15 лютого 2024 року пішов з життя головний редактор газети «Вечірній Миколаїв» Станіслав Козлов.Станіслав за фахом історик. З відзнакою закінчив історичний факультет тодішнього Миколаївського державного педагогічного інституту. Працював у міськвиконкомі, був завідувачем відділу зав’язків із засобами масової інформації. У 1998 році перейшов до «ВечернегоНиколаева», де працював кореспондентом, потім – заступником головного редактора. Газеті він присвятив 25 років свого життя. Був бездоганнимжурналістом, неодноразово нагороджувався грамотами, у 2010-му році отримав звання «Городянина року» у номінації «Засоби масової інформації» у загальноміській акції «Людина року» – «Городянин року».
Перші кроки редакторства були нелегкими. Але Станіслав Козлов зумів налагодити виробництво газети. На той час уже працював сайт, матеріали дублювалась в електронному варіанті, виходили в телеграм-каналі. Завдяки електронним інформаційним засобам «Вечірній Миколаїв» тримався на плаву.
Війна втрутилася у мирне життя, перевернула все догори дригом. І все ж паперовий варіант «Вечірнього Миколаєва» після довгої перерви, хоч не з такою періодичністю і не таким накладом, як раніше, почав виходити у світ. Під обстрілами, щоденними бомбардуваннями, на фоні людських трагедій наше місто не здавалось, і газета все ж доходила до читача. Завдяки наполегливості, великим зусиллям і навіть ціною власного здоров’я і життя Станіслава Козлова. Він сам був і редактором, і директором, і кореспондентом, і розповсюджувачем…
Справа Стаса живе. Ми живі. І будемо виходити. Завдяки Стасу.
В пам’ять про Станіслава – спогади колег та друзів.
Олена Філінюк, журналістка.
Станіслава Козлова я знаю дуже давно. Ми познайомилися на другому курсі педагогічного інституту, взимку 92-го.Він був студентом історичного факультету, я – фізмата. З того часу й почалася дружба. Гуляли один у одного на весіллях, на кухні нашої орендованої квартири вчилися грати у преферанс, дурювали, як звичайна молодь, раділи народженню дітей… Потім несподівано опинилися в одній професії. І ще 20 років – в одному під’їзді, у сусідніх редакціях: прес-конференції, відрядження, загальноредакційні посиденьки. Одним словом, звичайні журналістські будні та людські свята. Коли розпочалася війна, підтримували зв’язок. Періодично телефонували, переписувалися – дізнатися, як справи, як сім’я, діти. Вранці 27 грудня, напередодні Нового року-2024, мені надійшло повідомлення від Люди, дружини Стаса, яке просто збило з ніг і від якого я довго не могла прийти до тями: «Тяжко захворів Стас. Онко. Неоперабельна стадія. Боремося. Робимо все можливе. Вирішила тобі повідомити». Ця звістка стала шоком не лише для мене, а й для багатьох колег, із ким я підтримувала стосунки, друзів, приятелів, знайомих. 1 січня набрала Стаса, привітала з Новим роком, ми довго балакали, і всі мої спроби поговорити про хворобу та самопочуття він перебивав своїм «Та почекай! У мене є новини цікавіше!» У цьому був увесь Стас: ніяких стогнувань, скарг, «витримаємо, впораємося, де наша не пропадала»… Через декілька днів зателефонувала Олена Івашко, розповіла, що тільки-но спілкувалася телефоном зі Стасом – він у лікарні, готується до «хімії», не падає духом, підтримує своїх дівчаток – дружину та доньку Лізу, каже, син Артем тримається молодцем. Ми теж намагалися триматися – разом, з вірою та надією, що у Стаса вистачить сил упоратися, одужати, ЖИТИ. Але рак, на превеликий жаль, виявився сильнішим… Царство тобі Небесне та вічна світла пам’ять, друже!
***
Вадим Раскопов, редактор газети “Південна правда”.
Рік тому від нас пішов Станіслав Козлов. Писати про Стаса для мене важко вдвічі. Він був для мене не тільки колегою по журналістському цеху, а й старим другом. Як кажуть, «самим закадичним».
Наша дружба тривала більше 45 років, з того дня, як ми разом переступили поріг миколаївської школи № 10. Серед інших першокласників він виділявся незвичайною для свого віку серйозністю. Таким він і залишився на все життя — обставним і вдумливим. Навчання давалося йому легко, а феноменальна пам’ять дозволяла завжди продемонструвати свої знання. При цьому він мав дивовижне почуття гумору, був майстром розіграшів і бажаним гостем у будь-якій компанії.
Так сталося, що й після школи ми йшли поряд по життю. Вчилися на одному факультеті, працювали в сусідніх редакціях, ділили схожі газетні будні і проблеми. А проблем у наших редакціях було вдосталь. «Вечірка», після процедури роздержавлення, важко адаптувалася до складних умов ринкової економіки. Станіслав став головним редактором газети, коли наші «човни» почали сильно хитатися. А з початком війни для миколаївської преси настала справжня буря.
