Понад сотню літ у багатьох країнах тріумфально лунає український “Щедрик” з музикою подільського композитора Миколи Леонтовича, чиє 145-річчя вшановуємо 13 грудня. Хоча не всі прислухаються і знають, що знаменита Carol of the Bells – це та ж українська пісня, з англійським текстом.
У рік повномасштабної російсько-української війни в Карнегі-холі в Нью-Йорку “Щедрик” 4 грудня зібрав 2800 глядачів на концерті “Ноти з України: 100-річне святкування “Колядки дзвонів” і ще майже 5 тисяч слухачів онлайн під час прямої трансляції. Перший успіх у США на цій же сцені був 1922 року. Співали тоді хористи УНР, яких відрядили промотувати незалежну державу Україну. Симона Петлюру – ініціатора того міжнародного концертного туру – у схвальних відгуках нідерландська преса перед тим називала залюбленим у мистецтво головнокомандувачем.
У дні, коли Україна знову змушена відбивати напад російського війська уже в ХХІ столітті, “Укрінформ” публікує розмову з Тіною Пересунько – авторкою книги “Культурна дипломатія Симона Петлюри: “Щедрик” проти “русского мира”. Місія капели Олександра Кошиця (1919—1924)». Спілкування відбувається у рамках проєкту “Культура як зброя”. Співрозмовниця є засновницею Інституту Леонтовича – композитора, якого ЧК ліквідувала у батьківському домі на Вінниччині у 1921-му, коли “Щедрик” впевнено підкорював Європу.
Петлюра, Кошиць, Лисенко й український фольклор та козацькі архіви Кубані
– Тіно, пісня «Щедрик» на музику Миколи Леонтовича – це феноменальний приклад того, як вищого ґатунку культура гуртує навколо України прихильників у всьому світі уже понад 100 років. Які складники визначили такий результат на початку ХХ століття, попри дуже складне становище УНР?
– Коли вдало поєднані мистецтво та політика — тоді успішна культурна дипломатія. «Щедрик» – це мистецтво. Гастролі хору Олександра Кошиця з 1919 року – це мистецька акція, але задум політичний, і для його здійснення була потрібна політична воля.
Симон Петлюра трохи більше ста років тому – політичний лідер, політик, глава держави, військовий діяч, український головнокомандувач. Фактично його сьогодні ми прирівнюємо до статусу Президента України.
Так само як і сьогоднішній Президент, про якого ми багато говоримо як про політичну постать, яка має дуже потужний культурний бекграунд в сегменті шоу бізнесу, – Симон Петлюра мав бекграунд саме в культурі. Адже до того, як обійняти політичну і військову посади, він тривалий час був фактично культурним діячем і, як би зараз сказали, медійником.
Симон Петлюра був інформаційним менеджером, редактором і засновником українських видань. Він дбав про популяризацію через пресу української справи не лише в Україні, але й за кордоном.
Зокрема, у 1910-их роках був головним редактором журналу «Украинская жизнь» у Москві – це була дуже важлива місія донести до тодішніх лідерів і жителів російської імперії українські погляди. У тому виданні Петлюра публікував твори Донцова, Грушевського, інших видатних українських діячів.
Симон Петлюра сам писав велику кількість політичних оглядів. І що нам цікаво та важливо – театральних рецензій, літературної критики, займався перекладами, проводив лекції з історії мистецтва і театру. Це була людина, яка знала культурне життя, любила його і захоплювалася ним. І це є одним із вагомих складників успіху культурної дипломатії УНР.
– Щоби протидіяти експансії московії — важливим було те, що Симон Петлюра знав культурне життя й України, і власне, по суті, колонізатора.
– Він добре орієнтувався у сфері культури не тільки України і Росії, але й закордонних країн. Його одні із перших напрацювань як журналіста ще на початку ХХ сторіччя — це огляди європейського культурного життя: він писав короткі замітки про книжкові новинки за кордоном: у Лондоні, в Іспанії. Одна з його статтей 1904 року була присвячена питанню еволюції іспанської мови.
До речі, коли Олександр Кошиць поїхав у 1903-1905 роках за дорученням Миколи Лисенка на Кубань збирати український фольклор, Симон Петлюра як журналіст-початківець написав про це замітку. Про ту саму Кубань, де перед цим він сам збирав і вивчав козацькі архіви.
