Обпалений війною 2023-й рік став би ювілейним для мого батька Дмитра Креміня (21.08.1953 – 25.05.2019) – відомого українського поета, перекладача, інтелектуала, лауреата Державної премії України імені Т.Шевченка, “Людини року” і почесного городянина.
Левину частку свого життя він, уродженець Закарпаття, присвятив Миколаєву. Тут очолював молодіжні літературні студії “Джерела” і “Борвій”, брав участь у становленні незалежної преси, створював Товариство української мови імені Т.Шевченка, був делегатом Установчого з’їзду Народного Руху України, став серед засновників та редакторів обласної газети “Рідне Прибужжя”, літературних журналів “Бузький Гард”, “Соборна вулиця”, автором сценаріїв популярних телефільмів на обласному телебаченні. Це не завадило йому стати в числі найвідоміших українських поетів, якого читали, вивчали та перекладали в різних куточках планети.
Батькова спадщина – понад 30 поетичних збірок, десяток книжок перекладів, кількасот пісень, включаючи “колективний” Гімн Миколаєва, про що варто написати окремо. Дмитро Кремінь творив для дітей не тільки пісні у співавторстві з Тетяною Яровою. Свою єдину дитячу збірочку “Ласкава Мирослава” він присвятив онучці. За кордоном його лірику широко відкрили завдяки перекладам англійською, виконаних нашою Світланою Іщенко-Торнтон (“Poems from the Scythian Wild Field”). Книга-трилінгва з поетом і головредом “Вечірнього Миколаєва” В.Пучковим – унікальне в сучасній поезії явище. “Скрипка з того берега” в перекладах Світлани Лавочкіної щойно вийшла у Вашингтоні у видавництві “Lost Horse”. Це вже друга посмертна книга тата, – першу “З днів шалених” вдалося видати 2021-го у миколаївському “Іліоні”.
На вшанування його пам’яті ми встигли написати з професоркою Людмилою Старовойт дослідження “Українська Атлантида Дмитра Креміня: дискурс життя і творчості”, яку можна знайти в багатьох бібліотеках України. В рукописах – мої публікації про письменників Миколаївщини з татового літературного кола: Е.Январьова, В.Пучкова, О.Сизоненка, І.Григурка, І.Царинного, М.Божаткіна, В.Юр’єва, О.Поманську, А.Вербеця, В.Бойченка, які надрукуємо після Перемоги.
2023-й оголошено роком Дмитра Креміня, тому в різних куточках України тривають читання, конференції та мистецькі заходи. Його ім’я носитиме Миколаївська обласна універальна наукова бібліотека та відроджений обласний конкурс творчості молодих “Золота арфа”. Сподіваюсь побачити відроджену “Ватерлінію” – започаткований В.Пучковим і Д.Кремінем міжнародний поетичний фестиваль, який знають в усіх куточках планети.
Ця поетична добірка, до якої увійшли твори різних років, про кожного з нас. Миколаїв. Україну. Перемогу та успішне майбутнє.
Тарас Кремінь, син поета.
Дмитро Кремінь
СОНЦЕ ТРИВОГ І НАДІЙ
***
І чавунні гармати,
І камінні фортеці…
Треба порох тримати
Сухим і в безпеці.
А коли небезпека –
Ніби зашморг на виї,
Що там вітер і спека
Та народні витії?
За залізним забралом
Бій спалахує хмизом –
З Низом і Евріалом,
Евріалом і Низом.
З нами Діва Обида,
Реставрована фреска.
Але ще й „Енеїда”,
Травестійно-бурлескна.
І знімає утому
Світло рідного дому.
Ти стоїш над землею,
Український Енею!
Ах, у чистому полі
Я давно уже вмер би,
Та високі тополі,
Та похилені верби…
ALLEGRO
Все життя прогинатися мусили
Під чужинцями в ріднім краю.
Все життя дослухаюся музики,
Щоб, нарешті, почути свою.
Із червоного й чорного шовку
Перед смертю сорочку беру,
Не заради тебешного шоу,
Ради сліз, що пливуть по Дніпру.
Від минулого шрам не зітерся.
Камуфляж, а потерте хебе…
Україна,
Сестра милосердя,
Всіх жаліла, але не себе.
Що за час на твоїм циферблаті?
Що за проклятий аспидом тать?
І чиї перед Києвом раті,
А чи коні Батия стоять?
З УКРАЇНИ
Андрієві Антонюку
– Учителю, хто ми?
Дівча з золотими крильми…
А дід-чорнокнижник:
– Відомо,
Богове врекли нас людьми.
