МИХАЙЛО ОЗЕРНИЙ – ЛЮДИНА РЕНЕСАНСУ І ЧИНУ СВОБОДИ

10:24

Откройте “Вечерний Николаев” в Google News и  Телеграм-канале

28 травня – 85 років видатному українському митцю і педагогу, народному художнику України, заслуженому діячу мистецтв України, лауреату Державної премії України імені Тараса Шевченка Михайлу Івановичу Озерному.

Майстер керамічного мистецтва, скульптури і живопису, головний художник Миколаєва і художньо-виробничого комбінату, співзасновник Миколаївської обласної організації Спілки художників України та її легендарний очільник, друг М.Стельмаха, С.Параджанова, І.Миколайчука, М.Вінграновського, Ю.Іллєнка, М.Косіва і Д.Кременя – серед тих, хто розкрив світові засмагле, сповнене відкритості та шляхетності, обличчя корабельного краю.

Сотні декоративних композицій, панно, рельєфів і скульптур, а також унікальних закладів культури та освіти, які прикрашають обласний центр, відомі далеко за межами України. Не уявляю собі рідний край, якби в нас не було такої міської бібліотеки імені М. Кропивницького, дитячого містечка “Казка”, всесвітньовідомого зоопарку загальнодержавного значення, Миколаївського національного академічного українського театру драми та музичної комедії. Зверніть увагу на ті шедеври-інтер’єри, і все зрозумієте. До речі, 1993-го на відкритті відновленого після пожежі театру побував давній приятель митця – міністр культури України І.Дзюба. Все це – заслуга здібного організатора та блискучого майстра М.Озерного.

Завдяки йому як скульптору, а також групі талановитих митців, краєзнавців і будівельників відновлено з руїн та відкрито єдиний в Україні Музей суднобудуванні і флоту. Напевно, це був перший на теренах країни справжній музей техніки, який можуть собі дозволити хіба що столиці світу. Всіх, хто працював над унікальним комплексним проєктом (Е.Шорін, Т.Гусельнікова, В.Семерньов, Ю.Стешин, В.Іванов, Л.Хлопинська, Г.Чередниченко, Л.Керанчук, М.Озерний), удостоїли Шевченківської премії. Того незабутнього 1981 року лауреатами найбільшої нагороди стали і “живі класики” А.Дімаров, В.Коротич, В.Тітов, легендарна актриса А.Роговцева, а також всесвітньо відома капела “Думка”. Додам, що з того часу Миколаївщині пощастило з п’ятьма лауреатами Шевченківської премії: М.Вінграновським, О.Сизоненком, Л.Вишеславським, С.Фоміних, А.Антонюком і Д.Кременем. Прикро, що за чверть століття (татова “Пектораль” стала справжнім відкриттям 1999 року, обійшовши у фіналі “Жовтого князя” В.Барки) ніхто, крім В.Бахтова, навіть не пробував подаватися на головну нагороду країни.

Згадаймо митців, хто творив у пам’ятні для нашої громади 1970-1990-ті: А. Завгородній, О. Здиховський, В. Зізда, А. Коптєв, Я. Дацко, О. Сапелкін, В. Ольшанський, В. Лапін, М. Ряснянський, С. Сенкевич, І. Нечитайло, В. Бондарчук, М. Бебешко, М. Бережний, І. Юкляєвських, А. Антонюк, В. Бурлака, В. Булавицький, Н. Мандрикова-Дончик, М. Главчев, С. Гандзюк, О. Кушніренко, М. Нікітін, О. Семенов, В.Золотухін. Золотими руками незабутніх легенд українського мистецтва, яких дуже-дуже рідко згадують у Миколаєві, споруджено монументи й архітектурні ансамблі, модерні інтер’єри закладів культури, освіти та громадського харчування, написані тисячі геніальних полотен високої проби. Я в захопленні від “Вогнеборця” В.Федорука на подвір’ї ДСНС у Миколаївській області. Той цілодобово береже Миколаїв від лиха і біди. Розчарований тим, що частину монументів, як-от: сталеву грацію “Жінка з голубами” з проспекту Миру вандали порізали на брухт. А все це – справжні витвори, яким би заздрив світ.

