З початком всього оцього піздеца, колегі, в основному старші за віком, почали скаржитися, що й рядка не можуть написати. Не йде творчість у маси. Не можна мізки до купи зібрати.
Так. Саме так. Я теж такий.
Але то не дивно. Організм отримав страшенний, ніколи у житті не бачимий стрес. Рівень адреналіну вистрибнув за червону позначку.
Яка вже тут творчість? Вижити – ось наша головна мета. Вижити й потім грамотно й виважено все це переповісти нащадкам. Щоб таки “ніколи знову”.
Не можете писати? Більше працюйте руками. Ессе, нариси, оповідання та інша хемінгуеївщина почекають до кращих часів.
Робіть нотатки, замальовки, ведіть стислу хроніку щоденних подій. Створіть власний телеграм-канал. Адже газети/журнали перестали виходити на невизначений термін. Нехай у тому телеграмі буде сотня підписників, але вони будуть ВАШІ, авторські! Й потім, після нашої ПЕРЕМОГИ, лишаться з вами надалі, бо звикли читати саме вас!
У перші дні війни кому тільки не намагався запропонувати свої послуги. Адже не вважаю себе поганим фотожурналістом, кореспондентом.
Після декількох спроб зрозумів, шо то всьо вже нахєр нікому не потрібно. Бо є молодші та спритніші за тебе, хто встиг впасти на хвіст кому слід. Тож подався до Тероборони. Хоча й “осадочєк остался”.
Й тільки зараз зрозумів, що зробив дуже правильно. Хто, як не ми, свідомі й з великим досвідом журналісти, що опинилися у лавах ЗСУ й ТрО (нас таких багато!!!), зможемо професійно показати справжнє буденне життя бойових підрозділів з середини? Таке, яке воно насправді, а не з боку прес-підходів та прес-релізів. “Паркєтна журналістика” на те не здатна за визначенням…
Це буде наш варіант “лейтенантської прози” Другої світової війни – живий, без пафосу, щоденний подвиг рядових бійців та офіцерів української армії.
Нехай нам заздрять інші!