«Хто дозволив вам красиво жити?» Чому не можна хейтити українців, які евакуювалися за кордон

13:07

Откройте «Вечерний Николаев» в Google News и  Телеграм-канале

Заробитчане, работа в Польше

Пише Спартак Суббота, лікар-психотерапевт, медичний психолог та кандидат психологічних наук. Понад 5 років працював в одній з військових структур. Займаюся дослідницькою діяльністю, видав книгу та веду приватну практику. Джерело — DOU.ua.

В останні тижні бачу в соцмережах та чую запити від слухачів моїх вебінарів про хейт тих, хто виїхав за кордон. Тож у матеріалі нижче я поясню, чому звинувачення інших українців у тому, що вони живуть якісним життям — це диверсія, як це працює на руку ворогу та як відповідати на такі звинувачення.

Право на життя

Почну з банальних речей: життя дається для того, щоб його жити. Прожити якісно. Тож усі способи, якими користуються люди, щоб прожити якісне життя, не порушуючи закон, цілком допустимі. Жити добре — не соромно. І не відчувати почуття провини за те, що ви живете своє життя, це нормально.

Велика частина нашого життя — робота. Ми проводимо там за різними показниками й підрахунками від 50 до 80% свого часу. Якість роботи, мотивація, показники роботи та реалізованість залежать також від місця, в якому ми працюємо, умов роботи, колективу, атмосфери.

Якщо ми перебуваємо в локації, де наша нервова система постійно перебуває в напрузі, якість роботи постійно знижується. Тому роботодавець і сама людина має піклуватися про зовнішні обставини й місце роботи. Професіонал — не той, хто вміє, але не реалізовує, а той, хто вміє і якісно реалізовує, використовуючи зовнішній ресурс. Для всіх без винятку одним з таких ресурсів є безпека.

Тож створення й прагнення безпечного середовища — нормальна й логічна практика. Особливо під час війни. Так, є багато спеціалістів (не лише зі сфери ІТ), які лишилися в Україні. Але це — або їхній вибір, який вони прийняли самостійно і несуть за нього відповідальність. Або так склалися зовнішні обставини, що інакше вони вчинити не могли. Точно так само прийняли для себе рішення ті люди, які виїхали. І за кордоном вони роблять своє життя та життя інших кращим і легшим уже з тієї причини, що вони роблять те, що вміють, і працюють.

Чому хейт біженців = диверсія

Реагувати на цькування інших людей не варто. Незалежно від того, хто й де перебуває, незалежно від того, хто і як працює, ніщо не дає права комусь хейтити когось іншого.

Мало того, варто розуміти: на подібні закиди є кілька причин. Одна з них — відчуття незадоволеності життям. Друга — відчуття себе кинутими. Третя — відчуття себе та свого життя менш значущими. Відтак люди відчувають масу болю, який вихлюпують на інших. Вони шукають виправдання наявному стану речей і одним з виходів стає звинувачення інших у тому, що хтось живе краще чи якісніше за них.

Проте така позиція — антиукраїнська. Зараз поясню, чому. Українці засуджують інших українців, які, не порушуючи законів та правил, перетинають кордон і перебувають у місці, де безпечно й де є можливість заробляти кошти та жити своє життя. Тобто ми у своїй «зграї» засуджуємо тих, хто на нашому ж боці. Вносимо розкол і насаджуємо почуття провини. Тобто чинимо, по суті, так само як російські військові, які лишали написи на кшталт «Хто вам дозволив гарно жити?». Це — точно така ж позиція.

Вона лише демонструє, що проросійські наративи настільки сильні й правильно пропрацьовані, що потрапляють на вдалий ґрунт і сварять між собою людей, а ті забувають, хто справжній ворог. Це демонструє, що російська пропаганда виграє: тобто всередині країни починається розбрат і люди починають дискутувати про правильність законних дій. Відтак ми скеровуємо свої ресурси не на допомогу, не на боротьбу з ворогом, а на боротьбу між собою.

Це все одно що звинувачувати людей, які переходять підземним переходом, у тому, що ті економлять час. Мовляв, «ми тут стоїмо на світлофорі під палючим сонцем і чекаємо 5 хвилин, поки нам увімкнуть зелене світло, ми страждаємо, а ви взяли й пішли переходом, де швидко, зручно ще й прохолодно». Але ж перехід для того й збудували, щоб економити час і не чекати. Виходить, «люди біля світлофора» звинувачують когось у тому, що незадоволені своїм же вибором. Вони ж обрали тут стояти, чому й інші не можуть? Але річ у тім, що ніхто не зобов’язаний обирати чи робити те, що робите ви. Кожна людина має вибір і має нести відповідальність за нього.

Якщо ви маєте переконання, що потрібно лишитися в Україні, це — ваше переконання. З ним ніхто не повинен погоджуватися. Його не можна засуджувати, бо це — ваше переконання, ви маєте на нього право і воно правильне у вашій системі координат, якщо ви його обрали. Цілком можливо, що комусь легше переживати кризові моменти тут, в Україні. На це може бути маса причин і вони всі важливі. Але цей факт не додає комусь прав засуджувати інших за протилежний погляд. Це не робить тих, хто виїхав, гіршими чи кращими. А от реалізовувати власне почуття значущості через приниження інших — це слабка позиція. Бо сильна позиція — це реалізовувати власний потенціал.

