Парламент більше не працює як єдиний злагоджений механізм, як це було в перші два місяці війни. Чому кульгає дисципліна в Раді, чи є ще в ній монобільшість і чи може Банкова піти на перевибори – в матеріалі РБК-Україна.
За понад півроку повномасштабної війни роль Верховної ради в політичному житті країни помітно зменшилася. Частково до цього доклали руку і самі нардепи, які з міркувань безпеки закрили свої засідання для журналістів і публіки. Як наслідок, про їхню роботу суспільство дізнається постфактум і з скупих офіційних повідомлень чи постів самих депутатів.
Є і більш суттєва причина – в нинішніх воєнних умовах парламент, схоже, ніяк не може знайти свої місце в політичній системі. Президент і його Офіс займаються війною і навколовоєнною дипломатією, Кабмін – реалізовує їхні рішення, місцева влада займається питаннями переселенців і підготовки до зими, на прифронтових територіях – ліквідацією руйнувань тощо. Значення парламенту не настільки очевидно.
Принаймні роль “місця для дискусій” і епіцентру політичного життя він точно втратив, хоча і до 24 лютого відігравав її не повною мірою.
Ще один важливий аспект – вперше за час каденції Володимира Зеленського Банкова перестала системно “займатися” парламентом, коригуючи його роботу якщо не в ручному, то щонайменше в напівавтоматичному режимі. У підсумку, розповідали РБК-Україна багато нардепів, вони відчули себе мало не кинутими напризволяще.
У свою чергу, в Офісі президента, навпаки, очікували і очікують від депутатів більшої ініціативності – і розчаровуються тим, що депутатський корпус регулярно на щось “ображений” або не голосує важливі проекти.
У зв’язку з цим в політичних кулуарах навіть пішли чутки про можливі дострокові вибори. Ймовірно, їх стимулювали цифри закритих соцопитувань і високий рівень довіри до президента. Звичайно, у воєнний час розпускати Раду заборонено, і скасовувати режим воєнного стану поки ніхто не буде. Втім, якби політичне рішення відправити Раду на перевибори було прийнято, юридичне обґрунтування для цього напевно б знайшлося.
Однак, як підтвердили РБК-Україна співрозмовники в різних органах влади, поки що питання про розпуск парламенту не стоїть. І хоч Радою часто незадоволені, проводити дострокові вибори в осяжній перспективі занадто ризиковано, та й технічно майже неможливо. Крім того, попри всю критику, парламент – передусім, звичайно, монобільшість – все ж зберігає життєздатність і здатність приймати необхідні рішення.
Групова боротьба
C 24 лютого парламент пройшов кілька стадій своєї роботи. Перші кілька тижнів спостерігалася максимальна мобілізація – депутати і з влади, і з опозиції розуміли, що ситуація критична, рішення здебільшого ухвалювалися консенсусом і без політичних перебранок.
Але вже в квітні, коли російські війська відтіснили від Києва, політика почала повертатися. Одностайності вже не було, знову з’явилися звичні торги за голоси. Але тоді перед депутатським корпусом стояла зрозуміла і конкретна “висока” мета – отримати статус країни-кандидата в ЄС, і це мотивувало. Крім того, відносно непогано давали голоси і депутатські групи, створені на руїнах фракції ОПЗЖ.
Влітку ж дисципліна почала кульгати сильніше, політичних розборок стало ще більше, і це моментально відобразилося на ефективності роботи Ради. Часом по кілька разів поспіль за законопроекти не вистачало буквально лічених голосів – у підсумку, їх не вдавалося відправити навіть на доопрацювання і повторне друге читання. Наприклад, 15-16 серпня керівництву парламенту довелося зняти з розгляду близько десятка важливих законопроектів, інакше вони б просто провалилися в залі.
“Слуга народу” може розраховувати на 180 голосів “за” всередині фракції (фото: Віталій Носач / РБК-Україна)
Як правило, у воєнний час пленарні засідання тривають орієнтовно по чотири години без перерви. При цьому найефективніший час, коли всі власники мандатів ще не порозходились з робочих місць і максимально сконцентровані – перші півтора години (з яких частина витрачається на виступи від фракцій). А вже після трьох годин пленарної роботи дисципліна неминуче падає.
