Перетворити біль втрати в силу. Історія Тетяни з Миколаєва

16:37

Откройте “Вечерний Николаев” в Google News и  Телеграм-канале

Психологи дають поради, як зберегти життєстійкість в умовах війни. Можна вести щоденник, бігати вранці, пити каву на сході сонця, планувати на 1-3 дні, постійно спілкуватися з друзями та робити багато постів у соціальних мережах. Можливо, це допоможе.

Проте є запитання, яке ставить собі кожен: що я можу зробити, аби принести користь? Це дивне переплетіння думок, голосів, раптових ідей вирізняє українців, в якій країні вони б не знаходились. І це та хвиля, яку відчуває за собою кожен український військовий. Вона рухає його вперед, наповнює мужністю і відвагою, блокує страх.

А що доводиться пережити жінкам? «Український кризовий медіа-центр» на своєму сайті виклав справжню сповідь відомої миколаївчанки Тетяни Бакоцької.

Евакуація: дорога в невідомість

     Спочатку я думала, що війна забрала в мене все. І що це несправедливо. Утім, неможливо весь час терпіти біль, переживаючи втрати. Втрати багатьох людей, будинку, майна й роботи (з 2005 року працювала журналісткою Національної суспільної телерадіокомпанії України в Миколаївській філії), зрештою, втрати сенсів і бачення майбутнього.

Я зрозуміла, що навіть коли живеш у стані тимчасовості, живеш одним днем, треба робити хоч щось, щоб увесь цей травматичний досвід війни знову й знову не тягнув назад. Не заважав прожити цей один-єдиний день радісно, достойно, з користю для себе, для людей, для України. Бо якщо зможу перетворити біль втрати в силу, від цього буде краще всім.

Як і всі, цей біль я вперше відчула 24 лютого о п’ятій ранку, коли жителі Миколаєва прокинулися від вибухів. Пізніше дізналися, що ракетами обстріляли аеродром «Кульбакине», що за півтора кілометри від нашого дому. Стіни будинку трусилися, з даху сипалося покриття, розбилося віконне скло. Я разом із дітьми (доньці – 6 місяців, сину – 11 років) у піжамах швидко побігли в підвал. Потім були нові вибухи. Потім знову. Ми зрозуміли, що почалася повномасштабна війна. Залишатися поблизу військового аеродрому було небезпечно. Тому вирішили їхати до моєї мами в село, що за 100 кілометрів на північ від Миколаєва, біля міста Вознесенськ.

Їхали дев’ять годин. На дорозі було дуже багато транспорту. Тікали жінки й діти з Херсонської області. Мій чоловік Руслан пішов у військкомат. Він один із тих людей, які в часи небезпеки яскраво проявляють якості лідера. Такі люди не можуть ховатися за спинами інших чи, рятуючи свої родини, тікати з країни, яка потребує захисту. Він вірив, що обов’язок захищати рідну землю від російських окупантів – понад усе. Він сподівався, що ми з дітьми – в безпеці.

Але через кілька днів почалися бої за Вознесенськ. Сюди доїхали колони ворожої техніки. Знову вибухи, звуки сирени, ми ховалися в підвалі. Зі зруйнованих районів людей евакуйовували. Прилітали ракети на військову частину, що за кілька кілометрів від нашого житла. Читала новини, що мета росіян – захопити Південноукраїнську атомну електростанцію, що за 30 кілометрів від Вознесенська. Коли на початку березня російські окупанти захопили найбільшу атомну станцію Європи – Запорізьку я боялася, що бої поблизу Південноукраїнської АЕС, де ми в той час проживали, можуть призвести до катастрофи.

Тому почала шукати, куди можна вивезти дітей у більш безпечне місце, поближче до кордону з Польщею. Але виявилося, що такої можливості вже не було. Бо міст у напрямку Миколаєва підірвали. Доїхати до Одеси залізницею теж не могли, бо зруйнували й залізничний міст.

