Наша паперова газета майже для кожного номера готує матеріали до рубрики “Обличчя війни”. Вони присвячені нашим героїчним воїнам, які захищають Україну. 4 серпня 2022 року загинув на Херсонщині наш земляк, миколаївець Руслан Хода. Доброволець. Командир відділення розвідувального взводу 36-ї окремої бригади морської піхоти імені контр-адмірала Михайла Білинського. Боєць на псевдо “Тарзан”.
ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ. ЇХНІ ДУШІ СТОЯТЬ НА ЗАХИСТІ БАТЬКІВЩИНИ
Хіба думала вона, що таке може трапитися з нею? З її сім’єю… її дітьми? Хіба думала, що в 39 років стане вдовою полеглого воїна? 4 серпня 2022 року загинув наш земляк Руслан Хода. Про цю сумну сторінку в житті миколаївської родини говоримо з його дружиною Тетяною Бакоцькою.
Перша мобілізація
…Вони були чудовою парою. Тетяна – худенька, тендітна, лагідна, але характер – твердий, наполегливий. Того вимагала від неї професія журналіста.
Руслан – справжній красень: високий, спортивний, з гарною, доброю посмішкою, оптиміст і життєлюб. Природа щедро обдарувала обох і красою, і талантами. Руслан працював із комп’ютерною технікою. Тетяна майже 20 років була журналісткою Національної суспільної телерадіокомпанії в Миколаєві.
У 2008 році разом купили невелику земельну ділянку в передмісті Миколаєва, щоб звести свій будинок, – у селі Миколаївське Шевченківської громади. Через два роки народився син Михайлик – ото було щастя!
Руслана вперше мобілізували в 2014-му, коли почалася російсько-українська війна. Сину тільки-но виповнилося три рочки…
Вже на той час сім’я пів року жила в своєму новому будинку. Далеко не все ще було там зроблено всередині. Але вони мріяли, як обладнають згодом родинне гніздечко. Здавалося, попереду – довге щасливе життя. Навесні посадили квіти, полуницю, малину, виноград, фруктовий сад і невеликий город зі всілякою зеленню, що потрібна до столу.
– Тоді, в 2014-му, Руслан міг би втекти від мобілізації до Польщі, як зробили багато хто з його знайомих і друзів, – згадує сьогодні Тетяна. – Але це був не його шлях. Він говорив, що мусить бути разом із тими, хто чинитиме опір, щоб не дозволити країні-агресорці йти далі Україною й окупувати рідний Південь. Уже тоді він розумів, що війна триватиме не роки, а десятиліття. Передчував: то війна не тільки проти України, а й проти всіх демократичних країн та демократичних цінностей, які варто захищати навіть ціною життя: «Краще смерть, ніж життя в окупації».
Вторгнення
24 лютого 2022 року російські ракети й авіабомби прилетіли на аеродром Кульбакине. Було страшно й гучно, бо летовище розташоване дуже близько від дому Тетяни й Руслана. А в наступні дні ворожі танки вже йшли вулицями Шевченківської громади в напрямку аеродрому. Почалися перші бої за Миколаїв. Руслан Хода не мав часу на роздуми – він добровільно пішов у військкомат.
– При цьому ні на мить не сумнівався, що зробив правильний вибір. Він не боявся ні російських окупантів, ні смерті. Усе повторилося так само, як у 2014 році. Його найближчі друзі й знайомі тікали разом із дружинами й дітьми з Миколаєва. Їхали, наприклад, у напрямку Молдови, бо в перші дні там було чи не найлегше чоловікам перетнути кордон. Йому теж пропонували. Але він відмовлявся. У нього було дуже загострене почуття справедливості. Не зміг би спокійно жити, знаючи, що на війні гинуть молоді хлопці, в яких зовсім не було досвіду воювати, в яких немає дітей і все життя мало бути попереду… А він би у цей час – найважчий для країни – сховався й отримував допомогу як біженець, – згадує Тетяна.
Через п’ять місяців біля села Лозове Херсонської області Руслан Хода загинув у бою під час російського артилерійського обстрілу. Він був командиром відділення розвідувального взводу 36-ї окремої бригади морської піхоти імені контр-адмірала Михайла Білинського. Розвідники завжди йдуть першими. Руслан також ішов першим. 25 липня йому виповнилося 37 років. А через 10 днів він покинув земний світ і душа героя відійшла у Божу вічність.
У тих краях, на Херсонщині, точились жорстокі бої. На початку березня 2022-го село Лозове було окуповане російськими військами. Коли-небудь ми дізнаємось, скільки кращих синів полягли на тому полі битви й чому серед військовослужбовців ці місця отримали неофіційну назву «Лозова Могила».