Є дві форми взаємодії з опонентами чи конкурентами (працює також у бізнесі). Перша: погіршити чиюсь репутацію. Друга: стати кращими самим. Тому, якщо комусь з певних причин видається, що хтось кращий за когось, це варто довести тими чи іншими зусиллями, встановити певну шкалу й виділитися в ній.

У бізнесі це легше виміряти: там є обороти, кількість клієнтів, чистий дохід тощо. У почуттях не існує такої шкали. Адже приниженням та навішуванням почуття провини на інших ніхто не підніметься та не розвинеться.

Люди різні

Ще один важливий момент. Є люди з різним рівнем стійкості. Когось лише зрідка тривожать звуки повітряної сирени, а для когось це — панічна атака. Комусь ок чути звуки грому, а хтось тягнеться за корвалолом. Люди — дуже різні. Ми відчуваємо по-різному. Те, що одному дається легко, зовсім не означає, що в іншого це не викличе розладів чи травм. Тому щиро бажати комусь лишатися в Україні, щоб заробити собі травму, це — не лише антиукраїнська позиція, але й антигуманна. Бо виходить, що людина бажає іншій людині пережити травмуючі події, бажає страждань та страху.

Інший момент. Кілька мільйонів з тих, хто виїхав — це жінки з дітьми, вагітні жінки, жінки репродуктивного віку, які народжуватимуть у майбутньому. Лишатися тут для багатьох з них — означає ростити та формувати наступні покоління дітей з різними психологічними розладами й почуттям провини чи вцілілого. Якщо жінка тривожна й кожна сирена (не кажемо вже про вибух) для неї — стрес, то це все зчитують і діти. У них так влаштований механізм захисту, діти не можуть не зчитувати емоції дорослих — вони від них залежать.

Тобто, коли жінка тривожиться чи боїться, це ж саме відчувають діти. Тим паче існує науково доведена кореляція між пренатальним розвитком дитини, тривожністю матері та опісля тривожністю дитини. Чим більше жінка в стресі під час вагітності, тим більше це позначиться потім на ще ненародженій дитині.

То чи усвідомлюють люди, які примушують когось лишитися в Україні, наслідки своїх дій? Чи усвідомлюють, що жінка з дитиною, яка залишиться «бо так правильно» чи «бо так патріотично», в результаті може скалічити й виростити тривожну дитину з горою комплексів і травм? При цьому вона сама ще й відчуватиме провину «а я ж могла виїхати і не виїхала». То чи усвідомлюють люди, звинувачуючи інших, яку відповідальність беруть на себе? Вони мають залишитися, щоби що? Яка кінцева мета цих звинувачень? Усім разом постраждати?

Серед інших наслідків таких звинувачень можна виділити:

  • зниження ресурсу у тих, хто виїхав (почуття провини, провина вцілілого, тривожність тощо);
  • зниження спроможності працювати (такі речі надзвичайно демотивують, у гірших випадках взагалі вганяють у депресію, що в результаті може інвалідизувати людину, тому в цьому аспекті це взагалі виглядає як диверсія);
  • створює за кордоном враження того, що в нас у державі розбрат і самі ж українці цькують і хейтять інших українців (хто захоче допомагати чи підтримувати людей, які роз’єднані в ситуації, коли, навпаки, потрібна підтримка одне одному);
  • демотивує людей повертатися (хто захоче їхати назад і все життя потім почуватися «зрадником», не зробивши нічого протизаконного).

Чому це — не патріотизм

Часто під це звинувачення підкладають поняття «патріотизм». Але в самому визначенні патріотизму одразу в першій фразі йде слово «почуття». Патріотизм — це почуття. А для почуттів ще не створили шкали.

Тож не можна мірятися цим почуттями й називати меншим патріотом когось, хто виїхав. Це як звинуватити когось, що він менше любить свою дитину чи батьків. А ми вже маємо шкалу для цього?

Чи варто відповідати на такі закиди

Ні. Дискутувати в таких випадках не варто. Як тільки ви вступаєте в діалог, ви вже програли. Бо діалог чи дискусія — це бажання обох сторін дійти певної згоди, це принаймні можливість чи припущення, що сторони почують одне одного. Хай і не погодяться з чимось.

У таких же звинуваченнях немає бажання дізнатися причину. Там є мотив — звинуватити. Відтак, відповідаючи, ми лише посилюємо і підіграємо тому, хто звинувачує.

Чи варто викладати свої фото чи статті про життя за кордоном

Так, якщо ви цього хочете. Це — ваше життя і ваша відповідальність реалізовувати свої бажання. Ви маєте повне право на це. Далі вже йдуть інші нашарування: цінність текстів чи порад комусь іншому, естетичне задоволення тощо. Але насамперед це — ваше право писати чи публікувати. Як право дихати, отримувати освіту чи медичне лікування. Якщо вам це важливо, отже, це важливо.

Зараз усі медіаексперти стверджують: від війни стомився світ. Але не лише іноземці, а й самі українці. Бо війна виснажує. Людина не може жити в стані постійної війни. Тож ми маємо максимально акумулювати ресурси, щоб грати в довгу. Як наші війська перегруповуються на сході й півдні, так і ми маємо перерозподілити наші емоційні ресурси, щоб не виснажитися й не почати «їсти» самих себе. Бо бої ведуться не лише на фронті.

Будьмо міцними всередині, тримаймо емоційний стрій.