Для боротьби з цим є ідея скоротити кількість розглянутих законопроектів – від звичних 30 до 15 на одне засідання, сфокусувавшись на найважливіших. Втім, таку концепцію в керівництві монобільшості підтримують не всі.
У будь-якому випадку, на даний момент монобільшість може твердо розраховувати приблизно на 180 голосів “за” своїми силами. Таким чином, для будь-якого результативного голосування доводиться добирати приблизно півсотні голосів, і серед “своїх”, і серед “чужих”.
Завдання це не таке просте, хоча тих, хто йде проти партійної лінії, у фракції СН вже не так багато, як у довоєнний час. Одна з внутрішніх груп – так звані “бородаті”. Раніше до неї відносили всіх людей з орбіти Ігоря Коломойського: колишніх співробітників “1+1”, представників партії УКРОП, а також людей, пов’язаних з нардепами Ігорем Палицею і Юрієм Шаповаловим. Зараз, за словами різних джерел РБК-Україна, Коломойський де-факто усунувся від координації цих депутатів.
Сама група також поріділа і тепер налічує 15-20 чоловік. Це, серед іншого, мажоритарники з Дніпропетровської та Полтавської області зі “Слуги народу”. Але до неї тяжіє ще частина депутатів за межами монобільшості – позафракційних та членів “За майбутнє”, яка почала розшаровуватися через внутрішні чвари.
“На тлі відцентрових процесів в “За майбутнє” активізувався Дубінський (виключений з фракції СН Олександр Дубінський, – ред.). Він почав навколо себе збирати “бородатих” в неформальну групу, щоб ходити до Арахамії і щось йому моргати: мовляв, у нас є така-то кількість голосів. Мабуть, вони хочуть якусь суб’єктність і дивляться, що можна в цій ситуації для себе отримати”, – сказав співрозмовник у команді Зеленського. За словами іншого джерела, зараз ця група в “Слузі народу” є чимось середнім між “конфедерацією” і “загоном фрілансерів”, який шукає собі покровителя.
У свою чергу, співрозмовник серед самих “бородатих” у розмові з РБК-Україна ситуацію описав зовсім по-іншому. За його словами, ні про яку суб’єктність групи не йдеться і ніхто не збирається домовлятися про преференції в обмін на голоси. “Порядок денний з фракцією ніхто не погоджує, він з’являється за годину до засідання – розібратися в 30 законопроектах за цей час нереально. А в “одобрямсі” я, як і мої однодумці, брати участь не буду”, – пояснив він.
Друга група – це приблизно десяток людей у “Слузі народу”, які орієнтуються на Дмитра Разумкова. Вони залишаються у фракції, оскільки в разі виходу їм загрожує втрата мандата. Але, найімовірніше, своє політичне майбутнє вони бачать у партії, яку планує створити екс-спікер.
Ще одна група “бунтарів” вималювалася зовсім недавно, після війни. Вона налічує приблизно 5-6 людей. Здебільшого це депутати із Закарпаття, які згуртувалися навколо одного із заступників голови фракції СН Миколи Тищенка.
Зі старту цього скликання Ради Тищенко керував однією з 15 формальних груп, на які розбили монобільшість для кращої внутрішньої координації. Їх формували за випадковим принципом.
“Комусь у житті так пощастило, що вони потрапили в групу Тищенка. З початку війни депутати вже просто втомилися і почали звідти виходити. Так його формальна група скоротилася наполовину. Але він почав переманювати до себе людей з інших груп під приводом “я вам тут щось нарішаю”. І йому вдалося перевести до себе закарпатських депутатів, адже він керував обласним осередком”, – розповів співрозмовник у президентській команді.
У липні партія забрала у нього посаду голови Закарпатської обласної організації, за офіційною версією, через “публічні скандали, сумнівні піар-акції та сварки”. Сам Тищенко не згоден з цим приводом, але заявив, що залишається частиною команди президента і “Слуги народу”. За даними РБК-Україна, у цій історії є трохи інше підґрунтя.
