Наш головний
«СЛОВО ЙОГО – ВИСОКОЇ ПРОБИ»
15 березня 1950 року народився поет, журналіст, перекладач, громадський діяч, багаторічний головний редактор газети «Вечерний Николаев», заслужений журналіст України (1999) Пучков Володимир Юрійович (1950-2019).
Ім`я Володимира Пучкова добре відоме в Миколаєві й поза його межами.
До творчого доробку літератора входять поетичні збірки, газетні публікації, на його слова створено пісні, він є одним з авторів гімну Миколаєва. Володимир Юрійович був членом Національної Спілки журналістів України, Національної Спілки письменників України. Мав численні нагороди та відзнаки. Входив до редколегії миколаївського літературно-художнього журналу «Соборна вулиця». У 2011-2014 рр. був одним з ініціаторів проведення і головою журі відкритого щорічного Всеукраїнського поетичного фестивалю «Ватерлінія». Відомий поет і журналіст приділяв велику увагу громадській діяльності. Багато років очолював благодійний фонд «Миколаїв-2000», за підтримки якого виходили художні книги, фотоальбоми, зокрема краєзнавчої тематики, відбувались гучні культурні події. У 2015-2019 рр. очолював оргкомітет загальноміської програми «Людина року. Городянин року».У Літературному сквері біля Міської центральної бібліотеки ім. М.Л. Кропивницького 9 вересня 2022 року відкрили пам`ятний знак Володимиру Пучкову. Подія була присвячена Дню міста. Автор – відомий миколаївський скульптор, заслужений діяч мистецтв України Іван Булавицький.
Пропонуємо статтю Віри Марущак до 75-річчя з дня народження Володимира Пучкова.
З Володимиром Пучковим я познайомилася у вісімдесятих роках століття, що промайнуло. Тоді ми працювали в обласній молодіжній газеті. Володя завідував відділом культури. І це не дивно. Адже сам писав вірші, мав виразні гуманітарні нахили, цінував слово. В редакцію він прийшов уже визнаним поетом, до його думки прислухалися, він безпомилково міг розпізнати істину серед словоблудства.
Таким лишився в моїй пам’яті. На стіл завідуючого відділом лягали ваговиті стоси поетичних та прозаїчних творів читачів молодіжної газети, він занурювався у їх читання, намагаючись знайти значуще для літератури. І знайшов. Серед інших – була справжнім відкриттям поезія Дмитра Кременя.
Давній мій друже, ти тільки пожди.
Так величально приходять до тебе
Птиці і риби, зорі і стебла,
В краплі роси, в краплі води. (Д.Кремінь).
Вони стали друзями. Розуміли один одного з півслова. Перекладали вірші один одного і знаходили в цьому збагачення.
Тоді ж Володимир Пучков видав свою першу книгу поезій «Азбука музыки». А згодом у спадщину місто отримало вагомі, філософські, ліричні збірки Володимира Пучкова: «Парусный цех», «Вечерний чай», «Штрафная роща», «На стыке моря и лимана», «Год Бычка», «Два береги», «Видимо – невидимо». І вже посметно вийшла книга “Акации южный акцент», яку підготували його дружина, донька та друзі.
Поетична творчість не гарантує особливих матеріальних статків. Зрозуміло, доводилося гаяти час на, здавалося б, нікчемний побут, який не був основним у його житті. Журналістика стала основною професією. «Южная правда» і «Вечерний Николаев» – видання, в яких доводилось працювати, аби реалізувати себе в сім’ї та літературній творчості.
«Вечерний Николаев». Саме ця газета стала для нього справою життя. Понад 25 років працював її головним редактором. Прикипів серцем до міської газети, і це вже було надовго. Як згодом виявилося, назавжди…
Газета – для дорослих, але навколо редакції гуртувалися діти, які разом з батьками приходили до кабінету редактора. Як на мене – «Мальок» (так називався додаток до газети) виник неначе зненацька, і це, як здавалося на перший погляд, приносило мимовільне задоволення для Володимира. Але виявилося, що він дивився глибше – створював простір для літературної творчості маленьких українців.
Щось зовсім нове з’явилося, коли у місті почав виходити літературно-художній журнал «Соборна вулиця», членом редколегії якого був Володимир Пучков. Навколо видання гуртувалися як відомі письменники, так і нові імена.
І знову у Миколаєві подія. Під керівництвом Володимира Пучкова організовується міжнародний фестиваль поезії «Ватерлінія». Він набуває широкого розголосу, в тому числі – в центральних мас-медіа. Організатором цього масштабного привабливого дійства, емоційно-мозговим його центром стає Володимир Пучков. Почуваючись, як весляр на галері, він постійно був присутній в організаційному осередку, бував серед учасників і тих, хто представляв владу, сприяв фінансуванню. Це був ексклюзивний проект Володимира Пучкова. Фестиваль мав на меті привернути увагу до міста Миколаєва, як до культурного і поетичного міста. “Ватерлінія” на кілька років стала традиційним і популярним заходом, приваблювала все більше учасників. Володя реалізував свої творчі і лідерські якості. Не ставлю собі за мету перерахувати усіх переможців – обдарованих поетів і ті країни, з яких вони прибували, лише скажу, що вони отримали грошові премії та звання переможця «Ватерлінії» і головний приз – символічний вітрильник з італійського мармуру. Його виготовив спеціально для конкурсу відомий миколаївський скульптор, заслужений діяч мистецтв України Іван Булавицький.