Петлюра був надзвичайно інтегрований в українське культурне життя. Фактично був його творцем, а згодом, на посаді очільника УНР, – фундатором культурної дипломатії України. До обрання головою Директорії курував два міністерства: військове та мистецтв. Сьогодні це так само два крила нашої національної безпеки.
Нападник чинить жорстоку військову агресію. Тому є необхідність виграти війну на фронті. А також мусимо протидіяти культурно-інформаційно. Це дуже добре усвідомлював Симон Петлюра. Тож будучи головнокомандувачем армії і флоту Української Народної Республіки, ініціював гастролі Української Республіканської Капели, яку ще називали тоді «закордонною армією УНР».
– Чи залишилися письмові згадки, де Українську Республіканську Капелу, – яка промотувала незалежну державу УНР кількарічним туром у зарубіжних країнах, – називають закордонною армією УНР?
– Так. Згадки про це є у спогадах хористів, у різних дипломатичних листуваннях і документах. Приміром, у звіті Українського посольства у Німеччині, яке назвало хор Олександра Кошиця «українською закордонною армією», що виконала свій обов’язок на дипломатичному фронті.
Люблю також цитату Теодора Рожанковського, тоді окружного коменданта міста Станіславова – сьогоднішнього Івано-Франківська, котрий у напутній промові співакам перед їхнім від’їздом за кордон казав: «Ідіть, дорогі Сестри і Браття, за гомоном сеї пісні в щасливу путь до повної побіди! Підніміть і високо несіть ту червону калину, хай счудується світ, хай розвеселиться рідна Україна у сім’ї вольних культурних народів – а ми, козаки, тут дома піднімемо її теж, грудьми нашими заступимо перед всяким ворогом, а як будете вертати, приймем Вас як слід достойно у вольній і щасливій великій Україні».
Тобто, хор Кошиця благословили на закордонне турне як найвищий політичний провід, так і діячі української армії, які розуміли вагомість музичної дипломатії. Захист української землі від російської окупації і захист української ідентичності від російської ворожої пропаганди в світі – ось тодішні українські надзавдання, які ми досі вирішуємо.
– Зокрема, редакторська діяльність Симона Петлюри у виданні для Москви, здається, дуже добре давала йому розуміння того, чому і як треба протидіяти російським маніпуляціям. Бо ж і з 1917 року московія жорстоко переконувала зброєю, що Україна хоче “поріднитися навіки”.
– Так, він дуже добре знав російську реальність і риторику, добре розумів основи російської пропаганди. Як редактор і агаторічно журналіст також дуже добре розумів важливість донесення до аудиторій меседжів через пресу, знався на питаннях формування інформаційного середовища.
– Особливі сподівання були на виступ Капели Олександра Кошиця у Франції, де у 1919-2020 році відбувалися засідання Паризької мирної конференції, і де вирішувалося питання визнання незалежної України.
– Як людина, яка сама створювала чисельні рецензії на різні концерти, Симон Петлюра розумів, що турне Капели УНР викличе резонанс в європейській пресі: музичні критики прийдуть і напишуть не лише про мистецтво, а й про країну, звідки воно прибуло. На хор покладалася місія промоутера відродженої української держави, що має за собою тисячолітню культурну традицію.
У листі Кошицю, між іншим, написаному за півроку до прем’єри «Щедрика» в Карнегі-холі 5 жовтня 1922-го, Симон Петлюра писав «милому і дорогому Маестро Олександру Антоновичу»: “коли вас будуть інтерв’ювати, незмінно говоріть – українська музика, пісня незалежна, своя, непохожа, своєрідна, є частиною Незалежної України».
От про що йшлося Симону Петлюрі, коли він відряджав за кордон хор Олександра Кошиця. Про це ж йшлося і диригенту, і співакам. Усі мали мету донести інформацію про Україну світові, який тоді був зле поінформований про нашу країну через російську пропаганду.
– Практично Європа на тоді, за пару сотень років, вже забула про існування незалежної України. Світ не був поінформований про її суб’єктність на початку ХХ століття.
– Світ був або дуже слабо поінформований про Україну, або дезінформований. Виступ хору став проривом російської інформаційної блокади: співаки змогли виразно заявити на Заході про Україну. Це було дуже ефективно.
– Було дуже багато схвальних публікацій у зарубіжній пресі про закордонні виступи Хору Кошиця, незмінно — з виконанням “Щедрика”.