Хоча їхати автомобілем було небезпечно, бо дороги обстрілювали, ми все ж поїхали на світанку. Поїхали у невідомість. Нам допомогла родина Наталії Гринько, з якою ми випадково в той день познайомилися. Коли приїхали до Одеси, дізналися, що евакуаційний потяг буде о 22:00. Наталя та її чоловік запросили нас (незнайомих людей) до себе. Нагодували. Купили нам продуктів на дорогу.

На вокзалі ми зайняли чергу на евакуаційний потяг о 17-й годині. Було холодно, вітряно, мала дитина увесь час плакала. Людей було дуже багато. Всі були знервовані, злі, роздратовані. Раптом я зрозуміла, що ми не зможемо сісти в цей потяг, бо люди, які стояли тут зранку в черзі, навряд чи помістяться в один потяг, і нас не пропустять. З малою дитиною на руках бути в такому натовпі небезпечно. Невідомо, чи буде потяг завтра, а нам не було де ночувати і назад повернутися теж неможливо.

Я подзвонила в поліцію, розповіла про нашу ситуацію. Мені передзвонив представник служби охорони вокзалу. Сказав, що зможе допомогти, бо мій чоловік у складі ЗСУ. Нам дозволили приєднатися до групи родичів військовослужбовців, які чекали потяг в окремій кімнаті на вокзалі. Коли приїхав потяг, нам сказали, що люди з цієї групи можуть першими зайти в один із чотирьох вагонів. Але знервовані, втомлені люди, які увесь день на вулиці стояли в черзі, не пропускали нас до потяга.

І знову нам допомогли працівники служби охорони. Ми з дітьми змогли зайти в вагон останніми. Провідник сказав, що можна їхати в будь-якому купе, де менше шести людей. Але люди, які туди вже зайшли, нас знову не пускали, бо ніхто не хотів їхати в купе із шестимісячною дитиною. Наші речі ми мусили залишити на вокзалі. Взяли лише рюкзак із їжею й ліками. Найбільше мені було жаль залишати синів добок для занять тхеквондо. Але 11-річний хлопчик мене втішав: «Не переживай. Ми вже стільки всього втратили, що добок – це крапля в морі. Купимо новий».

Потім провідник сказав, що потяг не поїде, доки для нас не знайдеться місць, і запитав: «Може, донечці потрібні підгузки? Бо нам волонтери дали для таких малих дітей. Вибирайте. Які вам треба?». Близько 2-ї ночі наш потяг нарешті вирушив до Львова. Разом із нами в купе їхала жінка з трьома дітьми-підлітками за програмою Червоного Хреста до Німеччини. У неї там працює чоловік і для них вже є безкоштовне житло. Вона пояснила, чому спочатку не хотіла пускати нас до купе: «Бо Червоний Хрест обіцяв для нашої багатодітної родини комфортну подорож. Але що зробиш, заходьте вже».

Львівські волонтери – все для перемоги

До Львова доїхали ввечері. На вокзалі нас зустрічала Ксенія Клим – журналістка, волонтерка, мама воїна Марка Клима. Марко на початку березня обороняв від російських окупантів нашу Миколаївську область, у тому числі місто Вознесенськ, з якого ми вирушили до Львова.

Ксенія запросила нас пожити кілька днів у неї. Вона не хотіла, щоб ми їхали в цей день автобусом до Польщі. Не було квитків на вечірні автобуси, та й для дітей така довга подорож була би дуже важкою. Окрім того, в шестимісячної Мирослави піднялася температура. Ми змушені були їхати в дитячу лікарню.

У лікарні Львова Ксенія познайомила нас із волонтеркою Христиною Брухаль, яка допомогла нам доїхати до Польщі евакуаційним автобусом. Спочатку ми приїхали в будівлю, де пані Христина з колегами організували прихисток для людей, які хотіли їхати до Польщі. Христина подарувала нам теплий одяг, підгузки, їжу для дітей і навіть новий рюкзак.