Ми люде й богове, ми велетні й гноми…
– Учителю, хто ми?
– Учителю, хто ми?
Ми Химки і Хоми,
Ми діти мазниць, і м’ясниць, і в’язниць,
І соломи, й Содоми…
– Учителю, хто ми?
– Я вивчив, дитино, до титли, до коми
Усе, що у Книзі Буття між рядками,
І вітер століть шелестить сторінками.
Та після потопу – ні титли, ні коми…
– Учителю, хто ми?
… Мовчить і мовчить тисячлітній нетяга-козак,
У божу лампаду підклавши кизяк,
Аби яскравіше горіло.
І хліб розломивши, Ісусове тіло,
Вже й сам знемагає од тисячолітньої втоми…
– Учителю, хто ми?
Учителю, хто ми?
Стоїть моя доля край поля і б’є золотими крильми,
Вечірня лампада моя, поминальна окраса.
Учителю, хто ми? –
Ми діти Месії й Тараса.
Народу не стало, зосталося плем’я Хоми.
І – хрестиком, хрестиком ці рушники й килими…
– Учителю, хто ми?
– А хто вчителі, як не ми?
***
В. Пучкову
В тебе є від київського мера
золотий годинник на руці.
Але час – така собі химера,
у театрі – не сезон, прем’єра,
і вечірній парус на ріці.
Циферблату вічний поєдинок
Одлунав, і в нас новий режим.
Але є ще піщаний годинник,
і його відведено чужим.
Антиглобалістська й некультурна,
ця епоха здихалась ідей.
Діти українського Сатурна,
Кроносу ведем своїх дітей.
От і буде: Лукашу – сопілка,
Кобзареві – кобза. Де поет?
Переводить стрілку пляжна Стрілка,
із піску – високий очерет…
***
М. Шелесту
Мов стійбище розбійницьке – таверна.
Піратський прапор, щабля і пістоль.
Мій любий хлоню з томом Жюля Верна,
Це ти? Це я. І пам’ять не неволь.
Чи ти, чи я зрадливій хтивій жінці
Відкрив секрет, повідав серця крик.
На бурій, кров’ю міченій сторінці –
Минулий час. Пройде й грядущий вік…
Який наїв! Який далекий хлоня!
Як він мені нагадує мене!
У книзі тій, де зрада і погоня,
Лице твоє прояснене й сумне.
А наша каравела відпливає
Туди, де кожен до розлуки звик.
І сивий капітан іще не знає,
Що він востаннє бачить материк…
***
Моцарт – геній.
Та у спільній ямі
І тепер без черепа лежить.
Божий лик його в багетній рамі
Вічного прозектора смішить,
Лічать зуби в черепі без мозку.
Справді, де та флейта чарівна?
Моцарт – геній. І душа не з воску.
Не прийде в прозекторську вона.
В савані не сяде при роялі,
Щоб зіграти реквієм чи кант…
Українські генії вмирали,
Та ховали їх і їх талант.
Українські генії творили
На виду імперії тайком.
Українських геніїв морили
Голодом і табірним пайком.
Божу душу, легку, мов пір’їнку,
Не вправляли в грізний антураж.
Раз уже талант, – ану під стінку
Або в Колиму навічно ляж!
Як же вам тепер на Україні,
Генії з божественним чолом?
Знову при хазяйському коліні?
Знов перо, поєднане з кайлом?
Тим – новітні шиються мундири,
Хто в душі лакей і фарисей.
Але тінь кривавої сокири
Не здадуть ніколи у музей.
***
Голоси неславетних поетів, –
Кіммерійців, шумерів і хетів
У вкраїнському слові звучать.
Тут, на нашій пропащій півкулі,
Нам ячать соловейки втонулі,
Звідти,
З дна соловецьких свічад.
НА БРАННОМУ ПОЛІ
Київ-Миколаїв. Інтер-сіті.
Догоряє зірка на орбіті –
На орбіті цих воєнних літ,
Де високі пшениці лягали,
Ніби під мечами римлян – галли,
Коли збуривсь цей кривавий світ.
І тоді з кривавого туману
Випливли ескадри вічних бід, –
Із Майдану, чорного Майдану,
До небесних знявся дим орбіт.
Інтервенти узяли в облогу
Ті форпости нашої землі,
Де колись літали у дорогу
Аж за море сірі журавлі.
Журавлиний ключ ночами стежу.
Відмикає Бог небесну вежу
І складає душі в небесі.
Новий Буг. Казанка і Долинська.
О, безмежна ноче українська!
