Шановні читачі сайту, за традицією пропонуємо вам матеріали зі свіжого номера паперової газети “Вечірній Миколаїв”, що вийшов друком 22 січня 2025 року. Якщо вам подобається наша газета, ви можете формити підписку на неї та отримувати номери, які пошта буде доставляти до вашої оселі.
«Коли ми повстали проти російських злочинців, зрозуміли, що таке соборність України»
22 січня відзначаємо особливу історичну дату — День Соборності України. Попри ворожі спроби роз’єднати і поглинути країну, ми проголосили історичне возз’єднання своїх земель. Серед тих, хто це наближав, був голова делегації ЗУНР, відомий правник і дипломат Лев Бачинський, який разом з головою Директорії УНР Володимиром Винниченком, а також Симоном Петлюрою, Федором Швецем, Панасом Андрієвським, Лонгином Цегельським і Дмитром Левицьким – стояв у витоках Акту Злуки та проголошення незалежності України.
Цікаво, що нащадок Лева Бачинського живе і працює в Миколаєві. Як і його прадідусь, він обрав шлях за покликом серця та допомагає суспільству. Дмитро Бачинський — відомий лікар, медичний директор з хірургічної допомоги Миколаївської обласної клінічної лікарні. «Вечірній Миколаїв» поспілкувався з паном Дмитром і дізнався, як він відчуває соборність країни зараз.
- Дмитре, ми спілкуємося з вами напередодні Дня Соборності України — події, яка зараз осмислюється гостріше, ніж будь-коли. Ваш прадід, Лев Бачинський, був одним із тих, хто готував проєкт Акту Злуки та причетний до проголошення незалежності України. Мені цікаво, як про таку епохальну постать говорили у вашій родині?
На жаль, особистих згадок не так і багато. Ми жили далеко від сім’ї дідуся, і цей тісний зв’язок, завдяки якому передаються спогади з покоління в покоління, був порушений. З іншого боку, в тоталітарні часи імена батьків нації свідомо викреслювалися. Мій тато, як і Левко, був із села Серафинці Городенківського району Івано-Франківської області. Закінчивши медінститут, його направили на Кіровоградщину, де я й народився. У шкільні роки я почав цікавитися долею свого прадіда: збирав газетні вирізки, шукав архівні дані, вивчав родинне дерево. Саме тоді я багато для себе відкрив. Його постать сформувала в мені уявлення про велич особистості, значення тих подій для долі нашої країни та світу в цілому.
- Тобто майже все, що ви знаєте про Лева Бачинського, ви дізналися самостійно, бо сім’ю штучно розвіяли по світах. Що вас найбільше вразило у життєписі вашого прадіда?
Так, тоталітарна система роз’єднувала багатьох, а дані про таких людей ховала під грифом “цілком таємно”. Мені пощастило познайомилися з науковицею Ганною Паскою, яка написала дисертацію про Левка Бачинського. Я був на презентації її книги “Лев Бачинський: творець соборності України». Це дійсно неймовірне видання. Там чимало цінної інформації, сімейних фото, архівних документів, яких у мене не було. Наприклад, там є відомості про його сестру Євгенію Бачинську, в яку був закоханий Іван Франко. У них була велика різниця у віці, і це їх зупиняло. На жаль, дівчина рано померла через туберкульоз. Лев Васильович товаришував з великим поетом, підтримував стосунки з Василем Стефаником, листувався з Кирилом Трильовським, Михайлом Павликом, Євгеном Петрушевичем, мав добрі стосунки з Михайлом Грушевським, Іваном Огієнком, Володимиром Чехівським, Євгеном Коновальцем, Андрієм Мельником.
Чи не найбільше мене вразила одна історія, коли Лев Бачинський був послом (депутатом) австрійського парламенту від Королівства Галичини і Володимирії. Якось, у межах земельних слухань, він доповідав 14 годин поспіль! Це ж яку ерудицію, авторитет і знання треба було мати, щоб довести імперцям свою позицію! Я дійсно захоплююся ним і пишаюся, як правнук. Відчуваю його гени, бо маю таке ж гостре відчуття справедливості, як і він.
На жаль, у Миколаєві мало знають про творця української незалежності. Пропозицію інтелігенції краю перейменувати одну з вулиць на його честь відкинули, як і наміри отримати вулиці Євгена Коновальця, Володимира Винниченка чи Івана Огієнка. Було б доцільно це зробити бодай на майбутнє, адже за кожним з цих творців нації – доля України, якою вони жили.
- Лев Васильович був пристрасним до своєї справи. Як ви обрали свою справу життя?