“Тищенко почав якийсь хрестовий похід проти Вітренка. І коли ми голосували за закони “Нафтогазу”, яким виділялися гроші на закупівлю газу, він сказав своїй групі не голосувати – вони і не проголосували. В результаті всі вони отримали прочухана, а Тищенка зняли з осередку і попередили: ще одна така витівка і його позбавлять ще й посади заступника голови фракції”, – каже один із впливових співрозмовників у “Слузі народу”.
Микола Тищенко з групою соратників не завжди підтримує провладні ініціативи (фото: Віталій Носач / РБК-Україна)
Після того як “відступникам” надійшли незадоволені сигнали від Банкової та керівництва монобільшості, ця група знову зменшилася. Але вони періодично продовжують “вставати в позу” під час голосувань.
РБК-Україна звернулося до Миколи Тищенка за коментарем, але до моменту публікації цього матеріалу відповіді не отримало.
При цьому кейс Тищенка не єдиний. Є й інші депутати, які намагаються створити навколо себе невеликі групи впливу за напіввипадковим принципом – щоб керівництво монобільшості, відчуваючи брак голосів, ходило до них “домовлятися”, як до керівників окремих парламентських груп.
Тим більше і самі групи перестали так активно допомагати голосами. Зокрема, осколки колишньої ОПЗЖ, що не дивно: багато членів цих груп фізично перебувають за межами України на постійній основі. Великі проблем з дисципліною є і в “Довірі”, а “За майбутнє”, за словами співрозмовників видання, і взагалі розвалилася чи то на дві, чи то на три частини.
Лінії напруженості
Проблеми з монобільшістю в Офісу президента, як у головного центру прийняття рішень в країні, виникали і до початку повномасштабної війни. Вирішували їх по-різному – наприклад, викликаючи народних депутатів невеликими групками на Банкову і проводячи з ними роз’яснювальні розмови.
Але зараз “вихованням” депутатів ніхто займатися, схоже, не планує. “Ми чули, що депутати іноді ображаються, що на них не звертають уваги тощо… А ми, навпаки, хотіли б бачити від них проактивну позицію. Але зараз ситуація вже почала поліпшуватися”, – сказав у розмові з виданням один із функціонерів ОП.
Дійсно, одна з претензій до депутатського корпусу – умовно кажучи, “нерозуміння важливості моменту”. На думку низки співрозмовників, багато нардепів живуть у парадигмі минулих часів, турбуючись за якісь особисті преференції, на кшталт диппаспортів, зарплат чи перепусток на блокпостах. Коли про це дізнаються на Банковій, розчарування в нардепах там тільки зростає, як і після провалу окремих ініціатив, як наприклад, дистанційного голосування.
У свою чергу, депутати ображаються на те, що їх, часто несправедливо, роблять винними у всіх поточних проблемах країни. А деякі навіть образилися на те, що під час недавньої хвилі нагороджень до Дня незалежності про депутатів чомусь забули.
Коли в одному з недавніх звернень президент Зеленський, навпаки, похвалив парламентарів за рішення щодо євроінтеграції, це навіть активно обговорювалося у фракційному чаті монобільшості: мовляв, нарешті, так би частіше, адже ми теж багато робимо, стараємось, а нас всі тільки критикують, а ми насправді молодці.
Хтось із членів “Слуги народу” влаштовує демарш через особисті образи, наприклад, на Офіс. Банковій не подобалося, що депутати зачастили з поїздками за кордон під час війни і вирішили анулювати їхні диппаспорти.
“З диппаспортами – це була дурість. У депутатів не залишилося абсолютно ніяких привілеїв. Думаю, і в Офісі вже зрозуміли, що зробили помилку. Тому що це образило не тільки нейтральних, але навіть лояльних депутатів”, – зазначив інформований співрозмовник у монобільшості.
