Добрий день, шановні читачі “Вечьорки”. 24 липня вийшов новий номер нашої паперової газети. Пропонуємо матеріал з рубрики “Невигадані історії”, опублікований на сторінці “Вечірнього Миколаєва”. Його авторка – відома журналістка Євгенія Бардіна.
Дивовижні співпадіння і як інколи доля зводить людей?
Нещодавно у мене була неочікувана подорож до Грузії, куди запросили на семінар, де потрібно було провести тренінг. Групу зустріли в Тбілісі. Кожен місцевий, хто дізнавався, що я з України, мінявся в обличчі і намагався якомога більше допомогти або розказати про підтримку нас.
На вікнах, стінах та флагштоках зустрічали наші прапори, а мешканці привітно посміхалися. І от ми переїхали у невеличке містечко Лаґодехі в сімейний готель, де привітна сім’я Ірми та КахабераЦверава(на фото) зустріли нас, як рідних. В один з вечорів, коли у нас видалася пауза, розговорились з власниками і тут у мене була найтепліша розмова: – Ви звідки? – питає власник. – Україна. Вже багато років живу у Львові, але родом я з Миколаєва. – Миколаєва?! Не може бути! – здивувався співрозмовник.
Очікувала чого завгодно. Що наше місто стало сумновідомим завдяки сучасним реаліям або, можливо, хтось з його близьких вчився у колишньому кораблебудівному інституті, але тут його очі починають світитися і він продовжує: – А ви знаєте, ось уже 50 років ми з друзями, коли зустрічаємося, підіймаємо тост за Миколаїв?! Щоб в нього все було добре, а зараз – щоб він встояв і був сильним.
Я тільки-но дізналась про традиції тостування у Грузії і розумію, що це не просто. Тости мають свій порядок, значення і традиції. Тому якщо там з’явився тост за далеке південне місто України, так просто це не стається. Господар розповів свою історію. «50 років тому я був малим хлопцем з невеличкого містечка, який дуже любив футбол. Наша команда виграла чемпіонат Грузії. Я був наймолодшим у команді. І от уявіть собі, – нас відправляють на чемпіонат союзуз футболу, який відбувся саме в Миколаєві».
Слухаю і дивуюся. Містечко Лаґодехі і зараз не дуже велике, а тоді там було менше 7000 жителів і команда виграє Першість республіки. А потім їде на чемпіонат союзу. Це вже було схоже на диво. Запитую, чи пам’ятаєКахабер щось з тієї поїздки. У відповідь: «Так, це були найважливіші моменти мого дитинства. Назва нашої команди була «накрдзалі», що означає «заповідник». Я грав у напівзахисті, був плеймейкером. Нервували дуже. Спочатку був основний чемпіонат, де ми увійшли в десятку, але вечором тренери вирішили зробити свій чемпіонат з футзалу, де ми посіли 2 місце».
Маленька команда з маленького грузинського містечка і тут такий рівень. Миколаїв назавжди запам’ятався юному футболісту. «Ми були у зоопарку, на суднобудівному заводі, на морі, а ще ми пішли гуляти у центральному парку. Ми мешкали в інтернаті. Тільки назву вже не згадаю. Найбільш гарні спогади викликали поїздки на море. Це вже згодом дізнався, що то був Бузький лиман.Розумієте, ми з маленького селища, грошей часто не було їхати на інший кінець країни, а тут – море!».
Миколаїв глибоко запав в душу моєму співрозмовнику. «Ви знаєте, багатьох хлопців з команди вже немає в живих. Але кожного разу, коли ми збираємося, або телефонуємо один одному, завжди згадуємо Миколаїв між собою. А коли ви сказали, що ви з цього міста у мене аж на серці потепліло»,
Посміхаюся і розумію, що потепліло на серці не тільки у нього, а і у мене. І ця згадка – цей момент ніжності, коли тобі бажають стійкості і сили. Чуєш, Миколаєве, тут, у маленькому Лаґодехі тебе люблять і бажають найкращого!Ми маємо встояти, бо як і 50 років тому, так і зараз, Миколаїв – місто, що надихає.
Євгенія Бардіна.
Фото з архіву родини Цверава.
