1 лютого – день народження талановитої миколаївської поетеси Надії Агафонової. У 2023-му їй мало виповнитися 45 років. Але Надія загинула 29 березня 2022 року під час обстрілу будівлі Миколаївської областної адміниістрації.
Надія Олександрівна Агафонова, за чоловіком — Торхова (1 лютого 1978, Миколаїв — 29 березня 2022, Миколаїв) — українська поетеса. Член Національної спілки письменників України (з 2016).
Народилася 1 лютого 1978 року у Миколаєві. За освітою – філолог, юрист. Закінчила Миколаївський державний педагогічний університет ім. В. Сухомлинського (факультет української філології) та Міжрегіональну академію управління персоналом (факультет правознавства).
Публікувалася в обласній та всеукраїнській пресі, журналі «Российский колокол», альманахах «Юрьев день», «Девятый Сфинкс» та ін. Представлена в поетичних антологіях: «Украина. Русская поэзия. XX век» (2007), «Земляки» (Москва, 2009) та ін. Автор книги віршів «Пой дождю осанну» (2010) та численних публікацій в журналах і газетах, в альманахах і антологіях, в інтернеті.
Член творчого об’єднання «Сфінксів Легіон», Міжрегіонального союзу письменників України (2006), Конгресу літераторів України (2006), Національної спілки письменників України (2016).
Лауреат Поетичного блоку Третього всеукраїнського фестивалю «Звуки поезії-2005» у м. Вінниця (2005); Восьмого всеукраїнського поетичного фестивалю «Летающая крыша» в м. Черкаси (2005); Першого всеукраїнського літературного фестивалю «Еліта» в м. Луганську (2006); Всеукраїнського фестивалю поезії «Ватерлінія» в м. Миколаєві (2011).
“Сьогодні виповнилося б 45 Надії Агафоновій – поетесі, прозаїку, розумній і милій сокурсниці з далеких 1990-х.
Надія Агафонова народилася 1 лютого 1978 року в Миколаєві. Її виховувала мама – працівниця Миколаївської обласної універсальної наукової бібліотеки. Про її тата ніколи не чув.
1995 року вона вступила на українську філологію Миколаївського педінституту, який закінчила з відзнакою (2000). Спеціальність: «Педагогіка і методика середньої освіти. Українська мова і література». На першому курсі я був старостою групи, тому добре пригадую своїх ровесників, а нині – відомих в Україні та за кордоном особистостей: поетесу Оксану Коваленко, журналістку і науковицю Олену Синявську (Ткаченко), консультантку українського посольства в Японії Тетяну Ліферову, поетесу і журналістку Ірину Реулець (Баранова-Антонова) та ін. Надія вирізнялася з-поміж нас неприхованою скромністю, працьовитістю, відповідальністю. Була осторонь гучних компаній, була на самоті, вдумлива і тиха.
Пізніше Надія закінчила факультет перепідготовки Міжрегіональної академії управління персоналом (2004), здобувши вищу юридичну освіту; з відзнакою – Чорноморський національний університет ім. Петра Могили (2017), здобувши професійну кваліфікацію «Магістр державного управління».
Надія – автор збірки поезій «Пой дождю осанну» (2010), співавтор науково-публіцистичного видання «Господарське судочинство на теренах Миколаївщини: від Ольвії до сьогодення» (2011). Авторка понад 50 публікацій у періодиці та літературно-художніх збірниках. Входила до редакційної колегії поетичної антології «Украина. Русская поэзия. ХХ век» (2008). Лауреатка всеукраїнських поетичних літературних фестивалів: «Підкова Пегаса» (м. Вінниця, 2007, ІІ місце), «Ватерлінія» (м. Миколаїв, 2011, ІІ місце) та ін. Член НСПУ з 2015 р.
Переважна частина трудового стажу Надії – в Господарському суді Миколаївської області. Вона була авторитетною і сміливою колегою, яку я бачив за виконанням непростих судових рішень. Перебувала в цивільному шлюбі з поетом і криміналістом Олексієм Торховим.
31 березня 2022 року вона загинула у приміщеннях Суду. С-300 забрала життя моїх земляків в Миколаївської обласної ради, в якому на 7 поверсі була вона…
Надійко, пам’ятаємо Тебе!” – написав на сторінці в Фейсбук “Письменники Миколаївщини” Уповноважений із захисту державної мови Тарас Кремінь.
Вечірня кава
Вечірня кава. Аромат грози.
Ридма ридає небо над собором.
І хмари-чумаки, йдучи у гору,
Волочать понад шпилями вози.
Ще прийде мить солоних сніговиць.
А поки править вечір дощ-бариста.
Скидає місто Лева золотисту,
Єдвабну шкіру сонячних дзвіниць.
У закапелку стигне старий дім,
Неначе пляцок з вогким маком крапель.
Дай, леве, нам на щастя свою лапу,
У пам’яті лиши цей перший грім
І бруку голоси, і шепіт веж,
І флюгерів рипіння молитовне…
А злива не вщухає, невгамовна:
Регоче у калюжі — допливеш?
Ми підемо із левом по воді.
І буде кави рівно по коліно,
Коли покличе місто день промінний,
Загравши на веселковій трубі.
2012
***
У неё не детские глаза…
ОбразАми вымощенный город
Уплетает души. Хрустом горя
Полнится земля. И ест слеза
Поедом живых, но заключённых
В камеры, где стены – войлок снов.
Войлок стонов. Цвет – иссиня-чёрный,
Выродившаяся память-кровь…
У неё не женские глаза…
Прочерки меж слов “родился”-“умер” –
Клейма на бездонной братской урне,
Пепел – оседает в волосах…
У неё не волчий свет в зрачках…
В липких алых травах вязнут лапы,
Лопается лунный мяч щербатый
Под колёсами взрывной волны в ветвях…
У неё НЕТ глаз. Война слепа.