“Ми будемо жити в просторі, де є багато людей з ПТСР”: як покращити ментальне здоров’я під час війни

7:33

Откройте “Вечерний Николаев” в Google News и  Телеграм-канале

Девочка, ребенок, скандал, крик, суд

Протягом останніх 25 років Людмила Мова викладає та веде дослідження в напрямках психології і хореографії на базі українських вишів. Людмила – докторка педагогічних наук, кандидатка психологічних наук, хореографка, практикуюча психологиня та перформерка. Щодня працюючи з людьми, травмованими війною, фахівчиня переконана: поняття ПТСР (посттравматичний синдром) надовго стане щоденною реальністю українців внаслідок війни. Тому кожному варто навчитись долати стрес не лише у себе, а й допомагати близьким та оточуючим. 

“УП.Життя” поспілкувалася з Людмилою Мовою про методи арттерапії і танцювально-рухової терапії, відновлення психоемоційного здоров’я через розуміння свого тіла, особливості роботи з військовими та ментальне здоров’я українців після перемоги.

– Чи коректно говорити, що зараз у всіх українців із прифронтових регіонів у тому чи іншому ступені є проблеми з ментальним здоров’ям через постійний стрес, обстріли, повітряні тривоги, інформаційне перенавантаження? 

– Я думаю, що скоріше так, ніж ні, тому що  стресостійкість у всіх різна. Якщо людина має високу стресостійкість, можливо, це і не дуже впливає на неї. Але коли це така затяжна історія, однозначно є погіршення. Людина перебуває в нестабільному просторі, не може 100-відсотково бути в тій ментальній активності, до якої може дійти в стані, коли простір безпечний і підтримуючий.

– А від чого взагалі залежить стресостійкість і реакція людини на стрес? Які фактори на це впливають?

– Знову ж таки, це індивідуальні речі. Це і особливості психіки: хтось флегматик, хтось сангвінік, хтось холерик. Це залежить від того, в якому стані тіло. І наскільки людина інтегрована на рівні тілесності, емоційності і власних когнітивних процесів.

Стан м’язів, наприклад, перенапруження корелює з емоційним станом. Якщо контроль домінує над процесом усвідомлення, то це не про інтеграцію тіла, емоцій і когнітивної сфери, а про ментальну ригідність (в психології – процес, в якому індивід поводиться певним чином через попередній досвід – УП.Життя) замість пластичності й адаптивності.

З того, що я бачу, можу сказати, що молоді інколи важче, ніж тим, кому 35-40 і більше, бо ці люди вже мають певний досвід, вміють регулювати, що є пріоритетним, найважливішим. А молодь менш стабільна.

– А як всім нам не з’їхати з глузду зараз, після понад року повномасштабної війни? Чи є якийсь список рекомендацій, як себе контролювати – навіть якщо без фахівця, а просто вдома? 

– По-перше, потрібні друзі, люди, з якими є можливість спілкуватися і проговорювати свої стани, навіть просто “як ти провів день?” – це вже класна штука. Якщо є можливість займатися і працювати – безумовно йти в якусь роботу. Якщо немає такої можливості – хоча б виконувати якісь побутові речі, які допоможуть хоч трохи структурувати день, структурувати себе.

А якщо є можливість і хоч якийсь ресурс – займатися елементарними фізичними вправами. І також фокусуватися на власному диханні та відчуттях тіла.

Кльово поспівати, послухати музику, помалювати, покричати вийти кудись.

– Тобто потрібно намагатися жити нормальним життям навіть під час війни? І робити якісь речі, завдяки яким ми можемо зсунути фокус уваги від новин?

– Обов’язково зменшити фокус уваги на новинах. І якщо у вас трішки уповільнюється темп життя – це нормально. Немає сенсу сварити себе або ставити собі двійки, навпаки – прислухатися до себе, до своїх відчуттів, до своєї внутрішньої необхідності.

Навіть якщо хочеться взяти шматок паперу і порвати його на дрібненькі шматочки – це й треба робити. Хочеться щось навпаки зробити цілісним – треба взяти і зробити. Покопати город також дуже корисно.

– А якщо спробувати зазирнути в майбутнє – що буде з колективним психоемоційним та ментальним здоров’ям українців після війни? Чи буде у кожного ПТСР? 

– ПТСР буде не у всіх, але ми присутні в просторі, де є багато людей з ПТСР. І наша стійкість і пластичність мають бути такими, щоб витримати цих людей і мати навички, як із ними спілкуватися.

По-друге, якщо ми говоримо конкретно про Україну, ми така нація, яка використовує багато нелінійних речей у нашому житті. І ми все це вивозимо і чинимо опір стільки часу якраз скоріше за рахунок нелінійних процесів.

