123 бригада тероборони
Втратила коханого, але не втратила віру в перемогу
Ми домовились з Тетяною про інтерв’ю. Сказати, що я хвилювалась, нічого не сказати, тому що спілкуватись з жінкою, яка втратила свого чоловіка на цій клятій війні – ще те випробування. І ось переді мною – тендітна, неймовірна, смілива україночка.
За спеціальністю – вчитель фізичної культури, яка пішла на захист нашої країни.Спочатку пішов воювати її чоловік – Денис з позивним Вечір. Вона ніколи не забуде його слова: «Мій дім тут, моя дружина та діти теж тут. Я йду захищати вас в ТрО, й в мене буде можливість контролювати ситуацію». Він – колишній військовий, мав за плечимап’ятирічнийдосвід служби у 73 морському центрі, до того ж був добровольцем АТО. Він просто не міг відсиджуватись вдома, тому 24 лютого вже був у військкомат Корабельного району.
На сімейній нараді вирішили їхати у «безпечне» місце…до Снігурівки. Це потім вони зрозуміли, що зробили велику помилку, але – в кожних мінусах були свої плюси: Тетянка мала можливість знімати на телефон місця скупчення військової техніки рашистів та надсилати фото та відео нашим військовим. Встигли виїхати з-під повної окупації, а через 20 хвилин орки обстріляли всі мости.
Розповідає Тетяна. «Зараз згадую всю нашу службу разом, і це були найкращі часи, попри обстріли, побутові незручності. Я жила разом з розвідувальним взводом, в нас з Денисом була окрема кімната. Я виконувала свої обов’язки, він – свої в 189 батальйоні нашої бригади. Їх праця вже була для мене зрозумілою. 21 червня 2023 року я сама відвозила на пірс свого чоловіка – командира розвідувального взводу та командира третього відділення, човняр вже чекав на воді. Це було десь година ночі. Днем вони працювали на ділянці біля Великого Потьомкіна, працювали з автоматів та РПГ (ручний протитанковий гранатомет) під щільним вогнем противника по о. Білогрудове для того, щоб з о. Великий Потьомкін можливо було забрати людей. Повернулась до дому, встигла заснути хвилин на 15.
Прокинулась, чую як хлопці розмовляють про те, що командир не виходить на зв’язок. І тільки тоді в мені наче щось обірвалось. Почали шукати. Підняли безпілотники, знайшли відео підриву човна. Виявилось, що ця ділянка була замінована радянськими фугасними мінами. З 21 червня мій чоловік став вважатися зниклим безвісти. Я вирішила для себе так – немає тіла – немає справи. Попросила всіх не співчувати мені. На третій день знайшли тіло човняра, його тіло було цілим з осколковими пораненнями. На 5-й день знайшли ще одне тіло Болгара – Вані Сайтарли та частину тіла ще однієї людини.
Через чотири місяці прийшов висновок аналізу ДНК, що свідчило про збіг на 99,8% з моїм Денисом. Чотири місяці я жила надією, що мій чоловік в полоні. І все ж я не можу прийняти те, що він – мертвий, я досі розмовляю з ним і я розумію, що на мені зараз велика відповідальність – за наших дітей – старшої Даші та молодшої Аліси».
Тетяна вирішила замінити свого чоловіка. Зараз вона працює у відділенні розвідки. Її побратими дивуються, звідки в такий маленькій жіночці стільки стійкості. «Залізна леді» не дозволяє ані собі, ані підлеглим впадати у відчай, а ще вона зрозуміла важливі речі – жити треба сьогодні та зараз й отримувати від життя задоволення.
«Наші діти пишаються нами, в них росте справжня нація. На жаль, війна зруйнувала багато чого в моєму житті, але вона й показала тих, хто поруч – їхні слабкі сторони. Я дуже прошу кожного, хто зміг прочитати мою історію, підписати петицію за присвоєння звання Героя України моєму чоловіку, який був прикладом людини – воїна, людини, яка піклувалась про кожного свого підлеглого, про свою родину».Тетяна залишила позивний свого чоловіка – Вечір 2.
Ірина Воронцова.
З тексту петиції
21 червня 2023 року старший сержант СмеркаловДенис Юрійович, командир розвідувального взводу військової частини А7355, у складі зведеної групи виконував бойове завдання з супроводу та здійснення вогневого прикриття особового складу чергової зміни спостережного посту на острові Великий Потьомкін Херсонського району Херсонської області.
Під час виконання завдання човен, на якому перебував старший сержант Смеркалов Д.Ю., ймовірно, підірвався на якірній річковій міні. До останнього моменту він забезпечував прикриття побратимів, проявивши винятковий героїзм, самопожертву та незламну вірність військовому обов’язку.
Старший сержант Денис Смеркалов завжди йшов першим, не вагаючись і не озираючись назад. Він розумів ризики, але ніколи не дозволяв страху керувати ним. Його впевненість і витримка надихали тих, хто служив поруч. Під його керівництвом виконувалися найскладніші завдання, які багато хто вважав неможливими. Розвідка – це мистецтво бути непомітним, але серед своїх він став легендою.
Його аналітичний розум і швидкість прийняття рішень дозволяли оцінювати ситуацію в лічені секунди. Саме завдяки йому вдалося виявити та знешкодити багато ворожих диверсійних груп. Він завжди казав: «Головне – повернути всіх живими», і робив усе, щоб це стало реальністю. Навіть у критичних ситуаціях залишався зібраним і холоднокровним, що додавало впевненості іншим.
Його присутність у радіоефірі запевнювала командирів та рядовий склад, що все під контролем. Він не лише добре воював, а й підтримував побратимів у важкі моменти. Вмів жартувати, розряджати напруження, знаходити вихід там, де, здавалося, його немає. Він не просто виконував накази – він розумів, чому і для чого це робить.
Він віддав армії не просто роки життя, а всю свою енергію, знання і силу. Його рішення часто були непростими, але він брав відповідальність і не ухилявся від складних завдань. Навіть після виснажливих операцій він знаходив час і сили поговорити з підлеглими, вислухати, підтримати.
Його життя обірвалося, але його історія не закінчилася. Вона продовжується в його побратимах, у тих, кого він навчав, кого врятував, хто пам’ятатиме його не як бездоганного героя, а як живу людину – розумну, сміливу, іноді принципову, але завжди чесну.
Його внесок у спільну справу важко переоцінити. Він заслуговує на визнання, і не лише серед військових. Такі люди нечасто потрапляють у новини, їхні історії не завжди розповідають публічно. Але саме вони роблять те, без чого перемога була б неможливою.
Рідні та побратими бійця переконані, що його внесок заслуговує на гідне визнання. Це не просто вияв пошани, а й важливе нагадування про тих, хто самовіддано наближає нашу спільну перемогу. За QR-кодом можна перейти на сайт з петиціями. Просимо підтримати!
Інформація редакції.