На ці дрібні склоки накладаються проблеми з керівниками областей. Від початку війни вони отримали розширені повноваження. І в останні місяці глави ОВА не сильно йдуть на контакт із депутатами, що представляють їх регіони. У деяких областях ще зберігається відносно конструктивний діалог. Але там, де до війни між керівником обладміністрації і нардепами були суперечки, проблеми тільки посилилися.
“Іноді депутат просто ображений тому, що “губернатор” сказав йому, що він ніхто. Голови військових адміністрацій зараз царі і боги. І більшість депутатів вони навіть впритул не помічають. На рівні областей, справді, є прогалини”, – пояснило одне з джерел у “Слузі народу”.
Причому, як зазначає співрозмовник у монобільшості, добре знайомий із ситуацією в регіонах України, чим ближче до лінії фронту – тим менше політичних розборок, чим далі – тим більше претензій один до одного у депутатів, місцевих еліт і партійців, глав областей тощо.
“Через три роки ми вже всі втомилися один від одного. І, напевно, склеїти це вже не можна, та й ніхто цим і займатися не буде… ” – у розмові з виданням констатував один із давніх соратників Зеленського.
Традиційний період “склеювання” депутатського корпусу воєдино завжди припадав на осінь, коли Рада ухвалює бюджет. Але цього року він вперше проходитиме в таких екстраординарних умовах. Тому й звичних “бонусів” на кшталт соцеконом-пакетів на свої округи депутати не отримають.
“Я думаю, як буде: з Кабміну прийдуть і скажуть, що ми можемо прописувати у видаткову частину, що захочемо. Ось тільки грошей на це немає і не буде, крапка. В принципі, такі сигнали з уряду вже надходять”, – сказав один зі співрозмовників видання.
Нардепи в 2023 році не отримають від Кабміну “соцеконом” на свої округи (фото: Віталій Носач / РБК-Україна)
Проте зовсім без бонусів депутатів залишати, звичайно, не можна. Робочий варіант – пообіцяти поствоєнні політичні перспективи тим із них, хто сумлінно виконує свої обов’язки, ходить в Раду, голосує за законопроекти, працює у своєму регіоні тощо. Таких, умовно “хороших” нардепів у монобільшості точно більш ніж половина. З “поганими” ж, очевидно, вже нічого не зробити.
Звичайно, як будь-які депутати будь-якого скликання, члени монобільшості, попри важкий воєнний час і смутні перспективи виборів, не можуть не думати про своє політичне майбутнє.
У цьому сенсі депутатів можна розділити на кілька категорій. Є ті, хто просто викладається по максимуму і не задає партійному або фракційному керівництву питання про свої перспективи. Є ті, хто зміцнився у своєму регіоні і впевнений, що без мандата він точно не залишиться. Хтось висуває свої умови: прохідне місце в списку в обмін на абсолютну лояльність, дисципліну і активність. А є й ті, хто зрозумів, що політика – це не їхня справа, що ніяких перспектив ні в СН, ні за її межами немає, і просто втрачає інтерес до депутатської роботи.
Незважаючи на очевидні проблеми, низка співрозмовників видання запевняє: загалом ситуація з парламентом далеко не настільки сумна, і щонайменше в 90% випадків потрібні голоси все ж збираються. Багато депутатів самоорганізуються навколо якихось прикладних законотворчих завдань і не намагаються “качати права” у керівництва. А поточні проблеми можна вирішити організаційними методами: наприклад, ставлячи в пріоритет євроінтеграційні законопроекти, яких Раді доведеться ухвалити ще дуже багато.
“Суб’єктність парламенту – це не в нашому випадку, тому що нам у Раді не треба було ні з ким створювати коаліцію. А зараз зрозуміло, що у воюючій країні головний – президент”, – резюмував одне з впливових джерел у монобільшості.
Таким чином, поки що парламент буде існувати в нинішньому вигляді і форматі. Ідеї про достроковий розпуск іноді виникали на нарадах у вузькому колі, але від них було вирішено відмовитися, тому що в нинішніх умовах (обстріли, зруйновані прифронтові міста, мільйони переселенців тощо) провести вибори просто нереально.