Ніколи в житті я не відчувала стільки болю та жаху, як сьогодні в селі Любомирівка Шевченківської громади Миколаївської області.
Вперше з часу повномасштабного вторгнення сльози котилися дощем. Було не соромно плакати. Бо плакали всі, хто прийшов на відкриття Алеї слави. І малі діти, і дівчата-дружини полеглих бійців, матері, сивочолі отці героїв. В страшенних лютих боях загинули майже півтисяч наших захисників декількох бригад. Сьогодні 115 навічно закарбовані у світлинах на Алеї. Серед загиблих в один день – батько та син. За два маленьких мирних села Любомирівка та Тернові Поди, що неподалік кордону з Херсонщиною, наші бійці героїчно воювали більше двох місяців. Відстояли. Ворог пішов геть. Але, якою ціною?! Поки не можу оговтатися від побаченого та почутого. Втім знаю точно – такий емоційний струс потрібно було пройти. Аби зрозуміти: ми живемо в різних вимірах. Ті, хто втратив свої рідних. І ті, хто дякує кожному дню за відносно мирне життя. Вони не зрозуміють нас, ми – їх. Дякую Ірина Воронцова за те, що влаштувала такий емоційний струс. Коли зможу зібратися з емоціями та думками, звісно, напишу для газети “Вечірній Миколаїв”. Читайте. Поки все складно.
