В жовтні 1897 року уперше приступило до роботи «Анонімне товариство суднобудівних, механічних і ливарних заводів в місті Миколаєві»– майбутній Чорноморський суднобудівний завод, що став згодом найбільшим заводом Європи.
Підприємство згодом кілька разів міняло свою назву: «Наваль», «Завод ім. Андре Марті», «Завод ім. Носенко», але незмінною залишалися якість і надійність. Понад 1000 (!) кораблів і суден зійшли зі стапелів з дня його заснування.На жаль, ЧСЗ проіснував до 25 червня 2021 року… Немає в строю більшості кораблів, побудованих руками чорноморців. Але пам’ять про завод та його «дітей» – кораблі живе. Живе тихо: в сімейних фотоальбомах миколаївців, у розмовах-зустрічах колишніх заводчан, оживає в експонатах музеїв.
Один із заводчан, ветеран, який по-своєму намагається зберегти пам’ять про Чорноморський, – Валерій Мірошник, майстер спорту міжнародного класу зі стендового судномоделізму, член Національної збірної команди України.
Завод став для нього після закінчення кораблебудівного інституту другою домівкою більше, ніж на сорок років. А після виходу на пенсію він вирішив відтворити частину історії Заводу в моделях кораблів, що будувалися на ЧСЗ в різні роки. І ось знову зашумів, загудів рідний Завод, але тепер – в квартирі. Потрібно додати, що судномоделізмом Валерій «захворів» з дитинства. На сьогодні його роботи побували на багатьох чемпіонатах України, Європи і світу.
Але, за переконанням майстра, головне – не чемпіонати та нагороди, а пам’ять про унікальний завод, про суднобудування. Важливо, щоб нинішнє покоління миколаївців знало про славне минуле міста на Бузі та Заводу, який заслуговує писатися з великої літери! І про найголовнішу професію його жителів, професію, що пройшла, без перебільшення, через усі сім’ї і покоління. Професію, якій зобов’язане своїм народженням і процвітанням саме місто.
Тому Валерій Олександрович з радістю відгукується на запрошення гімназії №6 і не раз зустрічався з її учнями. Розповідав про суднобудівну історію Миколаєва і рідного Заводу, про своє захоплення, знайомив зі своїми роботами. Такі зустрічі, за його твердженням, – справжнє щастя, те, заради чого і варто жити.
Олена Довбенко.