Кожного року миколаївці, гості міста покладають квіти до пам’ятника Т.Г. Шевченку – 9 березня, у день його народження, і 8 березня, у день його смерті.
На превеликий жаль, здебільшого ми не переймаємося історією появи пам’ятників, не знаємо, хто їх створив. В окремих випадках питання залишається без конкретної відповіді. Щоб так не відбувалося, згадаємо про одну з пам’яток нашого міста – монумент на честь Кобзаря.
У 1958 році в Миколаєві, в Спаському сквері (сьогодні сквер імені Т.Г. Шевченка) встановили пам’ятник Тарасу Григоровичу Шевченку. Автор – скульптор І. Дзюба. Триметрову, у повний зріст фігуру Кобзаря було виготовлено із залізобетону, а постамент — із каменю-вапняку.
Але ніщо не вічне на землі. Бетон не витримав кліматичних викликів, пам’ятник почав руйнуватися і проіснував до початку 1980-х років. У 1984 році після консультацій з фахівцями-скульпторами було прийняте рішення про реставрацію пам’ятника. Однак більш ретельний огляд переконав міську владу створити новий монумент.
За власним бажанням цю роботу очолила вже відома на той час скульпторка Ганна Олександрівна Ковальчук. Вона працювала швидко, з натхненням.
До творчого колективу зі створення пам’ятника увійшли архітектор В.В. Щедров, художник В.Г. Пахомов. У роботах також брали участь майстри Ю.І. Гайда та В.Т. Бережний.
5 жовтня 1985 року відбулося відкриття нового бронзового монументу. Урочиста подія пройшла святково. Коли з пам’ятника скинули біле полотно, перед присутніми з’явився Кобзар, який робив рішучий крок уперед. У задумі він дивився мудрим проникливим поглядом на людей. Пам’ятник розміром 3,5 х 2,5 м встановлено на невисокому гранітному постаменті заввишки 70 см.
На відкритті були присутні відомі миколаївські поети, артисти, співаки, музиканти, жителі нашого міста. Більш детально це дійство описано в обласній газеті «Південна правда» від 6 жовтня 1985 року. До речі, 5 жовтня 2025 року виповнилося 40 років з дня відкриття пам’ятника.
Сьогодні в сквері біля пам’ятника Т.Г. Шевченку підросли дерева, влітку яскравими барвами квітнуть квіти.
Але є загадка, яка не дає мені спокою: чому подію 1985 року називають реставрацією пам’ятника, хоча була встановлена зовсім інша скульптура поета? Вона відрізняється всім: постаттю, розміром, матеріалом, з якого була виготовлена. І навіть автори скульптури – це різні майстри. Чому так вийшло – мабуть, сьогодні вже ніхто не скаже.
Хочу нагадати, що з пам’ятником траплялися неприємні історії. У червні 1992-го та у червні 1999-го хулігани-варвари завдали йому значних пошкоджень. Після другого акту вандалізму злочинців все ж вдалося затримати. А пам’ятник двічі «лікували» реставратори.
Створення монумента Кобзарю почалося з великої мрії юності, любові до його творчості, яка згодом відтворилася в скульптурі. Йдеться про забуту нащадками авторку – скульпторку Г.О. Ковальчук.
Народилася Ганна Олександрівна 23 квітня 1931 року в м. Новочеркаську Ростовської області в родині службовців. Перед війною 1941-1945 рр. сім’я переїхала до Одеси. В 1947 році закінчила з відзнакою Одеську середню школу № 76.
Ще з дитинства і в шкільні роки Ганна постійно ліпила з пластиліну чи глини різні фігурки. Тож після школи вирішила навчатись в Одеському художньому училищі імені М.Б. Грекова (сьогодні – Одеський художній фаховий коледж імені М.Б.Грекова). До навчального закладу вона звернулась, коли вже скінчилися всі терміни для складання вступних іспитів. Спочатку їй відмовили, але Ганна була наполегливою, не відступала від своєї мети. Показала всі свої роботи. Викладачі побачили її творчі наробки і згодом прийняли рішення про зарахування Ганни студенткою навчального закладу.
В училищі дівчина познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком і у 1949 році зареєструвала шлюб із Петром Лукичем Малковим, згодом відомим скульптором, народним художником РРФСР (1984).
У 1953 році Ганна закінчила училище і вступила до Київського державного художнього інституту. На другому курсі перевелася до Ленінградського вищого художньо-промислового училища імені В.Г. Мухіної, яке закінчила 20 червня 1959 року, отримавши спеціальність – архітектурно-декоративна скульптура. Її дипломною роботою був декоративний рельєф на тему «Наука», який прикрасив головний зал Фінляндського вокзалу в Ленінграді.