Мені пощастило побувати з батьком Д. Кременем в майстернях багатьох із тих, кого справді вважаю “золотим фондом” національної культури ХХ століття. Як мені забути підвальчик фронтовика, портретиста й іконописця О.Семенова, майстерню пейзажиста К.Головіна на горищі 15-поверхівки, творчу келію великого А.Антонюка в Будинку художника? Тато надрукував сотні публікацій, які стали додатковим підтвердженням унікальності наших сучасників. Серед статей про нашого іменинника – поезоесеї: “Через гору орел воду носить…” (1992), “Нить Аріадни” (1994), “Людина у себе вдома” (1996), “Людина з Чумацького Шляху” (2003), “Над берегами княжої землі” (2005), “Майстер в інтер’єрі часу” (2007), написані під неперебутнім враженням від сили-силенної зустрічей, персональних виставок і пленерів. А сонети Д.Кременя, наведені нижче, – апофеоз класичної поетичної форми у сучаснім втіленні. До речі, саме в ті часи зав’язалася міцна дружба між нашими художниками та письменниками: жодна виставка не обходилась без візиту майстрів слова і навпаки: кожна презентація книги чи творчий вечір – це присутність ледь не всіх митців. Було, а чи загуло?

Доктор мистецтвознавства, ректор Львівської національної академії мистецтв, син видатного дисидента В.Косів вважає, що М.Озерний як зачинатель нових пошуків у гуцульській кераміці – скульп­турі малих форм – зробив неймовірну справу для утвердження українського декоративно-ужиткового мистецтва на світовому рівні. Підтверджує це і професор С.Росляков – директор Миколаївського обласного художнього музею імені В.Верещагіна. Випускник і викладач Косівського училища зміг не тільки органічно засвоїти спадщину майстрів Прикарпаття і рідної йому Слобажанщини, – у поєднанні з надчорноморськими традиціями давньогрецьких часів, присутніх на території Ольвії та Дикого Саду, митець заснував справжню керамічну школу, яку, дасть Бог, сповідуватимуть його послідовники. Недарма кераміка майстра – у провідних музеях України та світу. Тож для мене М.Озерний, з майстерні якого видно Собор Касперівської Ікони Божої Матері, – володар художнього простору і часу, поет стихії лиману і моря, романтик карпатських гір і степу.

А в яких муках виникли сучасні майстерні наших художників на розі Садової та Центрального проспекту? Розповім і про це. За їхньою появою стояли авторитетні в різних колах миколаївці. Мій тато закликав підтримати “миколаївський Монмартр” (так називали бульварну частину від Соборної до Садової) у всеукраїнських виданнях, тиснувши на верхівку міста через знаних в Україні письменників: О.Гончара, О.Сизоненка, Ю.Мушкетика. Доклався до появи майстерень і тодішній прокурор Миколаївської області В.Ольшанський (писав блискучі акварелі), якого особисто бачив на велелюдних мітингах. Звичайно, доклалися і директори першої міської верфі – Суднобудівного заводу В.Андріанов та І.Овдієнко. В той час наші творчі таланти неперервно проводили на місці будівництва двох 9-поверхівок пленери за “вставку” між ними. Пригадуєте розмальований паркан, – чи це не перший стріт-арт у місті? Тож громадський тиск переміг, тому в багатьох художників і скульпторів творче житло з вікнами до собору.

