Одним із найпоширеніших міфів про “а в СРСР було краще” є міф про найкращу та доступну медицину. Що було не так з медициною в СРСР, задався питанням “Фільтр”?
У 1930-х роках народний комісар охорони здоров’я Микола Семашко ініціював медичну реформу в Радянському Союзі.
По всій території СРСР були створені фельдшерсько-акушерські пункти, куди направили медичних працівників.
Існує міф, що Всесвітня організація охорони здоров’я визнала таку систему охорони здоров’я найкращою.
Розберемося, чому це не так.
Розвиток медичної сфери в СРСР значно відставав від Заходу. Радянські чиновники замість того, щоб зосередитися на якості медицини, збільшували кількість лікарень та лікарів, які мала утримувати держава. Влада вважала, що таким чином вона демонструє міць СРСР та завжди готова прийняти поранених солдат, раптом знову війна.
Попри велику кількість лікарень, вони часто були переповнені, нерідко люди лежали в коридорах. Це й через те, що багатьох госпіталізували без показань. Іноді робітники заводів полюбляли лягати в лікарні, щоб перепочити та поїсти.
Люди лежали в лікарнях тижнями, а іноді місяцями чекали своєї черги на процедури і операції.
В СРСР був серйозний дефіцит ліків, не було анестезії. Людям лікували зуби без знеболення (її використовували лише під час видалення зуба), а пломби робили або з амальгами (сплав металів із ртуттю), або з цементів (такі пломби швидко випадали).
Амальгамові пломби були, до речі, не лише неестетичні на вигляд, а й токсичні для здоров’я.
Лікарі використовували багаторазові голки та скляні шприци. Їх дезінфікували просто кип’ятінням.
Одноразові шприци зі скла були запатентовані у світі ще у 1949 році, у 1956 році — з пластику. А їх масовий випуск розпочався вже з 1961 року.
У той же час одноразові голки та шприци на теренах СРСР з’явилися лише в 1990-ті роки.
Лікарі не мали доступу до передових медичних технологій, не могли обмінюватися досвідом із західними колегами, адже жили за “залізною завісою”. Тож це дуже гальмувало розвиток медицини.
Медики часто застосовували застарілі методи лікування, зверталися до народної медицини. Деяких досить складних пацієнтів відправляли пити водичку в санаторії замість того, щоб лікувати.
Лікарі часто без потреби виписували антибіотики. А у 1980-х з’явилася мода на гомеопатичні ліки, які й досі не мають доказової ефективності.
Існує міф, що в СРСР медицина була безоплатна, але насправді це не зовсім так. Медичний бюджет формувався із загального бюджету СРСР — а значить, із податків усіх робітників. Через “безплатну медицину” ставлення до людей часто було хамським та формальним.
Аби покращити до себе ставлення, доводилося “покласти щось в кишеню” медичному персоналу або принести “пакет із гостинцями” під стіл головному лікарю.
Це сприяло корупції в медичній сфері, наслідки чого ми й досі вирішуємо.
Радянська система охорони здоров’я “славиться” й своєю аморальністю. У психлікарнях СРСР лежали не лише пацієнти, яким справді була необхідна медична допомога, а й ті, хто нібито підривав радянську ідеологію, до прикладу, українські дисиденти.
До людей, які мислили інакше, лікарі застосовували так звану “каральну (репресивну) психіатрію”.
Людей зі здоровою психікою примусово запроторювали у психлікарні та нашпиговували ліками, які перетворювали їх на недієздатних.
Варто зазначити, що в СРСР було багато дійсно достойних медиків, хірургів та науковців у сфері медицини, які зробили важливі внески в її розвиток. Проте науковцям часто створювали умови, у яких було складно розвивати свій потенціал.