В цих умовах Стас прагнув зберегти колектив і вивіз колег в Одесу, що, безумовно, було правильним рішенням. Але за такі правильні кроки часом доводиться платити високу ціну. Як редактору, йому довелося витратити чимало сил, щоб відновити випуск газети. Він будував плани і завдяки своїй рішучості міг їх реалізувати – в редакції був запас необхідного для виробництва паперу. Однак перенапруження і стреси не могли не позначитися на його здоров’ї. Хвороба підкралася швидко і підступно.
Ми бачилися в лікарняній палаті майже кожен день. І навіть втрачаючи сили, Стас все ще відчував відповідальність за газету. У останніх планах було об’єднати випуски наших видань, щоб дати «Вечірці» і його редактору час пережити чорний період. Але 15 лютого його не стало.
Він помер на руках у дружини Людмили, яка тієї страшної ночі чергувала біля його узголів’я. Сиротіли улюблені діти – успішна і талановита донька Ліза, гордість і продовжувач роду – син Артем. Стас так переживав за них при житті, що, мабуть, тепер накриє їх своїм міцним крилом ангела-охоронця.
А для нас, друзів і колег, він назавжди залишиться прикладом вірності професії і особистої мужності.
Вибач, Стас, що не змогли тебе вберегти. Тебе дуже не вистачає.
***
Тарас Кремінь, Уповноважений із захисту державної мови.
У когорті миколаївських журналістів Станіслав Козлов вирізнявся своєю освіченістю, шляхетною стриманістю, повагою до ціннісних речей та, найголовніше, тих людей, які його оточували. Він настільки любив Миколаїв, що його тижневі хроніки чи інтерв’ю, авторські колонки або ж огляди подій були з обов’язковою авторською деталізацією: подробицями з життя рідного краю, особистими спогадами, внутрішніми переживаннями, але без жодної оцінки чи критичного зауваження. Пригадую, наскільки болючими за долю міста були його газетні матеріали й дописи з початком повномасштабного вторгнення, і всі вони – про біль, втрати, трагедію, але з вірою в перемогу України та його одужання. Портрети видатних миколаївців – це, зокрема, і про репортерські жанри, якими вміло володів автор. Мені це імпонувало в колись резонансних текстах легенд «ВМ»: Володимира Смирнова, Едуарда Порєєва, Володимира Пучкова, Олександра Кремка. Станіслав Козлов був чудовим майстром і тут. Натрапивши на його реквієм-роздум про родину Вадатурських, написаний на трагічну смерть родини Героя України напередодні запуску «зернової угоди», автор назвав їх «пуританами», які попри війну, свої можливості, мільярдні статки й світове визнання залишились скромними, ввічливими, уважними, закоханими в трударів краю людьми. Миколаївцем такого громадянського чину, авторитету і совісті, а ще настільки ввічливим, турботливим і чесним, як пуританин, був і наш Стас.
***
Катерина Наточа, журналістка “Вечорки”.
Коли збагнеш суть утраченого, мимоволі проймаєшся почуттям провини перед людиною, якої вже не можна повернути. Так було, коли не стало Стаса Козлова. Це не повинно було статися. У повному розквіті сил, розумових здібностей, людських можливостей – він пішов від нас.
Станіслав Козлов багато років працював у міській газеті «Вечірній Миколаїв», останнім часом – головним редактором. Довгий час наші кабінети були поруч, але розпізнати Стаса мені так і не вдалося. Здавалося, він був закритою людиною, ніхто не знав, що у нього на думці, на що він здатний. Але одного разу нам з групою журналістів довелося попрацювати в одному міському проєкті, де треба було в короткий час виконати великий обсяг роботи. Станіслав Козлов був редактором цього проекту. Це був справжній «паровоз». Стас працював з такою швидкістю, що ми ледве встигали за ним. Про якість уже не говорю, адже він був редактором проекту, не лише сам писав, а ще відповідав за кінцевий результат, правив матеріали інших. Робота була виконана бездоганно. Шкода, що його редакторські здібності так і не були реалізовані у повній мірі за життя. Не вистачило часу.
Лише тепер згадуєш, настільки Стас Козлов був делікатним, інтелігентним, надійним. Ніколи не нав’язував своєї точки зору, тому здавався замкнутим. Зате мав чудове почуття гумору, а головне – самоіронії. На таке далеко не всі здатні.
***
Анна Рубанська, журналістка “Вечорки”.
Якось ми з головредом Козловим міркували над ідеєю школи журналістики «ВМ». Я запропонувала, щоб лекцію «Журналістські стандарти та етика» прочитав Стас. Він дуже сміявся: «Етику? Я? Та що я буду їм розповідати?»
«Та виїдете на байках», – впевнено ляпнула я… і аж потім задумалася. Я, наприклад, сама часто роззявляла рота, коли Стас починав щось розповідати із свого професійного досвіду (і непрофесійного теж). Скільки у людині було володіння журналістським словом, прагнення до глибокого оволодіння темою, вміння будувати бесіду – стільки ж було в ньому здорової іронії, неприйняття пафосу, вміння красиво і з гумором порушувати правила. Шкода, що Стас не встиг вийти на пенсію і написати книгу. Це була б дуже хороша книга.
***
Олексій Троянов, замредактора “ВМ”.
Стас, для нас ти живий!