Час від часу на Фейсбуці можна зустріти дуже проникливі пости про наше нелегке воєнне життя. І ми на своєму сайті намагаємося ділитися з нашими підписниками цими текстами. Пропонуємо пост, який йде від самої душі херсонської мешканки Наталії Бабіченко (Ната Ли).
“Асканія. Херсонцям не треба пояснювати, що це. Наша, викохана зусиллями українських науковців та за щирої підтримки останнього барона фон Фальц-Фейна. Добре, що він не дожив до цього і не побачить, як знищується найвідоміший український заповідник, дітище сім’ї Фальц-Фейнів, Південне диво, улюблене місце дітей та дорослих.
Я знала, що після них залишається пустеля, але бачити ОЦЕ – просто розрив серця. Розкішний парк із струмками найчистішої води – посеред сухого степу, озера з чорними та білими лебедями, фламінго кольору світанку та нахабні павичі, висмикуючі гостинці прямо з рук. Поновлені види копитних, які гуляли просто у вигорожених ділянках в степу. Я так і не встигла з’їздити на сафарі, пофоткати, погладити, пригостити. І прадавні ковилі, єдине місце в Україні, а чи може і в усій Європі, де вони збереглися.
Господи, за що?!! За що вони потерпають від стада безумних, бездушних, цинічніх людиноподібних? Мені вже все одно, яким чином воно їм повернеться. Нам не повернеться оте унікальне, випестоване, кохане до нестями. Асканія, дитинство моє і моєї доньки. Наша пам’ять, яку розбили вдрузки. Ненавиджу і проклинаю за понівечену нашу землю, за відібрані життя людські і тваринні, за розруху, за біль”.