На Міжнародний фестиваль в турецькій Бурсі в 2018 році покликали письменника з українського міста Миколаїв Володимира Пучкова. На мою гадку, він видався цікавим для започаткування дружніх письменницьких стосунків на міжнародному рівні, популяризації української літератури, культури. Такі акції впливають на духовне національне відродження. Він тішився з того, що за результатами фестивалю було видано збірник поезії турецькою та англійською мовами. До слова, не без гордості там представив книжку-трилінгву «Два береги», авторами якої є три миколаївських письменника НСПУ: Володимир Пучков, Дмитро Кремінь та Світлана Іщенко.
Безперечно, друзі раділи вагомим успіхам один одного. Дмитро отримав найвищу нагороду держави – Шевченківську премію, Володимир мав титул «Короля поезії», нагороджений золотою медаллю американського фонду «Андерсон Хаус».
Письменники, зрозуміло, недаремно були разом, вони перегукувалися у творчості. Це були співдружність і справжні побратимські стосунки. Їх часто бачили у спілці, бібліотеках, навчальних закладах. І навіть дискутуючи, вони знаходили спільні точки дотику, які давали можливість розвивати творчі стосунки, літературні тенденції.
Феномен поезії Володимира Пучкова у тому, що його поезія не про щось взагалі, а присвяена своєму рідному краю, Миколаєву, Північному Причорномор”ю. Це глибоке проникнення в історію, психологію людей, які живуть поруч.
“Вірші Володимира Пучкова отримали витримку в старовинній амфорі “малої батьківщини”, – писав київський поет і друг Юрій Мезенко. – А те, що з часом в його рядки домішався полин… Що ж, цей гіркий і чистий степовий збір, цей настояний трав’яний чай, заговорений фірменим семантичним розспівом, ще більше відігріває…”
“…Передусім В.Пучков — самобутній оригінальний поет. Вірші та поеми майстра перевірені часом. – так писав поет і друг Дмитро Кремінь. – Слова його (В.Пучкова) – високої проби, а віртуозне володіння модерною формою показало: центр поезії не там, де цар, а там, де поет”.
І Володимир Пучков, і Дмитро Кремінь — поети високої проби. Вони завжди йшли поруч. Якось склалося дещо містично. Бог покликав їх майже одночасно. В цьому була якась вища незбагненність…
Віра Марущак,
голова Миколаївської обласної організації
Національної спілки письменників України.
У редакції пам’ятають і цитують вірші Володимира Пучкова. А насамперед – ті, які перекликаються з сьогоденням. Чи змогла б уявити чи передбачити всі ці фантастичні події творча уява нашого колеги і друга?..
Для сьогоднішньої публікації ми обрали поезію «Штрафная роща» («Штрафна діброва» у перекладі Д. Кременя). Цей вірш Пучков написав про Кінбурнську косу, улюблений чарівний куточок природи Миколаївщини, який сьогодні не зникає з воєнних зведень. Автор насолоджується ще мирною і зеленою місциною, не витоптаною рашистським чоботом, і фантазує про далеке минуле. Тоді у прадавній ліс навідалися окупанти, не сьогоднішні – гітлерівські. Але час і кінбурнське море зробили свою справу, про ту окупацію може нагадати хіба що іржаве залізо посеред солончаків. Так буде і цього разу: від віковічних кореневищ зійде новий ліс.
ШТРАФНА ДІБРОВА
Чорні, схудлі, та здорові,
У вільховій ми діброві
На приморських хуторах,
На дванадцяти вітрах.
Дім – чистіш, простіш – діброва,
Дух озону, світлі тіні.
Віщих снів солодка мова
У муаровім світінні.
Вже рум’яна хмарка зрана,
Храм вільховий, і лови:
Вогнедишна ця моряна –
На верхів’ях, де волхви.
Зачарований мобільник –
Таємничий містер Ікс
Виставляє власний стільник,
Глушить закордон суцільний –
І виття, й морзянки писк.
Мене знову набирають,
А морзянка – як параліч.
(Ці пирії й емпіреї –
схема: ямби і хореї
дивним співом марсіянки –
крапкогорлиця морзянки).
В комбінаціях цифірі
Зашифрована війна.
Може, глюки від чифіру,
Може, ключ завис в ефірі:
“Де зв’язок твій, старшина?..”
У діброві, в чорну дату –
Взвод саперів із штрафбату.
Не пили… А пили вили.
У саперів спини в милі.
Ліс бліндажний весь дрижить.
Лізь в атаку: в ній дожить!
Не мокріть, сльозливі тьоті, –
Взвод уже на віражі:
Всіх накрило при нальоті
У вільховім бліндажі.
Опускаємо завісу
Понад прірвою видінь.
Ця діброва – доня лісу,
Що зросла від тих корінь.
Не вільхівник, а могильник.
Ліпше вирубай мобільник!..
Хутір. Степ. У кров і втому,
Від пеньків, крізь крайню хату
Тяжко йти ліску-фантому
За обмотками штрафбату.