Матеріали з паперової газети.
«ТАВРІЙКА». СТОЛІТНЯ СТЕЖКА МІЖ МИНУЛИМ І СЬОГОДЕННЯМ
Напередодні 14 лютого в Миколаївському краєзнавчому музеї відбулась зустріч з минулим на виставці миколаївчанки Євгенії Петрівни Бондаренко (1928-2014). Це ім’я не дуже відомо сучасному поколінню городян, проте вона – одна з цікавих особистостей нашого міста, яка залишила яскравий слід в його історії.
14 лютого – день пам’яті майстрині, тому фахівці музею вирішили нагадати про неї і етнограф Світлана Романенко запропонувала екскурсію-лекцію «Євгенія Бондаренко та мотиви таврійського розпису в її творчості».
Отже витоки стилю «таврійка», який останніми роками отримав активний розвиток у колі миколаївських майстринь, завоював популярність в місті та за його межами, знаходяться саме там – в творчості Євгенії Бондаренко.
Біля 50 робіт пані Євгенії зберігаються сьогодні в краєзнавчому музеї. За життя вона не виховала художників-послідовників, але через роки майстри зацікавились її творчістю. Бо було в її роботах щось дуже самобутнє, цікаве і головне – притаманне нашій Миколаївщині.
Народилась Євгенія Петрівна в Миколаєві. Розумна, грамотна дівчина добре вчилась, закінчила школу зі срібною медаллю, а наш педагогічний інститут, філологічний факультет – з красним дипломом. Ба більше – на останньому курсі отримувала сталінську стипендію!
Після інституту прийшла працювати в редакцію миколаївського радіо. Далі закінчила Всесоюзний інститут телебачення і радіомовлення та захопилась телебаченням. Знімала відеосюжети для різних програм, а ще – документальні фільми, до яких сама писала сценарії. «Живу на вулиці Діоніса» – це про нашу Ольвію, «А діти в полі…», «Стояли степом обеліски», «Пресвітлий лебідь мій» (про декоративно-прикладне мистецтво) та інші. На жаль, фільми втрачені, збереглись тільки два – про Ольвію та «Пресвітлий лебідь…». До речі, останній можна знайти в інтернеті.
Одного дня, коли краєзнавчий музей відзначав День музеїв, Євгенія Петрівна прийшла сюди з подарунками – принесла декілька своїх картин, серед яких була чудова робота – «Козак Мамай на лимані». Сказала, що не може не подарувати музею, бо ці картини – про наш край. З цього і почалась музейна колекція – з «Козака Мамая…» та триптиху, присвяченому «морським вдовам», жінкам, чоловіки яких не повернулись з моря.
З того часу почалась дружба пані Євгенії з музеєм. Виставку 2008 року, ювілейну, музейники з авторкою зробили в музейному дворику на вулиці Декабристів. Вернісаж просто неба – розмістили картини серед старовинних каменів лапідарію, серед кам’яних баб – свідків минулих часів… Ніби простягнулись столітні стежки між прадавньою історією та сьогоденням. Три дні тривала виставка і визвала неабияку цікавість у городян, в тому числі у професійних художників.
Талановита наша землячка – художниця, журналістка, сценаристка, авторка документальних фільмів – зовсім не здивувала миколаївців, коли вийшли друком її збірки нарисів «Стежки до лиману» (2007 та 2009 роки). У книжках – життєві історії про людей з Миколаївщини та Херсонщини, про тих, з ким зустрічалась під час своїх журналістських подорожей, про народні традиції південного краю.
Але найулюбленішим місцем її мандрівок стала Кінбурнська коса. Якось там познайомилась з мазальницею – жінкою, що займалась обладнанням хат. Хати, зроблені з глини, потребували охайного зовнішнього вигляду: їх рівненько обмазували глиною, стіни покривали блакитним вапном та прикрашали візерунками… Це було справжнє мистецтво!
- Коли ми одного разу були в експедиції у селі Стара Збур’ївка, – згадала Світлана Романенко, – почули від сільського голови, що черги до мазальниць вистроювалися на роки! Справжніх майстринь своєї справи було дуже мало.
У 1993 році народилась дуже цікава картина «Дівка з перцем. (Мазальниця)». Одразу видно, що героїня «з вогником»: спідниця у вигляді червоного стручка перцю, в руках тримає віхоть – великий «пензель», за допомогою якого прикрашали хати. На верхівці віхтя сидить півень з веселковим хвостом. Біля ніг мазальниці – рибальська сітка матула, на ній виставлені глечики з фарбами. Яскрава, кольорова, фантазійна робота наповнена символами південного краю.
