостачання міста. Наслідки вивчення переконують, що на майбутнє базуватись на збільшення колодязів не доводиться. Води з підземних джерел можна здобувати багато, та якість цієї води погана. Висновок – треба повертатися до природних надземних джерел.
Спеціалісти розпочинають пошуки джерел питної води для будівництва майбутнього водозабору, щодо збільшення та поліпшення міської системи водопостачання. Вибір упав на річку Дніпро, як перспективне джерело для водопостачання Миколаєва. Для населення, якого в перспективі мало збільшитися у кільканадцять разів.
Була чимала кількість розробок, та остаточний ескіз – варіант майбутнього водопроводу з річки Дніпро, що затверджений Миколаївською міською радою у 1937 році. Система водопостачання з Дніпра мала складатися з водозабору у селі Антонівка Херсонської області, а також очисних станцій водопроводу. Діючі джерела водопостачання мали стати додатковими на випадок аварійної ситуації. Одним з напрямків збільшення потужності миколаївського водопроводу мало стати будівництво водогону з рік Південний Буг та Інгул, який задовільнив би місто у технічних потребах. Керівником з проектування річкового водопроводу був професор Трефільєв.
Поки розглядали важливі питання комунального господарства, учбові заклади готували спеціалістів для майбутнього водопровідно-каналізаційного господарства.
У Миколаєві діяв Учбовий комбінат комунального господарства, де навчалися близько 500 учнів, і в 1937 році підготували для міського господарства молодих спеціалістів-електромотористів. Одним з найбільших центрів підготовки спеціалістів галузі був Миколаївський технікум комунального та цивільного будівництва, – філія Одеського заочного інституту комунального будівництва.
Початок будівництва Дніпровського водогону затримувався – проєкт знаходився у стадії доопрацювання в Києві, в інституті Укркомунводбуд. А місцева преса заспокоювала населення, вказуючи, що перша черга робіт з будівництва розпочнеться у 1940 році.
Отже, на початку Другої світової Миколаїв мав розвинуту систему водопостачання, а міський комунальний відділ – проєкт документів щодо будівництва нового водогону з річки Дніпро.
Всі плани перекреслила війна. 12 серпня 1941 рокунімецькі війська захопили Миколаїв. Наші заводи-гіганти, потужні фабрики, багатотисячне населення не змогли евакуюватися. Серед миколаївських підприємств, які продовжували свою роботу в окупації, були міська електростанція, елеватор, а також водопровідно-каналізаційне господарство.
Окупанти змогли віднайти спеціалістів із наявних у місті, яким видали перепустки для переміщення по місту та талони на харчування. Німецький комісаріат стежив за роботою комунальних підприємств. Рівень води у водонапірній башті та резервуарах завжди дотримувався на відповідному рівні, подача води була рівномірна.
Протягом окупації якість води перевірялася ретельно. Проби відбиралися з колодязів та відправлялися до лабораторії Генералкомісаріату. Міське населення щомісяця сплачувало за послуги водопостачання відразу після отримання квитанції, де вказувалася кількість використаної води.
Керівництво Водоканалтресту повсякчасно мінялося. Одним з головних спеціалістів був Микола Юхимович Суліма. Головним інженером він працював ще з довоєнної пори. Після звільнення Миколаєва від нацистів радянські каральні органирозгорнули роботу щодо людей, які залишалися в окупованому місті. Їх жорстоко допитували, намагалися «дізнатися» ступень «провини». Микола Юхимович довів свою чесність, відпрацював до 1972-го року, вірою і правдою слугував рідному підприємству.
Після визволення Миколаєва від нацистів комунальне підприємство перебувало в складному становищі. Зламано 16 колодязів, знищено насоси та насосну станцію, підірвано водонапірну вежу та багато допоміжних об’єктів. Непростим було повернення до нормального життя.
Здавалось знадобиться не одне десятиліття для впорядкування. Але сила була в ентузіазмі людей, вірі в те, що народ-переможець зможе підняти землю з руїн.