Дзвінок розлуки
Найбільший удар по Миколаєву окупанти завдали в ніч на 31 липня 2022 року. Тоді прилетіло майже 40 ракет. Який це був жах! Наступного дня Руслан зателефонував востаннє. То пролунав дзвінок прощання. Знаходячись у самому пеклі, він відчував, що може не повернуться живим із будь-якого наступного бою. Сказав так: «Ти сильна. Ти впораєшся. Пам’ятай: твоє завдання – виховати дітей патріотами, порядними й щасливими людьми. Все буде Україна!».
Вона у відповідь намагалася пожартувати: «Може, давай будемо вірити в реінкарнацію? Якщо не судиться тобі вижити, якщо ми не зможемо змінити долю, – повертайся в нашу родину в своєму новому житті. А ми на тебе будемо чекати». Дивно, що саме в той момент останньої розмови з чоловіком Тетяна згадала їхню давню-давню бесіду про реінкарнацію.
…Був літній вечір 2007-го в колі друзів. Переглянули разом військову драму “Перл-Харбор”, обговорили тему чоловічої дружби між героями фільму – Денні та Рейфом… І раптом Руслан сказав своєму найкращому другу Павлу: “Якщо я загину на війні, пообіцяй мені зараз, що завжди допомагатимеш Тетяні”. Тоді ці слова пролунали ніби з чийогось іншого життя, іншого часу… Хіба Україна у 2007-му думала про війну?
Саме тоді, у тій давній дружній розмові, несподівано виникла тема реінкарнації: якщо життя людини обривається трагічно, а в неї залишилися незавершені справи на землі, то душа покійного може повернутися в новому тілі. У ту ж саму родину, тільки в іншій ролі: сином чи внуком, родичем або взагалі будь-якою людиною, яка стане близькою цій сім’ї.
– Почувши по телефону мій сумний жарт щодо реінкарнації, Руслан лише невесело усміхнувся у відповідь… А я в наступні дні, коли від нього не було повідомлень, знову й знову думала про те, як багато вкрала в нас війна. Російські ракети зруйнували студентський гуртожиток, де 18 років тому ми з ним познайомилися в доленосний для України час (якраз починалася Помаранчева революція)… університет, де ми 5 років навчалися, улюблену роботу, школи й лікарні, церкву – де хрестили дітей, театр, куди ходили в святкові дні… За масштабом руйнувань та кількістю обстрілів на початку війни Миколаївщина була на третьому місці після Донецької та Луганської областей. Загинуло багато дорогих нам людей… – з сумом повертається думками в минуле Тетяна.
Очікування
Довгий час вона не мала інформації про свого чоловіка – безвісті зниклого воїна. Першим про те, що Руслан загинув, написав 5 серпня 2022 року у фейсбуці його побратим Олексій із позивним «Праведний». Через кілька днів отримали сповіщення про загибель із військової частини.
Тіло Руслана довгий час не могли забрати з поля бою: російські війська жорстоко обстрілювали саме ту частину Херсонщини – «Лозову Могилу». Але Тетяна знову й знову наполегливо зверталася до військового командування, намагалась добитися пошуків і повернення останків коханої людини. Згодом родині надали нове сповіщення, де було зазначено, що Руслан зник безвісті («ймовірно загинув»). Закон війни: якщо немає можливості забрати тіло, військового вважають «безвісті зниклим».
Півтора роки щодня вона чекала на нові офіційні звістки від командування бригади. Довгий час жила надією… Може, все-таки зміг вижити? Може, в полоні? Прикро, болісно, але, не побачивши тіла, важко повірити в те, що написали в сповіщенні про загибель.
Є певна процедура: якщо похорону не було, то родина загиблого воїна не може отримати від держави офіційного свідоцтва про смерть. А без цього свідоцтва у військовій частині не оформляють інші документи, які необхідні, – в тому числі, й для виплати державної грошової допомоги та пенсії дітям полеглого військовослужбовця.
Півтора року очікування… Адже весь цей час їй якось треба було жити: шукати роботу, заробляти гроші на сім’ю, обладнувати родинний прихисток у чужій країні, вивчати польську мову, влаштовувати сина до школи, знаходити колежанок, які могли допомогти хоча б іноді, за потреби, доглядати піврічну Мирославу.
Якось восени 2022 року Тетяні на вайбер подзвонила незнайома жінка й розповіла: «Мій внук також був там, де нині “Лозова Могила”. Він каже, що воїни, які розташовувалися неподалік, спостерігали в бінокль за тілом загиблого Руслана й при першій нагоді забрали його останки. Просили вам переказати, що мощі Руслана в землі. Їх не гризуть собаки. Не клюють птахи. Тіла усіх полеглих, яких тоді не змогли забрати і перевезти додому, тимчасово поховали в «Лозовій Могилі», в святій українській землі. А їхні душі продовжують захищати Південь».