Безумовно, адже якщо йдеш у медицину, то маєш це любити. Велику роль в моєму житті відіграв батько Василь Володимирович Бачинський. Він був обдарованим лікарем, віддавши себе медицині. В нашій Малій Висці тато був завідувачем хірургічним відділенням райлікарні. Тому моє бажання стати медиком з’явилося саме собою. Ніхто не наполягав. Ба більше: коли в 11 класі на сімейній нараді батьки запитали, ким хочу бути, я, не задумуючись, відповів: “Хірургом!”. Тож я закінчив Дніпропетровський медичний університет, де познайомився зі своєю майбутньою дружиною, а нині – гарним лікарем-офтальмологом Юлією Іванівною. Ось уже 16 років працюю в обласній лікарні в Миколаєві, виховую сина і доньку.
На жаль, мого батька вже немає. Мені дуже його не вистачає. Озираючись назад, тішуся, що мрія стояти поруч із ним за одним операційним столом встигла здійснитися. Це було надзвичайно хвилююче, і я цього ніколи не забуду.
До речі, і моя мама Ірина Анатоліївна, і моя теща Катерина Григорівна – учителі, яких щедро винагородив Бог. Вдячний їм за виховання і житейську мудрість. Я дуже любив свого тестя Івана Васильовича Мельника, який походив з роду очільника ОУН Андрія Мельника. Він також із переселенців з заходу України. На жаль, його сповнене великої любові до родини і людей життя забрала пандемія.
- Наскільки важливою у житті хірурга є присутність такої людини, що надихає?
Для мене батько був справді всім, і коли його не стало, було важко. Але з часом мені пощастило зустріти на своєму шляху визначну особистість, яка мене надихала. Це – український поет, Шевченківський лауреат Дмитро Кремінь. Він був моїм пацієнтом, але це не завадило нам товаришувати родинами. Я організовував його поетичні вечори для школярів Вітовщини, де був депутатом райради. Дітки так його чекали, що влаштували справжнє свято поезії. Вважаю нашого земляка видатним українцем, який стояв у витоках відновлення незалежності України. Такі постаті – це маяки нації.
- Лікарі є військовозобов’язаними. Чи думали ви, що прийде час, коли це стане більше, ніж слова?
З повномасштабним вторгненням всі ми стали до зброї. 24 лютого 2022 року теоретичні знання з невідкладної військової хірургії, засвоєні в університеті, стали набагато практичнішими. Я розумів, що від кожного з нас залежить доля Миколаївщини та всієї країни. Ми повстали проти російських злочинців і не дали захопити степові міста і села. На жаль, занадто високою ціною.
- Як гадаєте, чи не може бути усвідомлення реальної загрози війни, яка тепер назавжди буде з нами, причиною того, що лікарів стане менше?
Чомусь я впевнений, що лікарів менше не стане. Ними не стають з-під палки, ніякий примус не подіє, щоб людина дійсно пішла в професію. Її треба любити, щоб стати справжнім фахівцем. Медики віддаються своїй справі повністю, а коли так працюєш, то не думаєш про ризики. Особисто я отримую колосальне задоволення, що допомагаю людям. Коли я бачу, як людину привозять до лікарні, а ти їй з Божою поміччю даєш шанс жити, і він ще встигає багато що зробити, в такі моменти – справжнє щастя. Все інше стає неважливим. Серед перших випробувань, яке миколаївські лікарі пройшли достойно, – двобій з епідемією. Пригадую страшенний брак апаратів штучної вентиляції легенів, кисню, вакцин, а з тим і втрати серед населення. Дякуючи Богу, згуртованості громад, волонтерів та лідерству медиків чимало життів було врятовано.
- З повномасштабним вторгненням перші пів року ви прожили в лікарні, надаючи невідкладну медичну допомогу. Розкажіть більше про цей досвід.
Вважаю, що ті пів року – найважчий і водночас найголовніший період мого життя. Того ранку я виїхав на роботу раніше, бо розумів, що якщо прилітає, будуть поранені, тож їх привезуть до лікарні, і я буду потрібним. Дорогою до Намиву я потрапив у аварію. На щастя, було без жертв, бо інший водій перебував у такому шоковому стані, що навіть не усвідомив, як врізався в мою автівку.
Коли я приїхав до лікарні, на мені як на керівнику стояла першочергова задача керувати хірургічним процесом. Адже є хірурги, медсестри, інші працівники, кожному потрібна задача у таких нестандартних умовах. Але коли привезли першого пацієнта без тиску, з осколковими пораненнями, з якого текла кров як з крана, я, вочевидь, на фоні загальної паніки також розхвилювався, але взяв анестезіолога, того пораненого, і одразу побігли до операційної. На щастя, ми врятували того пацієнта, якого потім евакуювали.
- Яким чином ви опанували критичне навантаження?
Згодом ми зібралися командою, щоб обговорити, як нам бути далі, адже зрозуміли, що це буде не один, і не два, і не три пацієнти. Потрібен план дій, що робити, коли одномоментно привозять велику кількість поранених.