– Що саме ви маєте на увазі?

– З погляду здорового глузду і того, в якому стані ми були на початку війни, ми мали б скласти лапки. Але на якихось внутрішніх ресурсах ми досі стоїмо. Безумовно, це праця та конкретні дії кожного, але жоден з тих сценаріїв, які нам пророкували з 2014 року, не відбувся за рахунок того, що нас неможливо прорахувати. Тому що у багатьох з нас стратегія мислення нелінійна: тобто “два на два” для всіх чотири, а для українця може бути і п’ять, і два, і один. (Сміється) Можливо, це не дуже зрозуміло, але це правда.

І якщо ми говоримо про майбутнє – це взагалі моя порада для всіх – не йти в минуле і не шукати там щось.

– Тобто думати позитивно?

– Не просто позитивно, а прямо конкретно позитивно! (Посміхається). Конкретно уявляючи і перемогу, і те, що буде після, і як швидко і якісно відбуватиметься відновлення і буде класний результат.

– Якщо говорити про фізичну активність, чи правда, що коли людина перебуває в депресії, прогулянки, рух є ефективними методами для виходу з цього стану? Чи це стереотип?   

– Це не стереотип. Активація тілесності, безумовно, сприяє активації емоційній і інтелектуальній. Просто треба знати, що робити. Якщо ми говоримо про останні дослідження, то це підтвердження того.

Раніше казали: “Бігай – і будеш жити 100 років”, а зараз: “Танцюй – і будеш жити, скільки обереш”. Тому що саме танцювальні рухи і використання простору дозволяють з’являтися новим нейронним зв’язкам, і є дуже крутою штукою, упереджуючи старіння, деменцію і ще багато чого.

– Ви працюєте з різними категоріями людей, зокрема з дітьми. З якого віку взагалі можна віддавати їх до психолога? І як обрати ефективний метод терапії саме для дитини?

– Інколи дітей приводять до нас і в чотири, і в п’ять років. Але ми розуміємо, що працювати треба з батьками. Тому що діти зазвичай віддзеркалюють або якимось чином транслюють нам ті історії, які відбуваються в сім’ї. І дуже часто, працюючи з дітьми, ми розуміємо, що з ними все ок. І тоді запрошуємо на терапію батьків.

У дітей провідна діяльність – ігрова. І ті психологи, які є “прошареними юзерами”, використовують гру як базу у своїй роботі. Арттерапія використовує багато моментів, спираючись на теорії гри.

З дітьми це класно спрацьовує: вони люблять малювати, розповідати по малюнках казки, дуже люблять рух, щось будувати. І це все безмежна інформація про те, що з ними відбувається, як вони себе почувають.

 Людмила Мова: “Раніше казали: “Бігай – і будеш жити 100 років”, а зараз: “Танцюй – і будеш жити, скільки обереш”

– Як щодо військових? З погляду терапевта, в чому специфіка роботи з ними? І які методи терапії найбільше підходять для тих, хто повернувся з фронту? 

– Пів року ми співпрацювали з військовими. Те, що я побачила: їм насамперед потрібні техніки швидкого відновлення. Розуміння, як “зібрати” людей, якщо вони у стані гіперактивності, або “оживити” – якщо у стані ступору.

Ми також працювали з диханням, центруванням, із заземленням, із розумінням структури тіла по суглобах. На війні вони в броніках, на тіло йде дуже багато додаткового навантаження, і ми з ними розбираємо, як швидше відновитися.

Якщо вони якісно розуміють своє тіло, то лишаються в більшому ресурсі, це підвищує їхню стабільність навіть із використанням зброї більш якісно.

– А які взагалі найпоширеніші проблеми артикулюють військові у розмовах з вами? На що вони найчастіше “скаржаться”?

– Я б не взяла на себе відповідальність узагальнювати. Тому що насправді військові не дуже довіряють психологам. Можливо, в перспективі є сенс взагалі зробити таку “гарячу лінію”, де їм не потрібно буде особисто представлятися.

У військових, безумовно, є емоційне вигорання. Їм потрібно дати ключі, які переключають їх із того, що вони пройшли війну, на повернення у соціум. Це буде найбільший шмат роботи – допомогти повністю повернутися звідти.

– Тобто це інтеграція ветеранів у суспільство після повернення з фронту?

– Так, ми можемо називати це інтеграцією, й інтеграція передбачає дуже багато речей. А перший крок – це переключення/перехід. Він ще має відбуватися і бути максимально швидким для них. Інакше це дуже виснажливо.