Напружено працювало підприємство «Водогін та каналізація», з 7 до 19 годин. Звичайно, було мінімальне фінансування, низькі тарифні ставки робітникам, траплялися аварії та неприємності. Але поступово відновлюється робота колодязів, хлораторної станції, запущено в дію обладнання тимчасової насосної станції на р. Інгул, починаються роботи з реконструкції водонапірної башти.
Ветерани підприємства згадують легендарну Валентину Михайлівну Старчеус, що одна з перших прийшла на відновлення водопровідно-каналізаційного господарства. За її участю відновлювалась більшість шахтних колодязів. Вона наполягла на участі у відновленні водонапірної башти. Для зварювання її опор Валентина Михайлівна, не маючи електродів, виготовляла їх самостійно з дроту та рідкого скла, додаючи ще й крейду, – аби краще горів метал.
Після зварювання опор водонапірної башти тривали роботи з її підняття. Для виконання цього завдання була замовлена різна техніка, виготовлене спеціальне обладнання, а також запрошені спеціалісти з Чорноморського суднобудівного заводу.
В результаті проведення складної операції, за якою слідкували всі місцеві жителі, водонапірна вежа була встановлена на своє місце, а пізніше підключена до водопровідної мережі. Кращі працівники одержали грошову премію, а Валентина Старчеус ще й цінний подарунок, – тканину на нову сукню. Такі були подарунки.
Колектив підприємства долав суворі умови післявоєнної доби. В складний час у становленні стабільності на підприємстві заслуга його керівника Ісака Йосиповича Грінберга. Він дбав не лише про відбудову водопровідної мережі, а й про співробітників підприємства, – забезпеченню їх харчуванням, організацію підсобного господарства, вечірніх курсів для підвищення фахової освіти. В економічному житті міста важливу роль відігравав розвиток промислового потенціалу, що, в свою чергу потребувало використання значно більшої кількості води, – питної та технічної.
В планах на 50-ті роки розглядається питання розширення комунального водопроводу. Воду річок Південний Буг та Інгул вживання визнали непридатною. За основу перспективного водопостачання міста прийняли потужності вод села Жовтневе. Дослідники провели колосальну роботу навколо джерел села Жовтневе, Балабанівка. А також на Нижньому Дніпрі та в південній частині міжріччя Південний Буг-Інгулець. З метою великого будівництва –Інгулецької зрошувально-обводнюючої системи.
Незважаючи на деяке поліпшення ситуації в Миколаєві, стан з водопостачанням у населених пунктах, розташованих у передмісті, залишався незадовільним. Йдуть пошуки додаткових джерел водопостачання – вирішується питання будівництва водогону Дніпро-Миколаїв.
Одним з ініціаторів магістралі був генеральний директор ЧСЗ Юрій Іванович Макаров. Додаткові кошти на будівництво водогону «Дніпро-Миколаїв» були виділені Міністерствомкольорової металургії, що було зацікавлене у будівництві глиноземного заводу.
Не зупиняючись на потужностях діючого водогону, планувалося побудувати другу нитку водогону «Дніпра-Миколаїв» протяжністю у 18 кілометрів. Потужність водозабірних споруд водогону мала зрости до 500 та більше тисяч квадратних метрів води на добу.
В 90-ті роки розпочався новий етап. Розбудови і держави, і водогону. У 2001 році директором «Миколаївводоканала» призначено Василя Степановича Тельпіса, який кардинально змінив систему господарювання у сфері водопостачання обласного центру. Сформована ним команда робить все можливе, аби система водопостачання не занепала. Вона була націлена на удосконалення економічної діяльності, досягнення найбільших результатів за найменших витрат матеріальних, трудових та фінансових ресурсів.
З 2016-го року – генеральним директором КМП «Миколаївводоканал» стає Борис Дуденко. Часи його господарювання– непрості, які приходяться на ускладнення діяльності водоканалу.
Відкриваючи кран у своїх домівках, пам’ятаємо, що сотні робітників подбали, аби потік води живої дійшов до кожного мешканця міста.
Алла Царенко,
в минулому бібліографнауково-технічної
бібліотеки ЧСЗ