Ми поділили команди на організаційні групи, кожна з них мала своє призначення, якими саме хворими займатися. Коли телефонують, що везуть багато пацієнтів, всі приходять у приймальне відділення і починають “медичне сортування”. Так цей процес називав відомий лікар Микола Пирогов. Тобто, так, самостійно на практиці ми зрозуміли, як з цим бути.
Пізніше я їздив на навчання до США з надання медичної допомоги при масових надходженнях. Заокеанські фахівці, які навчали і в Україні, просили намалювати схему, за якою ми координували процес. Коли вони побачили наш план, вони були вражені професійністю миколаївських лікарів. Наприклад, ми знаємо, що тяжко поранених і слабко поранених треба везти різними шляхами, це дійсно на практиці суттєво оптимізує процес.
Уклінно хочу подякувати колективу обласної лікарні за колосальну самоорганізацію. Ніхто ніколи не казав, що це не мій рівень, я цього не буду робити. Знаєте, коли все горить, і потрібної людини немає, вона зайнята, миттю підхоплює хтось інший. Всі були залучені, об’єднані. Це і є те, що ми святкуємо 22 січня – нашу соборність. За ті пів року, що я прожив у лікарні, я зрозумів, яку потужну силу вона має. Моя щира подяка кожному лікарю, медсестрі, санітарочці, колегам з інших лікарень, окремо – керівництву області, всім управлінням, які були 24/7. Ми це витримали тільки тому, що насправді об’єдналися. Усі! Навіть попри те, що самі ховалися від вибухів, коли в лікарні вилітали вікна.
- Який епізод людської згуртованості та єдності ви згадуєте з пришвидшеним серцебиттям?
Була особливо моторошна історія. Одного разу до нас привезли дівчину років двадцяти з Шевченкове. Вона була вдома, коли в її будинок залетів артилерійський снаряд. Як наслідок: у неї відірвало нижню щелепу, і це не кажучи за супутні серйозні поранення. Постраждала була без документів, без свідомості, без нічого! Ми виконали складну роботу і лише думали про те, щоб вона вижила. Нам це вдалося. Потім я вийшов на Міністерство охорони здоров’я, далі ми організували її ланцюгову евакуацію. Це було дуже складно: з Одеси приїхала швидка, яка забрала її з Миколаєва до Одеси. Там її забрала вінницька швидка, і так, ланцюжком, її довезли аж до польського кордону. Там на неї чекав спеціально підготовлений гелікоптер. У нас вже була домовленість з польською лікарнею, якій відправили дані та знімки, щоб вони прийняли дівчинку і продовжили лікування. Зарубіжні реконструктивні хірурги, в тому числі, з Америки, зробили їй надскладну операцію, яка потім була визнана найкращою у 2023 році. Мої колеги-лікарі зробили неможливе: відновили людині обличчя!
Пам’ятаю і той епізод, як серед ночі мені телефонує прикордонник і запитує: «Кого ви сюди привезли? Ні обличчя, ні документів. Нічого! Як мені забезпечити процедуру пропуску?» Я йому миттєво відповів: “Які документи, коли в хату влетів снаряд? Нам головне – врятувати життя!”. Дякуючи наполегливості, він її пропустив, бо й сам розумів, що це питання життя і смерті.
Ще один з таких епізодів – операція, яку проводили одразу три бригади. Одна з них оперувала ноги хворого, інша – черевну порожнину, третя – руки. Це також про нашу соборність: об’єднатись заради порятунку життя людини.
- Яке поле ваших професійних інтересів?
Це – напрямок малоінвазивної хірургії, тобто лапароскопічна хірургія, яка дозволяє зробити велику операцію, використовуючи мінімальні розрізи. Також це і трансплантологія. Я закінчив відповідні курси, в тому числі, в США, брав участь в операціях з трансплантації в Києві та Одесі. Зараз ми займаємося розвитком трансплантації в Миколаєві. Ми маємо одну з трьох найбільших лабораторій з трансплантації в Україні, разом з Києвом і Львовом. Впевнений, що станемо ключовим центром трансплантології держави.
- Присвятити себе хірургії означає завжди бути напоготові до розв’язування надскладних завдань. Що вам допомагає відновлюватися?
Так, психологічно дійсно важко, але допомагає родина. Підтримка дорогих людей неймовірна. Діти і кохана вміють відволікти. Перші шість місяців війни я був сам, дружина вивезла дітей у безпечне місце, і мені їх не вистачало. Коли вони повернулися, в мене з’явилися додаткові сили. Бути з родиною, відпочивати з дітьми, насолоджуватися життям – справжнє щастя. Звісно, своїм силам завдячую також колегам і друзям. Зараз такий час, що ми зобов’язані триматися і підтримувати один одного.
Дуже сподіваюсь і вірю в силу безстрашного війська, згуртованість нації, перемогу рідної країни. Нехай наша вільна і незламна держава буде щасливою. З Днем Соборності України!
Марія Рубан.