– Попри те, що хор надсилався насамперед до Парижу, де проходили засідання Паризької мирної конференції та вирішувалося питання щодо України, співаки виступили не тільки у Франції, а загалом у 45 містах десяти країн Західної Європи. Це все ключові культурні столиці: Лондон, Париж, Брюссель, Відень, Прага, Варшава, Барселона та багато інших.
Усюди Україна завдяки цим гастролям прозвучала на повну силу. У багатьох випадках це були перші представлення України. Зокрема, в Іспанії, де не було, окрім хору, жодного українського дипломатичного представництва.
Про це писав у звіті уряду УНР сам диригент після виступу в Барселоні та інших містах Іспанії: «Результати цієї маленької подорожі, в смислі пропаганди, надзвичайні. Треба сказати, що тут про Україну абсолютно нічого не знають. І треба було бачити ту зацікавленість і захоплення, з яким слухали наші оповідання про наш край і нарід, про його кількість, про наші природні скарби, про нашу політичну ситуацію і т.д. І як шкода, що тут нема нашого представництва і що з нами не було нікого і нічого з того, що зветься пресове бюро».
Афіші УНР – розмальовані вздовж і поперек руською лайкою по матері
– Тіно, ви дуже багато дослідженого матеріалу виклали у двох книжках, одна з яких – “Культурна дипломатія Симона Петлюри: “Щедрик” проти “русского мира”. Місія капели Олександра Кошиця (1919—1924)». Нещодавно зробили нетривалу подорож європейськими країнами для зйомок документального фільму про «Щедрика» і хор Кошиця. Які відкриття ще зробили?
– Найбільшими відкриттями цього разу стали дві ключові локації. У Празі – Слов’янська бібліотека Національної бібліотеки Чеської Республіки, де зберігається частина архіву хору Олександра Кошиця. Я стала фактично першою українською дослідницею, яка побачила раритети, які там зберігаються, – колекцію європейських афіш Української Республіканської Капели.
Цікаві вони тим, що ми тут бачимо весь державницький аспект цього турне. У спогадах Кошиця є прекрасна цитата: “Я сам на власні очі у Женеві бачив наші афіші розмальовані вздовж і поперек руською лайкою по матері”.
Так от, я теж побачила на власні очі ці женевські афіші. Не знаю, на жаль чи на щастя, але без тих російських нецензурних слів. Ми їх і так знаємо. Утім я зрозуміла, чому там писалися образи. Тому що на афішах зображено тризуб України, а розфарбовані вони у синьо-жовті кольори нашого державного прапора, на них ще згадується «Щедрик».
Це унікальні документальні аспекти європейської прем’єри «Щедрика», які засвідчують політичний контекст закордонної прем’єри пісні Миколи Леонтовича, пов’язаний з утвердженням насамперед ідеї української державності.
Інша афіша, яка зберігається у Празі, ілюструє те, що українці тоді виступали з відомими європейськими гуртами на одній сцені. На цій афіші спільного колабораційного концерту Української Республіканської Капели з Бернським симфонічним оркестром зображено також національну символіку України і Швейцарії: наш тризуб і швейцарський хрест.
Співак Левко Безручко писав у спогадах, що це дуже дратувало місцевих росіян, бо фактично прирівнювалося ними до неформального визнання Української незалежності. Це величезні вуличні афіші, більше метра. У бібліотеці Праги їх зберігається кілька десятків. Я маю в планах привезти їх і показати українській аудиторії.
Дивіться також: Історія створення пісні “Щедрик”
– Друге відкриття з останніх, напевно, було у столиці Франції. Розкажіть про Бібліотеку імені Симона Петлюри. Що там є, пов’язане зі «Щедриком»?
– Капела Олександра Кошиця мала доїхати до Парижа за кілька тижнів. Взагалі, згідно закону про гастролі, відряджалися співаки на два місяці, туди і з поверненням. Втім їхали аж дев’ять місяців. Тому що французьке міністерство закордонних справ не видавало співакам хору візи, як представникам невизнаної держави. Така була колізія: вони їдуть для того, щоб презентувати країну, добитися її визнання, утім їх навіть формально не допускали до цих концертів.
