
Шановні читачі сайту, за традицією пропонуємо вам матеріали зі свіжого номера паперової газети “Вечірній Миколаїв”, що вийшов друком 29 січня 2025 року. Якщо вам подобається наша газета, ви можете формити підписку на неї та отримувати номери, які пошта буде доставляти до вашої оселі.
Мій будинок – не фортеця
Будинку, в якому я живу, років 60. Ці домівки будувалися для працівників промислових підприємств міста. Тож забудований мікрорайон «Ліски» фактично вирішив житлову проблему багатьох містян. Проєктиневигадливі, без, що називається, надмірностей. Всіх все влаштовувало. Люди отримали цілком заслужене своєю працею житло з усіма зручностями. На моєму «райончику» чимало заводських гуртожитків, що підтверджує твердження, що місто потребувало дешевого, зручного, доступного житла.
Міг би і далі жити мій «райончик» своїм тихим та спокійним життям. Всі один одного знають та знали. Дядя Толя з нашого під’їзду – такий собі «господар двору». Там, де щось не допрацювали комунальники, він робить роботу за них. Взимку сніг прибирає, восени – листя, слідкує за порядком. Просто так. Бо любить лад. Його дружина Оля – то вже справжня «хазяйка» двору та всього мікрорайону. Дивуюся її енергії, завзятості та працездатності. Такі сусіди – справжнє щастя…
Якби не війна
Перші місяці війни, коли все було жахливо та незрозуміло, ми попросили господарів підвалу ключі, де знаходиться їхній«Ремонт взуття». Вони дозволили бути всім, хто має таку необхідність. А тоді, насправді, найбільша проблема була – відсутність інформації та паніка.
Збиралися у підвалі різні люди. Хтось казав, – «Не відчиняйте двері, бо випустили на волю зеків». Хтось волав: «Невже орки вже увійшли до міста?!». Інші просто чекали повідомлень від Кіма.
Згодом облаштували наше сховище, нанесли туди ковдр, теплих речей, води, їжі, стали більш організованими та менш панічними. А «переживати» було від чого. Якщо пам’ятаєте, в лютому-березні 2022 в Миколаєві найбільшу загрозу становили касетні снаряди. В нашому «райончику» їх було. Хто знав, чи встигнемо добігти до того підвалу, чи десь приб’є по дорозі.
В мене, як і у всіх на той час, була тривожна валізка, ноут. І котик Черчиль в руках, хоча вже тоді був важкий. А зараз, – то взагалі «кабан». Бувало, залишалася ночувати в підвалі. Холодно, застуджувалася, але знаходитися на останньому поверсі нашої 4-хповерхівки було страшно.
Забігала до себе, аби помитися та по-скорому приготувати якусь їжу до оголошення тривоги. В підвалі вже можна було писати для газети, коли був інтернет. На щастя, електрика була майже постійно.
Щодня писала, бо знала, – колеги та просто друзі чекають моїх репортажів та новин з Миколаєва. Тоді ж виникли пости у фейсбуці «Привіт з райончику», а матеріал «Правила життя у підвалі» вийшов 9 березня 2022 року. Просто декілька речень з нього.
«Відверто кажучи, тіне існування з сусідами різного ступеню адекватності інколи тривожило більше, ніж повітряні виклики. Кімната (для дорослих) орієнтувалася протягом перших трьох днів на інформацію «одна бабка сказала». Відповідно, чи не кожен причитав зі стонами та схлипуваннями: «Та що ж це робиться, та куди ж вони дивляться, та коли ж це закінчиться».
Довелося втрутитися. Розробила правила поведінки в укритті, запропонувала всім ознайомитися та дотримуватися їх. Сусідка принесла шашки, я – літературу. Аби у кожного було заняття. Щоби не займалися тими голосіннями. Ключ від підвалу у мене. Отже, все гаразд».
І знову…
В ніч на 22 січня почалося. Мирний спальний мікрорайон Ліски піддався жахливим обстрілам. Після першого гучного звуку напружилася. Коли почалися один за одним лунати шалені вибухи, стало страшно, побігла до того ж підвалу. Бо зрозуміло, що ці безпілотники зносять дахи. А я під самим дахом.
Черчиль навіть не сколихнувся. Кажу йому, – «спи спокійно, дорогий товариш, якщо ти не відчуваєш небезпеку». Тож і не взяла його із собою. Як завжди, вдягла пуховик, який мене рятував на початку війни, захопила ноут, телефони, гаманець. Довелося пройти битим склом. Добре, що додумалася скоро вдягти тепле взуття на товстій підошві. Аби не стати людиною, що ходить по склу.
Поки бігла до підвалу, вже на першому поверсі бачу, – летить. Таке враження, що саме на тебе. Летить, гуде, страшне. І водночас бачу, як палає будинок, що від нашого на відстані не більше 200 метрів. До речі, єдиний пристойний з новобудов, який відрізняється від наших «ніщебродських». Саме в нього щось потрапило. Видовище жахливе. І страху додало сильно.
Забігаю в свій рідний підвальчик, в якому не була з березня 2022-го. Та й думаю собі, – що робити, треба виживати. Вода є, електрика є, зручності в наявності. Але спогади все одно негарні.
Отже, разом із сусідками, дівчатами з мого 4 поверху таки дочекалися після сімох вибухів відбою тривоги та пішли по своїх домівках. Знаєте, в цій історії мене вражає реакція дівчаток, які живуть в нашому під’їзді. Їм років по 3-5. Одна категорично була проти йти ночувати до підвалу, тож з мамою перечекали це все просто на першому поверсі. А інша зазвичай відмовлялася від прогулянки, коли чула тривогу. Вона в нас дуже гучна. Дівчатка війни…
Дай боже цім дівчаткам та всім іншим діткам забути все те жахіття, до якого вдався ворог. Було би непогано і нам, дорослим, забути. Але то навряд чи.
Прокляття на всі віки чекає уйла, наших ворогів та всіх їхніх нащадків. Просто ненавиджу!
…Щиро дякую нашим комунальникам за те, що дуже швидко та якісно залатали пошкоджені у під’їзді вікна!
«Даний матеріал виготовлено за підтримки ГО “Інститут масової інформації” в рамках проєкту Internews Network»
Ігор Данилов. Олена Івашко.
Фото Олени Івашко.