Після закінчення училища Ганна з чоловіком отримали направлення на роботу в м. Сталінград (сьогодні – Волгоград). Була прийнята на посаду скульптора відділу Художнього фонду РРФСР.
22 листопада 1960 року у подружжя народилася донька Марія.
Працюючи у Волгограді, Ганна Олександрівна залишила по собі потужний творчий доробок. Це монументальні скульптури, які прикрасили місто: пам’ятник Ю.О. Гагаріну, рельєф «Труд», встановлений на фасаді будівлі алюмінієвого заводу, рельєф «Космос» на фасаді житлової багатоповерхівки в центрі міста та багато інших скульптурних робіт і композицій. Брала активну участь у Всесоюзних і обласних виставках.
У червні 1965 року її прийняли до Спілки художників СРСР. Підкреслимо: це в 34 роки!
Всіх дивувало, як ця маленька на зріст (1 м 56 см) жінка творила в своїй майстерні дива, звідки в неї були сили переносити сотні кілограмів глини, з якої потім з’являлися витвори скульптури!
В червні 1976 року Ганна Олександрівна з донькою переїхали до Миколаєва. З липня цього ж року працює скульптором у Миколаївських художньо-виробничих майстернях. З жовтня 1979 року – в художньо-виробничому комбінаті (зміна назви відбулася після проведення реорганізації, – прим. авт.). З вересня 1994 до серпня 1998 року вона працює викладачем кафедри декоративно-ужиткового мистецтва Миколаївської філії Київського державного університету культури і мистецтв. Потім Ганна Олександрівна працює викладачем-скульптором ПП «Гранд Антей», у Відкритому міжнародному університеті розвитку людини «Україна».
У творчому доробку Ганни Олександрівни миколаївського періоду є меморіальні дошки на честь Галини Петрової, дві – присвячені Володимиру Далю, декоративна композиція «Лісова пісня», яка прикрашає Зелене фойє Миколаївського національного академічного українського театру драми та музичної комедії, проєкт пам’ятника Лесі Українці та десятки інших скульптур і макетів. На жаль, не втіленими в життя залишилися її роботи над пам’ятником «Загиблим дітям» (1987 р.), макет якого до сьогодні зберігається в майстерні.
З 23 грудня 2004 року Г.О. Ковальчук припинила свою трудову діяльність. Відтепер вона навчала академічному малюнку онуку Світлану (1990 р.н.) та передавала свій творчий досвід колишнім студентам у власній майстерні.
Де б не працювала Ганна Олександрівна, учні дуже поважали та любили її. Вона відрізнялася особливою позитивною харизмою, була весела та життєрадісна. Допомагала всім, хто цього потребував, була небайдужою до людських проблем. Маючи великий творчий досвід, справедливо ставилася до робіт своїх колег і об’єктивно їх оцінювала.
Останні роки свого життя Г.О. Ковальчук проживала за адресою: вул. Чайковського (сьогодні –Віталія Бохонка), 32.
Але життя має свій початок і кінець. 21 червня 2012 року серце Ганни Олександрівни зупинилося. Її поховали на Мішково-Погорілівському цвинтарі. На надгробку родичі встановили декоративний рельєф янгола із мармура, виконаний її руками.
Донька Ганни Олександрівни, Марія, пішла по життю творчими шляхами батьків. У 1982 році закінчила Одеське театрально-художнє технічне училище за спеціальністю художник-бутафор, у 2004 році – Миколаївську філію Київського національного університету культури і мистецтв. Учасник обласних, республіканських художніх виставок.
Сьогодні Марія Петрівна Пахомова проживає в Миколаєві, вона відома художниця-керамістка, член Національної спілки художників України (1992).
Її чоловік Володимир Григорович Пахомов – художник-монументаліст, коваль, майстер із роботи з металом. Учасник творчої групи зі встановлення пам’ятника Т.Г. Шевченку в Миколаєві. Член Національної спілки художників України.
Ганна Олександрівна Ковальчук залишила після себе безцінний скарб: це не тільки пам’ятники і декоративні роботи, а й макети, невеликі скульптури, композиції, ескізи, які з любов’ю зберігаються дочкою в її майстерні.
Впевнений, що мистецтвознавці ще повернуться до ретельного вивчення її творчої спадщини.
Сподіваємось, що цей матеріал стане гідною даниною світлій пам’яті скульпторки. До речі, 23 квітня 2026 року ми відзначимо 95 років від дня народження Г.О. Ковальчук.
Євген Горбуров, почесний краєзнавець України. На фото в тексті – Марія Пахомова.