Втім на концерті в Берні побував посол Франції — і справа зрушилась. Хор провадив окрему роботу разом з дипломатичними місіями, які сприяли в запрошенні відомих послів, дипломатів на ці заходи. Французький посол, йдеться в джерелах, написав рекомендаційного листа міністру закордонних справ Стефану Пішону, і той дав дозвіл хору на гастролі у Парижі. Я лист міністра Франції знайшла в Центральному державному архіві вищих органів влади та управління в Києві, де зберігається весь фонд хору.
– Як багато документів про Хор Кошиця збереглося?
– У фонді Української Республіканської Капели зберігається близько 150 справ, кожна з яких – це іноді тисячі аркушів. Тобто загалом – це десятки тисяч документів, які я вперше в українській історії повністю опрацювала, видавши за підсумками дослідження кілька книг, мандрівну виставку та інші матеріали з історії культурної дипломатії УНР. Абсолютна більшість цих документів за останні 100 років не видавалися.
– Чому ці документи збереглися?
– Під час своїх гастролей хористи збирали всі свої матеріали – афіші, рецензії, листування – для звіту перед урядом. Їх передали у 1920-х роках до Музею визвольної боротьби України в Празі, в якому зберігався весь УНРівський архів після того, як Україну було окуповано совєтською Росією. Він там проіснував до 1945 року, аж поки Прагу не «визволила» Червона армія.
Архів забрали спершу в Харків. А на початку 1950-х його передали до Києва в Центральний державний архів Жовтневої революції, зараз ЦДАВО України. До початку 1990-х, до відновлення Незалежності, архів Української Республіканської Капели був закритим для доступу дослідників, зберігався в секретних фондах.
Совєтська влада берегла ці фонди, аби на їх основі вивчати діяльність української еміграції й арештовувати причетних. Зберігся так архів МЗС та інших міністерств УНР. Вони ж сподівалися, що Совєтський Союз ніколи не розпадеться. Втім він розпався. Так і мрія путіна про підкорення України завершиться крахом.
– Як ви зацікавилися “Щедриком”, Хором Кошиця?
– У цих десятках тисяч документів я побачила цілісну історію. Лінзу для сприйняття дали мені наші Форуми культурної дипломатії. Коли у нас почалися дискусії після 2014 року на цю тему, не раз лунали тези, що Україна є країною-початківцем в галузі культурної дипломатії.
Працюючи тоді з архівом хору УНР, я не могла дозволити, щоб в українському офіційному дискурсі було нерозуміння власних історичних традицій. Тому створила проєкт «Світовий тріумф “Щедрика” – 100 років культурної дипломатії України», видала за його підсумками однойменний збірник архівних документів та мандрівну виставку, які були представлені у Верховній Раді та Кабінеті Міністрів України.
Звичайно, в історичних документах хору не було терміну “культурна дипломатія”. У 1919 році жодна країна його не використовувала. Але за змістом турне Української Республіканської Капели було культурною дипломатією. Тому я власне й запровадила, першою в українській історіографії, термін культурна дипломатія стосовно історичного минулого України. І дуже тішуся, що сьогодні вже на офіційному рівні Міністерства закордонних справ, Українського Інституту та інших наших владних інституцій говориться про 100-річчя культурної дипломатії України.
Унікальне відео з Кошицем та перспективи музею Леонтовича в Києві
– Європейська прем’єра “Щедрика» відбулася 11 травня 1919 року у Празі. У США — 5 жовтня 1922-го. Концерт «Ноти з України: 100-річне святкування «Колядки дзвонів» 4 грудня у рік повномасштабної війни росії в Україні зібрав 2800 відвідувачів у Карнегі-холі та майже 5 тисяч глядачів прямої трансляції. Це як завершальний акорд ювілейних святкувань.
– Концерт у Нью-Йорку став кульмінацією. Ще на початку 2019 року я розробила довгостроковий проєкт з відзначення ювілейних дат світової прем’єри «Щедрика» у 17 країнах світу до 2024 року, лобіювала їх відзначення у середовищі українських відомств. На жаль, належної реакції на пропозицію відзначити 100-річчя європейської прем’єри «Щедрика» я не здобула.