Образ мазальниці присутній ще на одній картині – тут вона на човні з віхтем у руці, а її біла спідниця ніби утворює парус. Є тут і сітка матула, бо майже всі жінки Кінбурну були дружинами моряків-рибалок і теж виходили в море. Є тут і хата, прикрашена таврійським розписом.
Майстриня навіть записала для історії пісню, яку почула від мазальниць:
На моєму віхтику
Все, що хочеш, виросте:
І квіточка червоненька,
І хатинка чепурненька,
І козак молодий,
А ще – коник вороний…
Творчість Євгенії Бондаренко – дуже незвична. Вона завжди намагалась додати роботам якоїсь чарівності, казковості і в той же час – глибокого сенсу, насичувала їх традиційними народними символами. Елементи, які бачила на хатах, використовувала у своїх картинах. Діючими особами тут були не тільки люди, а й тварини, рослини, птахи, навіть неживі речі. Євгенія Петрівна одушевляла, вдихала життя в маяки, вітрила, човни, рушники, морські хвилі…
Світлана Романенко розповіла, яке враження картини завжди справляли на дорослих глядачів. Перша реакція – що це таке, ніби дитячі картинки? Але після екскурсії залишали виставку у надзвичайному захопленні, бо були наповнені степом, вітром, стихією нашого Причорномор’я.
Картина «Козак Мамай на лимані» – дуже «показова» для стилю майстрині. Написана 2000 року. Козак у неї – наш, південний… не в сорочці-вишиванці, а у смугастому тільнику. Втомлений, повернувся з важкого походу. І як лагідно зустрічає його рідна земля! Лиманські води омивають втомлені ноги. Чайка прилетіла і принесла хлібний колосок. Біла чапля протягує віточку ковили, щоб змайстрував нові струни замість порваних на бандурі. Хмарка у вигляді білого лебедя ніби закриває від бід своїм крилом. А вірний товариш – білий кінь припав до козака, огортає гривою, ділиться своєю позитивною енергією.
Під час екскурсії-лекції пані Світлана показує слайди ще декількох картин і розповідає про їхній зміст. «Маяківна заміж іде» – тут побачимо традиції маячників. Молоді стоять на рушнику, який перетворюється на матулу – сітку-долю. Їх омивають дві хвилі, бо була на косі така традиція – поливати наречених водою спершу з лиману, а потім – морською. Вдалині – чи то ожилий маяк, чи то берегиня з вогнем у піднятих руках.
Дуже цікаві фантазійні роботи «Його Величність Борщ Південний», «Весняна сорока», «Блакитний журавлик – золоте відерце», «Мати Акація», «Ягорлик – лебедина колиска» та інші.
Євгенія Петрівна працювала і як науковець – створила кілька наукових робіт про особливості таврійського розпису, наголошуючи, що це забуте народне мистецтво степової низової Таврії, невивчений мистецький Південь.
Під час екскурсії пані Світлана Романенко також розповіла про тих майстринь, які вже наприкінці XX – початку XXI століть захопились «таврійкою» і сьогодні розвивають цей вид художнього розпису. Серед них є ті, хто свого часу спілкувався з самою Євгенією Бондаренко та піддався чарам її особистості та оригінальної творчості. Перш за все це Любов Паранюк, методист Центру навчання і освіти «Південь», яка не тільки створює художні роботи, але й розробила методику написання «таврійських» мазків, і її дослідження, її досвід перетворилися на книгу «Таврійський розпис».
Серед сучасниць, які в Миколаєві розвивають цей напрямок, – Наталія Акуленко, Любов Запісочна – вона поєднує витинанку з елементами «таврійки». Світлана Бойкова-Калюжна в картинах додає «таврійці» філософського наповнення, Тетяна Улянкіна переносить «таврійку» на писанки. Яскраві, такі знайомі кольори цього розпису можна побачити на роботах Тетяни Веремієнко, які виконані в техниці квілінгу, або на гобеленах Наталії Мазур. Майстрині прикрашають «таврійкою» рушники, вишиванки, і тепер з’явилося багато видів сувенірної продукції з таврійським розписом, які прославляють наш край, розходяться в якості сувенірів по інших містах та країнах.
Наталія Христова.