На сходинках магазину, що по проспекту Центральному на розі Рюміна сидить охайна жіночка похилого віку. Продає аличу та смородину з власного саду. Ну, скільки вона її продає? По пакетику за копійки. Два пакетика смородини, по пакетику жовтої та червоної аличі. Хтось проходить мимо, хтось зупиняється, аби придбати, адже, ясно, що старенька точно не використовує у вирощуванні своїх плодів та ягід ніяких новомодних препаратів. І ягоди в неї, що називається, «ручної роботи». Доглянуті та зібрані своїми ручками.
Вартість – копійчини. Питаю, як звуть, звідки. Представляється: баба Галя з Коренихи. Відразу ж пропонує спробувати червону аличу. «Вона дуже солодка, спробуйте”. – протягує бабуся ягідку. Так і є. Солодка. Питаю, чи не складно сидіти в спеку в місці, де, начебто, заборонено продаж фруктів та овочів.
Баба Галя – точно не проста жіночка, бо відповідає: «А ти знаєш, доню, навіть у Києві, де наш президент, не забороняють отаким, як я, продавати вирощене? Я знаю. Дозволяють. І лише в Миколаєві все огородили, заборонили, може, ще й злочинницею мене виставлять. Я з Коренихи. Мені би ці сливи та смородину продати, аби собі на булку хліба та (не на масло, куди там!) хоч би на молоко заробити. Діти та онуки поїхали. Для кого дід цей сад висаджував? А зараз в мене немає сил та можливостей навіть варення зробити. Бо сама знаєш, по якій ціні цукор».
Купую у баби Галі пакетик червоної аличі, бачу, що, насправді, там, де колись стояли рядочками господині з приміських сіл та дач, – нікого. Бо заборонено. Повертаю за ріг. Звісно – всі «свої», які мають всілякі дозволи, місця, «дотримуються» правил торгівлі, діляться з тими, з ким треба ділитися, тримаючи в одній руці цигарку, іншою насипаючи ягоди та фрукти. В них-то точно все гаразд і з санітарним, і з іншими режимами. Якщо хтось і намагається втиснутися між ними, то це не надовго і не безкоштовно. Як, приміром, жіночка з донькою, які намагалися продати ящик стиглих персиків.
Кому потрібні такі сільські конкурентки, в яких персик вже трохи прибитий і перестиглий, але лише по 30 гривень кіло. Жіночка ледве не плакала:«Купуйте персик, він вже сиплеться. Я ж не можу його викинути. А нам ще додому їхати. Хоч проїзд окупимо».
Невже насправді, не можна облаштувати місця продажу для тих, хто привіз свої власні овочі, фрукти, хай немиті, на продаж? Люди їх зростили, дерева хоч і десятками років тому висаджені батьками, але ж ряснують, плодоносять. Невже ті абрикоски чи персики, які вирощені в благодатних миколаївських садибах, мають пройти ту кляту санепідемекспертизу? З дитинства їх зривали у сусідів-сусідок і їли різними – зеленими та стиглими, без усілякої експертизи.
Мова не йде про ковбаси-балабаси, молочну продукцію. Хоча, таке. В мене є, наприклад, свій молочник, який одного разу сказав, – «не упевнений». Це був єдиний раз. Кажу, Вітя, беру, на зкисле. Оце, краще, на зкисле.
Ці люди, які є нашими годувальниками містян, не вміють брехати. Вони – чесні та відкриті. Їм просто треба заробити свою копійчину. Бо їхня копійчина варта їхньої праці. Тітоньці з донькою, яка продала мені просто «говерлу» персиків щиро вдячна. Які смачні! Як я люблю, аби сік тік. Тітонька каже: «Куди ж їх дівати, сипляться».
Безумовно, я не права. Не можна, мабуть, не боротися з таким «величезним злочином проти людства», як «стихійна торгівля». Найбільшу загрозу людству становлять саме ці жіночки, які продають вирощені власноруч сливи, персики, абрикоси, смородину. Вони не там стоять, вони не діляться доходами, вони змушені заробляти самі для себе.
Бо їхні сини та чоловіки заробляють не «на абрикосках». Вони мають совість продати своє все вирощене. Бо додому треба їхати на якісь гроші. Бо хлопців кормити. Невже не можна просто віднайти таке місце, де всі ті дівчата зможуть продати свої фрукти-ягоди? Нащо знущатися? Все ж просто. Як каже баба Галя, навіть в Києві дозволяють. В Миколаєві – ніц?
Міністерство доходів і зборів України у листі від 27.09.2013 р. №12060/6/99-99-22-01-03-15/1182 визначило, що стихійна торгівля – це торгівля фізичних осіб без відповідних дозвільних документів про якість та безпеку реалізованих ними товарів і у невстановлених місцях з рук, з землі, без дозволу райдержадміністрації на розміщення об’єкту торгівлі.
Також це самовільне захоплення земельних ділянок та встановлення на них малих архітектурних форм – наметів, кіосків, павільйонів та ін. для заняття торговельною діяльністю.
Вибачте! Це був 2013 рік! Нікого нічого не засмучує? Сьогодні наші мами та бабусі заради вас, хлопці, продають вишні, сливи, груши. 2024 рік! Невже, не можна якось по-іншому?!
Олена Івашко.
Фото автора.