І тільки Марта Коломиєць, директорка Програми імені Фулбрайта, підтримала ідею відзначення 100-річчя культурної дипломатії України ювілейним концертом у київській Національній філармонії у жовтні 2019 року. Як представниця діаспорної України вона розуміла важливість історичної спадщини. Тоді ж вона, власне, ініціювала цьогорічний концерт у Карнегі-холі, розпочавши перемовини з дирекцією концертної зали та діаспорою. Потім, на жаль, пані Марти не стало…
Утім концерт таки відбувся. Важливо, що на найвищому державному рівні. Адже це вперше за останні 100 років кампанію з промоції у США української ідентичності Carol of the Bells проведено від імені української держави. Раніше все зводилося лише до зусиль діаспори. Тому це досягнення для нас як українців і прорив для держави.
– У США хор Олександра Кошиця у 1920-их роках уже представляли не так, як в Європі.
– Коли капела гастролювала в Європі за дорученням глави держави під патронатом уряду УНР, – звичайно, це була чистої води державна політика, культурна дипломатія, промоція українського мистецтва як окремішнього від Росії явища. Всі концерти в Європі починалися з виконання Українського національного гімну та гімну приймаючої країни. Потім подавалася програма тисячолітнього українського фольклору: духовні твори, колядки та щедрівки, народні пісні. Усе це, пам’ятаємо, в обробках найвідоміших українських композиторів – Миколи Лисенка, Кирила Стеценка, Миколи Леонтовича, Олександра Кошиця та інших.
Коли ж західний світ так і не підтримав УНР, а композитор Леонтович загинув у січні 1921 року під російською окупацією, – хор Кошиця переїхав до Америки. Співаки не повернулися в окуповану Україну, бо їх чекала б доля Леонтовича. Тож переїхали у 1922 році до Америки.
Запросив їх в США американський імпресаріо Макс Рабінов. Він побував на кількох концертах хору в Європі і захопився українським співом. В інтерв’ю вашингтонській газеті він казав: «Я почув Український Національний Хор у п’яти різних країнах Європи, і кожного разу вони здобували такі овації, які я рідко бачив. Я вирішив: Америка повинна знати це прекрасне мистецтво».
Втім для американського імпресаріо питанням промоції української державності не стояло на порядку денному. Він прагнув презентувати Америці цікаве та нове музичне мистецтво. До того ж все сприймав крізь призму великоросійської культури. Як уродженець російської імперії, привозив в США ансамбль російських балалаєчників, балет Анни Павлової. Тож український хор він також на початку промотував як “рашен вокал арт”. У мене є буклети, де зазначається, що український хор презентує в США фольклор Малоросії – “літл Раші”.
– Виристовували для промоції у США слово “Україна”?
-Так, але дуже часто використовувалося і поняття «Малоросія». Тому існувала плутанина. В Європі було чітко – хор український, він з України, що бореться за незалежність. Коли співаки здобули в Європі мистецький успіх, то росіяни навіть почали пропонувати їм «федерірованіє». Зокрема відомий антрепренер Сергій Дягілєв і композитор Ігор Стравинський – згадує Кошиць – пропонували йому у Парижі об’єднати українське мистецтво з російським і виступати разом. Звичайно, Кошиць відмовився. В листі до уряду він звітував: «Ми ухилилися від цього федерірованія».
В Америці воно відбулося. Імпресаріо Рабінов додав до українського проєкту двох виконавиць, які співали російський репертуар: Глінки, Мусоргського та інших. Тому на українських концертах лунали, хоч і в різних відділеннях, й українські пісні, і російські.
– Як називали сто років тому українських хористів у США з прив’язкою до батьківщини?
– Фактично через присутність лише двох росіянок на сцені, одна з яких, до речі, Ніна Кошиць – українка, тобто тільки через одну росіянку – Оду Слободську – півсотню українських співаків часто в пресі називали росіянами.
У багатьох рецензіях я знайшла згадки, як українські співаки заперечували: «Ми не росіяни. ми — українці! Ваші газети помиляються, коли називають нас росіянами». Диригент Кошиць також спростовував в інтерв’ю ці речі: «Ярмо Росії вже давно зникло – ми не Малороси, ми Українці!».
– Як до «Щедрика» у США причетний Андрей Шептицький?
– «Дай Боже, щоби на вольній землі Вашингтона виспівали волю України» – це цитата зі статті священника Лева Сембратовича в газеті «Свобода», написаній напередодні приїзду хору Кошиця до США. Діаспора з великим ентузіазмом чекала на українські гастролі, покладала великі сподівання на те, що хор як і в Європі, відкриє Україну Америці, розповість американцям про існування української нації. Насправді так і відбулося, хоча і тут довелося відбиватися від російськості, яка нав’язувалася.