У грудні 2023 року старший слідчий Головного управління національної поліції в Херсонській області Олексій Мальчиков повідомив, що, згідно з аналізом ДНК, вдалося ідентифікувати прах Руслана. Ворожий снаряд забрав життя Українського Сина, залишивши на землі розірване тіло. Під час артилерійського обстрілу воно просто «розлетілося» на частини. І тільки донорський браслет на руці допоміг впізнати: це Руслан, він єдиний серед воїнів був донором, ділився своєю кров’ю з побратимами, земляками, співвітчизниками.
6 лютого 2024 року Руслан Хода назавжди повернувся додому «на щиті».
Побратими
Сьогодні, розповідаючи життєву історію Руслана Ходи, ми повинні згадати ще одного миколаївця, доля якого тривалий час була тісно пов’язана з родиною Тетяни й Руслана. Це Григорій Хозяінов – голова Миколаївської обласної федерації тхеквондо, старший тренер збірної команди України серед кадетів. За роки тренерства він встиг виховати чемпіона світу серед кадетів, чемпіонів Європи та призерів багатьох міжнародних і всеукраїнських змагань. Свого часу в групі Григорія Борисовича займався тхеквондо і Руслан – у своєму підлітковому віці. Згодом привів у цю секцію сина – Михайлика Ходу, який теж захопився бойовим мистецтвом. Під керівництвом улюбленого тренера хлопчик досягнув значних результатів у спорті.
Григорій Хозяінов у складі 36-ї окремої бригади морської піхоти імені контр-адмірала Михайла Білинського брав участь у боях за Маріуполь, воював на Миколаївщині й Херсонщині. 7 листопада 2022 року він безвісти зник під час боїв біля міста Бахмут. Йому виповнилося 50 років.
– Руслан хотів бути саме в 36-й бригаді, тому що з осені 2022-го в складі цієї бригади на Донецькому напрямку воював наш тренер. Григорій Борисович ніби заздалегідь передчував невідворотність великої війни. Йому декілька разів пропонували працювати тренером у країнах Євросоюзу. Але він вибрав інший шлях. Поїхав захищати донецький напрямок, – розповідає Тетяна Бакоцька.
– Руслан був одним із перших учнів Григорія Хозяінова. Мій чоловік виріс у багатодітній родині, де не завжди мали можливість заплатити за тренування, тому Григорій Борисович не брав у нього гроші. Згодом і Руслан почав як волонтер навчати мистецтву тхеквондо дітей у селах Шевченківської громади. Останнє тренування Руслан провів ввечері 23 лютого 2022 року в селі Шевченкове Миколаївського району. А 24-го почалась війна. Дуже, дуже прикро… наше село постраждало чи не найбільше в регіоні від ворожих обстрілів. Будівлю, де проходили тренування, зруйнували російські ракети.
Сьогодні Михайлик обіцяє мамі, що, коли вони повернуться додому, буде проводити заняття з дітьми замість батька.
Біженці
Від початку російсько-української війни 2014 року Тетяна Бакоцька, працюючи журналісткою Національної суспільної телерадіокомпанії в Миколаєві, розповідала історії людей, чиє життя зруйнували окупанти. Героями та героїнями її теле- й радіопрограм, сюжетів, репортажів, статей і нарисів стали українські військові, волонтери, вимушені переселенці, біженці.
А в 2022 році вона з дітьми сама стала біженкою. Треба було рятувати малят від ворога, який стояв на підступах до Миколаєва. Михайлу на той час виповнилось 11 років, Мирославі – 6 місяців. Відтоді почався довгий шлях української жінки із мирного життя в невідоме. Скільки страждань зустріло сім’ю на цьому шляху до Польщі – то окрема, довга та сумна історія. Так само сумна, як і прощання з Батьківщиною.
– Як же нестерпно боляче мені було прощатися зі всім, що люблю. Але я мусила їхати. Поцілувала наші перші проліски, які розквітли в садку на подвір’ї. Обійняла наші дерева: вишні й черешні, яблуні й груші, сливи й абрикоси, які ми посадили з чоловіком навесні 2014 року, коли почалася війна і його вперше мобілізували. Сказала нашому будинку, який власноруч збудували: «Ми тебе дуже любимо, але мусимо їхати. Пробач. Тримайся і – до зустрічі!».
Прощання
…Громада Шевченкового прощалась з Русланом Ходою на псевдо «Тарзан» холодним зимовим днем – 6 лютого 2024 року.* Через 18 місяців після загибелі. В рідному селі його зустрів «живий коридор». Близькі люди, друзі дитинства, сусіди, односельці, побратими стояли на колінах, схиливши голови на знак поваги перед загиблим Героєм. Скорботною процесією йшли на кладовище, проводжаючи в останню путь. Майоріли жовто-блакитні прапори… чорні жіночі сукні жалобою огортали камуфляжну військову форму побратимів, які приїхали віддати шану другові.