Не дивно, що митець з таким водним прізвищем став володарем кращих пейзажів і натюрмортів. Кожному миколаївцю до серця близькі забуті Богом куточки рідного краю, і всі вони з тихою водою. Вона там справді як жива, і це – справжній талант: відтворити стихію з дзеркальною поверхнею. Скажімо, серед них – “Засніжжя в Ольвії”, “Ніч у селі Калинівка”, “Очаківські береги”, “Вітрила на лимані”, “Хата в селі Дорошівка”, “Квiтучий степ”, “Під мирним небом”, “Чорноморка”, “В Очакові”, “Кінбурн” або ж “Батьківщина”, “На Слобідці”, “Храм на Садовій”, “У Карпатах”, “У Косові”. Болить у М.Озерного проопероване серце і за малу Батьківщину – Сумщину, якій присвятив знакові для його доробку полотна: “Вмираючі села”, “Покинута садиба”, “Річка Грунь”, “Мати”, “Гіркий хліб”, “Безвихідь”. Геніальне і трагічне поруч!

Мені пощастило бачити майстра за полотном, а моїй Мирославі отримати перші у своєму житті уроки малюнка. Здавалося, зовсім недавно на гостину до М.Озерного приходив з поверха нижче А.Завгородній, в якого за життя на підвіконні був гіпсовий коник; мій батько читав нові вірші та поеми; ми з М.Димитровим носилися з ідеєю створення в Миколаєві Музею сучасного мистецтва. Там би знайшлося місце всім нашим народним художникам: М.Божію, А.Антонюку, М.Ряснянському, М.Бережному, М.Озерному, для яких ідея гуманізму та наслідування філософії класичних часів, як і новочасної краси, були та навіки залишаться пріоритетами. Певен, рідні митців не будуть проти і зараз передати полотна на довічне зберігання громаді, якщо вона подбає про цей важливий проєкт майбутнього.

З початком повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року М.Озерний та його вірна дружина Валентина Михайлівна, син герой-рятівник Олександр залишилися в богоспасенному Миколаєві. Знаний у Європі художник старший син Андрій, який виїхав родиною до Ірландії на початку 1990-х, став волонтером. Численні ракетні обстріли поруч із багатоповерхівкою, вибиті шибки у майстернях, ночівлі в бомбосховищах та хвилювання за рідне місто забрали крихту здоров’я у видатного митця. Але він – не шапка слив, як казав мій дід Дмитро. Ось чому і зараз поспішає до улюбленої справи з вікном до храму, карбуючи літопис хоробної, вільної, мистецької України.

Своєю творчістю, серцем і душею М.Озерний підтверджує семантику свого імені, справжнє реноме Маестро, дух свободи, честі та чину.

З роси і води, шановний Михайле Івановичу. Миколаїв вистояв – Україна переможе!

Тарас Кремінь.

 

Дмитро Кремінь

АВТОПОРТРЕТ  У ВІЧНОМУ ПЕЙЗАЖІ

Сонети

М. Озерному 

1

Малює час картину на мольберті –

Убитий зубр забризкав кров’ю нас.

Усе так є. З народження до смерті

Художник і безсмертний хронос‐час.

 

І червінь крові, й поле біле‐біле,

Зелена кров столітніх цих дубів,

Земля, яку ти змалку полюбив,

Архистратигу, метре Михаїле!

 

Пребуде від Путивля до Карпат

Озерного Михайла стольний град,

Солом’яні хатки й палати княжі.

 

І стежечка мала за горизонт.

І Миколаїв. І Евксинський Понт

У цьому геніальному пейзажі.

 

2

Мир праху цьому спогаду, коли

Збивають нас шалені іномарки,

І плачуть теракотові воли

Та мруть воли чумацькі біля арки,

Де глек трипільський і гончарний круг,

І в Жаб’є йдуть забутих предків тіні.

 

І в надвечірнім сонця мерехтінні

Мене згадає незрадливий друг.

Немов архистратигу, вам дано

Любов і геній, золоте вино

Прощальної таємної вечері.

Хай вам Господь дарує сто і п’ять,

І той пейзаж, де тріє тих розп’ять,

Які зійшли на полотні й папері.

 

2013