Ми ще повернулися не всі.
Перейшло!
Часи несамовиті
Ще й тепер криваві, та не ті,
І домів летять на Інтер-сіті
Воїни, найкращі у житті.
Їх оркестри стрінуть на пероні,
Сльози наречених і дружин.
От і я в останньому вагоні,
Але я у потязі один.
Аплодую тим, хто повернувся
Зі щитом. А може, на щиті.
Хто в біді не впав і не зігнувся,
Нас таких – немало у житті.
Київ-Миколаїв. Інтер-сіті.
На пероні – ти, найкраща в світі,
Наче зірка Оріон, одна.
Та оркестри грають марш тривоги.
І життя – ціною перемоги.
І по ходу поїзда – війна!
***
Любов свої воздвигне храми!
Хрестознімателі в любові
Ниць упадуть.
Але, живі,
Ви не приходьте із дарами,
Аби не став ваш храм во крові
Священним Храмом-на-Крові.
Але в часи гіркі та грізні
Ми присягаємо Вітчизні,
Де половецько-соловецьким
Нас не купити крадькома.
Ми і по смерті є у неньки,
Як ті Веселі Боковеньки,
І в пеклі смерті нам нема!
***
Минуле не клени.
Немудро це і вбого.
Ми в Храмі-на-Крові молились – я і ти.
Минуле, вічний мрець, хапатиме живого
Через літа й віки, і спалені мости.
Усе це так і є. І нашо нам деталі?
Пройшов імперський вік, тепер не ті меню…
Та кораблі пливли, і літаки літали,
І ждала ти мене із попелу й вогню.
Я чисту воду пив у зорянім колодязі,
І зоряна мені співала течія.
І як забуду я, що в місячному одязі
Мені сказала ти уперше:
– Я – твоя…
ВІРТУАЛЬНА МОЛИТВА
Набачився крові і крові…
І пошепки прошу уже:
– Подай мені, Боже, любові.
А Бога – і Бог береже.
Коли я лягаю на ложе
Опісля тривалих доріг,
– Спасибі, – шепочу я, – Боже,
Що Ти мені милу зберіг.
Літаній летальне літання.
І дні у великій журбі…
Та пісня й молитва остання –
Остання любове, тобі!
ПІВДЕННИЙ ХРЕСТ
Ользі
Не забуду ніколи – був поїзд як пояс
Твій дівочий.
І був наш весільний експрес.
Та відходив навіки прощальний мій поїзд
І летів на сузір’я Південний Хрест.
Ми останнього злота давали оркестру.
Ми не бачили білого світу з-за сліз…
Але нам не востаннє іти на орхестру,
І не йти за куліси, а йти з-за куліс.
Жив на небі я. Ти на землі будувала,
Як маленький вокзальчик, це щастя земне.
І не знав я, що ти на землі бідувала,
Бо чи з неба побачиш сумне?
Я тепер на землі…
Ти мене зустрічала,
Сивих квітів осінніх нанесла мені…
Та невже в нас війна? Та невже в нас навала,
Що такі ці обличчя стражденні й сумні?
І тому розриваються труби й валторни,
І відвозить мене в занебесся оркестр.
Ти чекай мене!
В небі блакитнім, аж чорнім,
Величальне сузір’я – Південний Хрест!
AB OVO
Від першого рядка і до останнього,
Он-лайн і віртуального рядка
Ми нині проспіваємо і станемо,
Де нині місто, берег і ріка.
Над головами завірюха свище,
Така химерна, як і в ті часи,
Де химородне кельтське городище,
Де ти набутком древності єси.
О, Миколаїв! Ти господній задум.
Але пройшов уже безбожний лад,
І став Едем забутим Диким садом,
А ми самі звернули в дикий сад.
В оркестрі літ затихли звуки верхні.
Але із нами музика така,
Де є фрегат, збудований на верфі,
І місто є. І берег. І ріка…
***
А на прощання сниться Чорноморка.
А серед ночі хочеш на косу.
На Тендрівську. Волоську. Недоторка!
Тебе піском Кінбурнським пронесу.
Там акварельні фарби на мольберті.
Там і тепер шумить Волижин ліс.
Там цю красу – з народження й до смерті –
Я непродажньо, незрадливо ніс!
АТЛАНТИДА ПІД ВЕРБОЮ
Українське
Над нами восходить
Сонце наших тривог і надій.
Українська
Мадонна народить
Нам Месію в журбі молодій.
І схилюся, дитя, над тобою…
Все віддам тобі – небо й ріку,
І сумний материк під вербою.
І коня – козаку!