Як важко, як небезпечно було на нулі нашим хлопцям, розказав побратим Руслана Олексій «Праведний»:
– 3 березня (2022 року – ред.) ми під Соляними окопувались, копали бліндажі, ще були морози… спали під кущами, поки не обладнали притулок у бліндажах…
З Русланом вони стали друзями. Військове братство на війні – особливе. Що більш за все цінував «Праведний» у своєму другові? «Тарзан» йшов вперед і вів всіх за собою, як командир, як людина. А ще він був вкрай нетерпимий до несправедливості, не раз звертався до командування, бив в усі дзвони: не можна посилати на нуль молодих хлопців, які нічого не вміють… їх треба спочатку навчити воювати.
- Я бачив, як Руслан загинув. Був масований обстріл з боку ворога, і ми вже відходили – хто був поранений, хто зміг вийти, хто тяжкий, кому вдалося надати допомогу… Потім вже й медик отримав поранення, а «Тарзана», «Черкеса» і ще двох людей не змогли забрати з поля бою, – згадує Олексій.
Через деякий час побратими розпочали пошуки загиблого друга. Вже коли лінія фронту відсунулась, воїнам дозволили показатися з окопів. Незважаючи на те, що рана в Олексія ще не затягнулась, він з декількома військовослужбовцями вирушили на насип, до переправи, через воду, – йшли за нашими хлопцями, шукали. «І оскільки я памʼятаю місце, де Руслан впав, мій обовʼязок був – перед ним, перед його рідними – знайти. Я зобовʼязаний був це зробити»…
“Тарзан” і “Черкес” – побратими, які полегли в одному бою. “Черкес” – херсончанин Микола Зіненко (09.10.1988 – 04.08.2022). В його сім’ї залишились сиротами син Олександр і донька Мирослава – на той час малятам було шість та п’ять років. Залишилась вдовою дружина Ірина. Рятуючись від ворожих обстрілів, вони також мусили виїхати з Херсона в Миколаїв.
***
…Наближаються найтяжчі хвилини прощання: від імені Президента України рідним Руслана передають жовто-блакитний прапор, що буде стояти поруч з хрестом на могилі. На згадку про українського воїна, який віддав життя, захищаючи Батьківщину, салютна команда дає почесний збройовий залп. Згодом побратими встановлять на могилі прапор України з портретом Руслана та написом «Герої не вмирають».
Так, розвідники завжди йдуть першими. Руслан Хода на псевдо «Тарзан» був командиром відділення розвідувального взводу. Він мав завжди бути попереду всіх.
Відчуття обезлюднення
Минає час, але не загоюються рани. І полеглі герої продовжують жити в пам’яті рідних та друзів. Тому не дивно, що одного разу на фейсбучній сторінці Тетяни з’явився щемливий допис.
“16 червня 2024 року приїхав до нас Томас – американський волонтер, друг Руслана. Спочатку побачився з дітьми – Михайлом та Мирославою. А потім попрямував в Україну – покласти квіти на могилу Руслана й посадити соняшники… Томас – громадянин іншої країни. Немає жодної краплі української крові. Та прилітає з Каліфорнії, за тисячі кілометрів, витрачає час і гроші, щоб у дітей одного з тисяч загиблих на війні українців не сформувалося відчуття своєї непотрібності в цьому світі”…
Тетяна відчула велику радість та вдячність від зустрічі з другом. І в той же час – гіркоту, бо того ж дня прийшла чергова “відписка” від командування на законний запит з боку родини: чому не виплачують заробітну плату за той час, коли вважали Руслана безвісті зниклим? чому не віддають документи з військової частини, щоб дружина могла написати заяву на отримання державної допомоги в зв’язку із загибеллю чоловіка та пенсії дітям? Виявляється – “недостатньо інформації”… Потрібен ще якийсь час, щоб військове начальство остаточно розібралось та надіслало відповідь. Тож – знову (а це вже триває майже два роки!) треба чекати.
– Сьогодні ми відчуваємо упереджене й зневажливе ставлення до нас з боку суспільства, – говорить Тетяна. – В одній із закритих груп, де спілкуються родичі загиблих воїнів, прочитала, що все частіше рідні та близькі відчувають ОБЕЗЛЮДНЕННЯ. Бо все менше справжніх людей навкруги. Бо все більше справжніх людей – у могилах…
Наталія Христова.
Фото надані Тетяною Бакоцькою.
_____________________
* У розповіді про похорон Руслана використані матеріали «Суспільного». Стаття «Хто, як не я?». На Миколаївщині через 18 місяців після загибелі попрощалися з військовим Русланом Ходою» – була опублікована 6 лютого 2024 року. Автори: Валентина Гурова та Юлія Кускова. Дякуємо колегам за збереження пам’яті про героїв.