17 жовтня о 15-00 відбудеться урочисте відкриття меморіальної дошки Почесному громадянину Миколаєва, фотолітописцю Миколаєва Олександру Кремку. Дошку авторства Івана Булавицького, яку виготовлено коштом родини, буде встановлено на будинку по вулиці Набережна, 7.
В дописі – матеріал про Олександра Олександровича Кремка, який підготувала Катерина Наточа для першого в цьому році випуску газети “Вечірній Миколаїв”. Запрошуємо всіх, хто цінує творчість великого фотохудожника, на відкритя!
Олександр Кремко народився 80 років тому у Великій Коренисі, закінчив школу, педагогічний інститут у Миколаєві, працював на суднобудівному заводі у багатотиражці, в редакціях газет «Ленінське плем’я», «Вечерний Николаев», інформаційному агентстві «Укрінформ», співпрацював з газетами «Південна правда», «Рідне Прибужжя». Був нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня, золотою медаллю Української журналістики, Почесною грамотою Верховної Ради України, удостоєний звання «Городянин року» в номінації «Засоби масової інформації», мав інші звання та нагороди.
Давно, ще в дитинстві, коли Саша Кремко вчився десь класі у 5-му, вчителька сказала: «Хто мені гарно сфотографує пам’ятник Тарасу Шевченку у Миколаєві, поставлю за рік «відмінно» з української мови». Сашу Кремко не треба було довго умовляти, тим більше, що фотографія його приваблювала, у нього уже був примітивний невеличкий фотоапарат з чорно-білою плівкою. Це нинішнім дітям не зрозуміло, що це таке, бо можна із-будь-якого цифрового гаджета зробити які завгодно фотки. А тоді, в 60-ті роки минулого століття, треба було добре потрудитися: навести різкість, проявити плівки, закріпити, висушити…
Саша таки приніс красиву фотографію пам’ятника Тарасу Шевченку і отримав «відмінно» з української. Більше Олександр Кремко з фотоапаратом не розлучався ніколи. У нього не було мрії стати космонавтом, пожежником, як у інших його ровесників. Професію він обрав з дитинства і постійно удосконалював свою майстерність. Ходив на фотогурток до Палацу піонерів, на Чорноморському суднобудівному заводі, де працював після служби в армії, відвідував фотостудію.
Але ніхто не може навчити будь-якій справі, якщо ти сам того не бажаєш, або не маєш хисту. Олександру завжди удавалось опинитись у потрібному місці і в потрібний час, упіймати миттєвість.
Олександр Кремко був не просто фотографом. Він був фотохудожником, фотожурналістом, репортером, режисером, психологом. І, врешті, просто чародійною людиною. Заради вдалого знімка Сан Санич спочатку знаходив контакт із своїми героями, допомагав розслабитися перед камерою, повірити йому. Він пускав у хід дотепні жарти, посмішку, робив компліменти, крутив і вертів так, як це було потрібно йому. Словом, завойовував прихильність. І в нього це виходило невимушено і природньо. Такими ж виходили і фото.
Заради одного вдалого знімка доводилось вилазити на пожежні вишки, підніматися на дахи, відправлятися на ходові випробування чергового судна, злітати у небо. Одного разу він домовився про вертоліт, щоб зробити фото з висоти пташиного польоту. У військовій частині пішли назустріч і виділили, очевидно, не зовсім справний старий літальний апарат. Олександр Кремко відправився в політ разом з редактором «Вечернего Николаева» Володимиром Пучковим, щоби зробити знімки і набратися вражень для чергового фотоальбома про наш край. Уже в повітрі вони помітили, що гелікоптер неприродньо трясеться і скрипить, а зверху їм на голови сипляться якісь запчастини. Та Олександр Олександрович був людиною азартною. Які краєвиди відкривалися навколо! І які знімки удалося зробити! Згодом Сан Санич дізнався, що той літальний апарат таки розбився…
Олександр Кремко за своє творче життя створив цілий фотолітопис нашого краю, проілюстрував десятки книг, фотоальбомів, проспектів. Він автор десяти фотоальбомів «Город, где рождаются корабли», «По Южному Бугу», «Есть только миг», книги спогадів «Жизнь за кадром». Його знімки друкувалися у різних періодичних виданнях, – газетах, журналах, фотоальбомах. Він –неодноразовий учасник обласних, всеукраїнських, міжнародних виставок. Його почерк вирізняється поміж інших оригінальним виконанням і своїм неповторним поглядом. О.О.Кремко був щедрою людиною, ділився своїми роботами з усіма. Може тому його творчість така живуча і цікава. А у Миколаєві його завжди пам’ятають і цінують, як одну з найвидатніших особистостей нашого краю. Адже у нього було своє бачення світу. І особистий знак якості.
«… Я багато побачив на своєму віку, – писав О.Кремко у передмові до книги «Жизнь за кадром». – Але ніде і ніколи я не зустрічав землі красивішої, ніж моя рідна Миколаївщина. Де б я не був, якими б неземними красотами не милувався, я жодного дня не забував гіркого запаху полинних трав, випаленого сонцем степу».