Ввечері від будівлі, де організували прихисток, від’їжджали два автобуси до Варшави. У мене було відчуття, що нашу родину вийшли проводжати всі волонтерки. Це справді був дуже зворушливий момент. За короткий час незнайомі люди у Львові подарували нам стільки любові, що здавалося, ніби ми разом прожили життя. Вони стали для нас родиною. Досі відчуваю величезну вдячність. Вони були з нами до останньої хвилини нашого перебування на рідній українській землі.

Ми всі плакали. Вони були готові віддати останнє, що в них є, зробити все можливе, аби хоч якось зменшити наш біль. А я в ті хвилини думала: «Це все відбувається не з нами, це сон. Ще трохи – й ми всі прокинемося. І все буде так само, як було до війни».

Того ж вечора Ксенія Клим разом із іншими львів’янами повезли гуманітарну допомогу воїнам у Миколаївську область. Туди, де тривали пекельні, доленосні бої. Туди, де історія боротьби за свободу Європи пишеться кров’ю українців.

Українці в Польщі – живемо разом

З Варшави ми поїхали в село Патерек Куявсько-Поморського воєводства. Нас запросила в свій будинок Анна Урбанська, з якою ми познайомилися в Фейсбуці, коли почалося російське повномасштабне вторгнення. Її родичі та друзі подарували нам необхідні речі, продукти. Окрім нашої родини, Анна допомогла ще 11 людям із Миколаєва.

Віцестароста Накельського повіту Томаш Мілевський приїхав до пані Анни, щоб познайомитися з нами. Запитав, чого ми потребуємо. Тоді в нього виникла ідея організувати 18 березня першу зустріч українських біженців із представниками місцевої влади та волонтерами. У ті дні понад 500 людей з України приїхали до цього повіту. Найменшою дитиною була моя шестимісячна донька. У квітні ми переїхали в місто Ольштин – столицю Вармінсько-Мазурського воєводства, бо в цьому місті мій син Мишко мав можливість продовжувати займатися тхеквондо (тренер сина, голова Миколаївської обласної федерації тхеквондо Григорій Хозяїнов у складі ЗСУ захищає Україну). Тренери клубу «Старт Ольштин» безкоштовно проводять заняття для українських тхеквондистів, які евакуювалися через війну. Вони подарували Мишкові новий добок і необхідне екіпірування.

Останній бій: борітеся – поборете!

4 серпня 2022 року біля села Лозове Херсонської області мій чоловік Руслан Хода загинув у бою під час артилерійського обстрілу з боку противника. Руслан був командиром відділення розвідувального взводу 36-ї окремої бригади морської піхоти імені контр-адмірала Михайла Білинського (військова частина А2802, місто Миколаїв).

Розвідники завжди йдуть першими. Руслан також ішов першим. 25 серпня йому виповнилося 37 років. У нього залишилися двоє дітей: Михайло – 11 років та Мирослава – 11 місяців. Він не дожив 25 днів до першого дня народження доньки. Тіла Руслана та його побратимів, які також загинули того дня, не змогли забрати. Російські військові постійно обстрілювали ту територію. Тому похорону не було. Досі чекаємо звісток про нього від командування бригади.

Руслан ішов на війну не тому, що ненавидів росіян. У передмісті москви зараз живуть його мама, дві рідні сестри, племінники. Він зробив цей вибір, бо любить тих, хто в Україні. Він вважав, що росія не може силою в нас забирати те, чого ми не хочемо віддавати. Для нього це була безкомпромісна боротьба за можливість вибирати своє майбутнє, за свободу, за шанс жити в справедливому світі.

Утішаючи сина й мене, психолог пан Анджей Кендзерський сказав, що люди, які добровільно в часи небезпеки йдуть боронити рідну землю, заслуговують найбільшої шани від суспільства. Бо ці люди готові пожертвувати найдорожчим – власним життям, героїчно захищаючи безпечне майбутнє Європи та світу.

