Різдво жителі Миколаївщини та українці загалом відзначають з Середньовіччя, але народні традиції сягають часів язичництва та пов’язані з народженням Божича Коляди, тобто молодого сонця після днів зимового сонцестояння.
Про традиції святкування Різдва Суспільному розповіла завідувачка відділу пересувних та стаціонарних виставок Миколаївського обласного краєзнавчого музею Світлана Романенко.
Світлана Романенко говорить, що передував святу Різдва 40-денний Пилипівський піст, останній день якого припадає на Святвечір – шосте січня.
“Протягом цього дня не годилося їсти до появи першої зірки, яка віщувала народження Христа. Проте родини активно готувалися до прийдешнього свята: наводили лад в оселі й на подвір’ї, приготовляли святкові страви”, — розповіла вона.
За словами краєзнавців, попри те, що вечеря шостого січня була пісною, її називали багатою: “багатий Святвечір”, “багатий стіл”, “багата кутя“.
Готували, зазвичай, 12 страв: за кількістю найближчих послідовників Христа – апостолів або за кількістю місяців року.
“Але так було не на всій Миколаївщині. Наприклад, болгари, які мешкають у нашому краї, готують сім, за кількістю днів тижня, або дев’ять, за кількістю місяців, які Діва Марія носила Ісуса під серцем, страв. Перелік страв на Святий вечір у родинах різнився з року в рік. Як і зараз, все залежало від достатку сім’ї, смаків, продуктів, які були заготовлені до свята”, – говорить Світлана Романенко.
Єдиною умовою святкового столу цього дня була заборона м’ясних та молочних продуктів. До обов’язкових наїдків Святвечора відносилися кутя, узвар і калач. Основним інгредієнтом для приготування куті була відбірна пшениця, яку замочували напередодні та варили.
“На Миколаївщині подекуди робили кутю з ячменю або рису: він був більш коштовним і належав до святкових страв, додаючи до нього мед за смаком, розтертий у макітрі мак, смажені подрібнені горіхи, родзинки, насіння соняшника, навіть халву. У залежності від традицій, а зважаючи на те, що Миколаївщина заселялася представниками різних національностей і з різних регіонів України, традиції дуже різнилися”, – каже Світлана Романенко.
Кутя могла бути густою або рідкою, тобто, з додаванням узвару. На стіл кутю зазвичай несла господиня, а в інших регіонах – хлопчик, а водночас із цим усі члени родин квоктали, щоб кури добре неслися.
По кутах столу, як оберіг, клали часник, сіль і свячений мак. Підлогу, а іноді й сам стіл, притрушували сіном на згадку про народження Христа у стайні.
“Першою куштували кутю, запиваючи узваром. Обов’язково на столі були страви з риби, адже Миколаївщина багата водоймами: оселедець, запечений карась, борщ або холодець з рибою. Подавали вареники з квасолею й капустою, голубці з овочами й крупами, різноманітні каші, картоплю, соління”, – розповіла Світлана Романенко.
Краєзнавиця говорить, що відмінністю Святвечора на півдні України було те, що до його початку дітлахи ходили до хрещених батьків, у деяких селах Миколаївщини їх могло бути декілька, та старших родичів – “носили вечерю”. Зі словами: “Просили батько, просили мати і я прошу”, вони подавали загорнутий у хустку калач і горщик з кутею, а також інші святкові страви. Хрещені забирали вечерю, навзаєм давали свою та обдаровували дітей солодощами.
За словами Світлани Романенко, вечеря відбувалася спокійно, до її завершення було заведено не вставати з-за столу. Вважалося, що душі померлих пращурів приходять на спільну вечерю роду, тому до ранку на столі залишали немитий посуд.