«Ми тримаємось». Як сьогодні живе прифронтовий Миколаїв

13:25

Откройте «Вечерний Николаев» в Google News и  Телеграм-канале

Російські сили щодня обстрілюють Миколаїв. Громлять навколишні села, змушуючи тисячі людей тікати, залишивши свої домівки. Мешканцям частини Миколаєва та приміських сіл рекомендують тимчасово виїхати з міста, пише у своєму репортажі журналіст ВВС Україна.

Ми їдемо за фургоном українського Червоного хреста, який вивозить людей.

За останні 100 днів прощання стали звичним явищем в Україні, але бачити їх все одно несамовито важко.

Людмила вирішила, що її молодшим дітям треба їхати з Миколаєва. Вони повинні жити у безпечному місці, а не гратися під обстрілами, каже вона.

Мати й діти обнялися і стоять, не в змозі відірватися одне від одного. Останній поцілунок на прощання. Людмила не може впоратися з емоціями. Коли діти йдуть, вона повертається спиною і ридає.

«Ми знову побачимось, коли припиняться бомбардування», — каже вона мені. Але ніхто не знає, коли це буде.

Миколаїв одним з перших зазнав нападу. Російські війська впритул підійшли до міста, але були відкинуті.

Цей регіон є ключовим для російської стратегії відсікання всього південного узбережжя. Прорив тут дозволить силам Кремля наблизитися до Одеси — найбільшого цивільного порту країни, розташованого за 130 км на захід.

Потім Володимир Путін міг би завершити будівництво сухопутного мосту в Придністров’я.

В останні тижні російські атаки посилилися. Це викликає побоювання, що у разі перемоги на Донбасі, Кремль зосередить свої сили на півдні й знову спробує захопити Миколаїв.

Губернатор Віталій Кім сказав мені, що нещодавні повітряні удари на півдні були спрямовані проти українських контрнаступів.

«Миколаїв, Херсон і Маріуполь є тригером для росіян», — пояснює він.

«Вони розчаровані тим, що ми контратакуємо. У нас є мотивація і воля до перемоги. Це наша земля, і ми зробимо все можливе».

Він стоїть біля свого колишнього офісу, будівлі обласної адміністрації, у яку в березні влучила крилата ракета, внаслідок чого загинули 36 людей.

Раніше цього тижня росіяни обстріляли житловий будинок і дитячий майданчик. Загинули двоє людей.

Кім розуміє усі ризики.

«Я більше не знаю, що означає жити нормальним життям. Я дуже хочу покінчити з війною, але не можу. Поки що у нас лише одна мета. І все, кожен людський ресурс, гроші, час витрачається лише на перемогу».

«Ми тримаємось»

Це місто проявило дивовижну стійкість.

Централізоване водопостачання тут припинилося у квітні, коли російські військові перебили водогін, що постачав воду з Херсонської області.

Баклажками, відрами й бідонами миколаївці десятками літрів за раз набирають воду для домашніх потреб. Біля кожної цистерни протягом дня — сотні мешканців.

Люди в парку п’ють каву під гул безперервних вибухів. На них вони вже просто не звертають уваги.

Ми їдемо до села Лимани за 30 км від Миколаєва, біля лінії фронту.

Після відступ росіян десятки родин повернулися додому. Староста села Наталія Панаший показує мені, що вони зробили з воронками від бомб.

«Дивіться, я перетворила їх на квіткові клумби», — з гордістю каже вона.

«Слава богу, ми тримаємося. Іноді я дуже боюся, що мене можуть просто викрасти. З іншого боку, я впевнена і постійно кажу про це іншим, що їм тут нічого робити. Вони повинні знати — краще не вештатись по нашій землі».

Natalia Panashii (L) and Laura Bicker

Наталія Панаший каже, що хоч жителі й побоюються наступу Росії, вони вірять, що Україна переможе. Фото MOOSE CAMPBELL

«Так, ми хвилюємось, що росіяни можуть перейти у наступ, дуже хвилюємось. Але ми віримо, що перемога буде за нами».

Я чула, що за кілька кілометрів звідси запускають касетні бомби, тому я сумніваюся в оптимізмі Наталії.

Але ця жінка останні 100 днів жила в непокорі й в страху. Вона зізнається мені, що сяде і поплаче, коли я піду.

Прямуючи до машини, я помічаю, що на дорогах, що оточують село, досі видно сліди російських танків. Наталя вказує на них і хитає головою. «Ні, ні, ні», — каже вона.

Одного разу росіяни вже були біля її дверей. Але вона вірить, що вони не повернуться.