Як всі українські воїни, Руслан є героєм нашого часу. Бо «ніхто більшої любові не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх». У 2014 році, коли почалася російсько-українська війна, Руслана мобілізували. Сину було три роки. Ми вже пів року жили в своєму будинку. Він би міг і тоді втекти до Польщі, як це зробили багато хто з його друзів. Але це був не його шлях. Він вважав, що це війна, в якій ми змушені захищатися. Що це не лише війна росії проти України – це війна проти всіх демократичних країн та цінностей загалом.

Він говорив, що мусить бути разом із тими, хто чинитиме опір, щоб не дозволити країні-агресорці зайти далі й окупувати український південь. Між низькою ціною на газ та свободою він обирав свободу. І для нього ця війна не закінчилася в 2015 році, коли він повернувся додому. Він був готовий заплатити найвищу ціну заради перемоги добра. «Борітеся – поборете. Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава і воля святая!».

Безкомпромісна боротьба за український південь

Під час повномасштабної війни Миколаїв дедалі більше перетворювався на руїну. Ракети зруйнували студентський гуртожиток, де 18 років тому ми з Русланом познайомилися (коли почалася Помаранчева Революція); університет, де ми 5 років навчалися; підприємство, де працював Руслан; школи й лікарні, церкву, де хрестили дітей; театр, куди ходили в святкові дні…

Ми з 2008 року будували свій дім, посадили сад. Ми завжди хотіли жити тільки вдома, робити щось корисне для рідної громади й для України. Ввечері 23 лютого 2022 року Руслан провів останнє тренування з тхеквондо (він безкоштовно тренував дітей у селі Шевченкове). А наступного дня усім людям нашої громади рекомендували евакуюватися, бо ця територія стала одним із епіцентрів боїв за південь України. Відтоді щодня й щоночі люди, які мусили там залишитися з різних причин, живуть під перехресним вогнем. Часто без води, електрики, газу, ліків. Ці люди самотужки регулярно гасять пожежі, які виникають через обстріли, годують і лікують чужих котів і собак, які отримали поранення. Ці люди – герої легендарного міста, яке достойно чинить опір окупантам.

Федерація FOSа: можливості для інтеграції українців

В Ольштині від початку повномасштабної війни українським біженцям допомагають працівники Федерації громадських організацій FOSа. Наприклад, коли загинув мій чоловік, нам допомагав пережити це горе психолог FOSа Анджей Кендзерський. Нас запрошували на різні культурні заходи, купували ліки, дарували одяг, продукти, іграшки і все, чого ми потребували.

Завдяки культурно-просвітницькому проєкту «Кафе Україна» ми з сином стали учасниками безкоштовних курсів із вивчення польської мови. На початку літа викладачка польської мови Моніка Хаусман-Пнєвська запитала, чи хотіла би я працювати як перекладачка в новому проєкті допомоги українським біженцям. У вересні, коли почали реалізовувати Програму соціальної інтеграції українських біженців, директор організації Петро Пнєвський знову запропонував мені цю роботу.

Донька, якій виповнився рік, в цей час може безкоштовно перебувати в «Клубику для дітей», який відкрили в рамках Програми. Це один із найбільш комплексних проєктів підтримки українців у Польщі. Допомогу надають у різних напрямках: працевлаштування, пошук житла, консультації юриста, бізнес-консультанта, психолога, перекладача, дієтолога тощо, курси польської мови, тренінги, що допоможуть здобути необхідні для працевлаштування компетенції. Для дітей є групові заняття з аніматорами, культурно-розважальні заходи. Програму фінансує Фонд праці.

Федерація FOSа – це ніби Польща в мініатюрі. Не маючи в цій країні родичів чи друзів, не знаючи мови, завдяки цим людям ми не вважаємо себе безпритульними біженцями й до сьогодні відчуваємо потужну підтримку. Ми справді безмежно вдячні, що почуваємося тут як удома. Для мене це унікальна можливість принести більше користі Україні.

Тетяна Бакоцька.