У кожному місті гастролі хористів зустрічала чисельна делегація української діаспори. У Нью-Йорку збереглися цікаві раритети. Українська громада влаштувала співакам в готелі «Пенсільванія» урочистий банкет. Маю меню з того заходу, де подавалася «шпарагова зупа Кощиця», «морожено української королеви Анни Ярославни» та інші такого роду страви.
За перші три місяці американських гастролей хористи дали 60 концертів у 40 містах США: Чикаго, Вашингтоні, Філадельфії й багато інших. 30 жовтня виступили з прем’єрою у Чикаго. Й одразу на наступний день відбувся бенкет на їхню честь за участі митрополита Шептицького. Якщо не тисяча, то сотні гостей зібралися. Є знаменита фотографія, що зберігається у фондах Національного українського музею в Чикаго, де Кошиць сидить поруч з митрополитом Шептицьким.
До речі, Олександра Кошиця, зазвичай, дуже дратували промови українців в еміграції, бо кожен тягнув на себе ковдру українськості. А тут, писав диригент у спогадах, нарешті об’єдналися православні з католиками. Він був захоплений промовою митрополита Шептицького. З великою шаною згадував про свою з ним зустріч. Потім хористи поїхали ще на приватні гостини до митрополита.
– Багато про виступи Хору Кошиця у США ви дізналися, будучи стипендіаткою Програми імені Фулбрайта. На вашу думку, чому тривалий час Україна не комунікувала з дослідниками у США і власне нащадками хористів з такої важливої теми української культурної дипломатії?
– З одного боку, це був дослідницький проект, а з іншого – проєкт підготовки до 100-літнього ювілею «Щедрика» у США. Планувався не тільки концерт в Карнегі-холі. Зокрема, я готувала виставку в Українському музеї у Нью-Йорку, що мав фінансово підтримати Український інститут. Але, коли почалося повномасштабне вторгнення, фінансування було скасовано. Прикро, бо вважаю такі заходи не стільки святковими, скільки безпековими, адже ця тема нагадує світові уроки історії.
Концерт в Карнегі-холі для мене був не тільки святом української музики та українсько-американського музичного діалогу, а й важливим повідомленням для Заходу: Україна 100 років тому була у тій же геополітичній ситуації боротьби за незалежність, протистояла російській військовій агресії, протистояла російській пропаганді, що заявляла – українського народу не існує. Світ не підтримав Україну і програв. Сьогодні підтримка України має привести усіх до спільної перемоги.
– Які найнеочікуваніші знахідки мали у США?
– Найприємніша знахідка – це відео з диригуванням Олександра Кошиця. Хоча це не період гастролей, а кінець 1930-х, усе ж ми можемо побачити, як виглядав диригент, котрий, як знаємо, зачарував весь світ своєю харизмою. Писали, що він маг і гіпнотизер. На відео це добре видно.
– Зараз фільм з кадрами з Олександром Кошицем доступний в Україні?
– Це відео є коротеньким фрагментом великого документального фільму про балетмейстера Василя Авраменка, з яким співпрацював диригент. Мені його було передано Українським музеєм та бібліотекою у Стемфорді. Показувала це відео на своїх лекціях в музеї Миколи Лисенка. Думаю про те, щоб влаштувати урочистий показ. Поки що відео знаходиться в колекції Інституту Леонтовича.
– Чи може перерости Інститут Леонтовича в музей композитора у Києві, чиє 145-ліття вшановуємо цьогоріч?
– Впевнена, що в Києві має бути музей, присвячений історії інтернаціоналізації «Щедрика». Тема здобуває все більший розголос в Україні і за кордоном, тож заслуговує на постійну сталу музейну експозицію.
Як буде називатися такий музей – окреме питання. Утім це колосальний пласт української історії та культури, який показує найвизначніші здобутки української нації та України, як держави. Адже це контакти українського мистецтва з тодішніми королевами, президентами, міністрами, найвидатнішими диригентами і музичними критиками. Тільки подумати – 3 тисячі (!) рецензій на виступи хору Олександра Кошиця за кордоном.
Це все контент для українських серіалів, кінематографу й освітніх курсів. Усе це має увійти в український канон і передаватися із покоління в покоління.
Валентина Самченко, УКРІНФОРМ
Фото Руслана Канюки