Ми продовжуємо знайомити читачів нашого сайту з матеріалами, які були надруковані в газеті “Вечірній Миколаїв” 31 липня. Цього разу – закінчення статті “Два береги”. Початок – у номері від 24 липня. Дякуємо Василю Чаусу за чудовий спомин.
Особисто я, працюючи в регіональному ландшафтному парку «Кінбурнська коса», познайомився з Володимиром Юрійовичем, як з представником газетярської спільноти, на одній з екологічних регат, що зараз носить ім’я Сергія Шаповалова (це було років двадцять тому). На регаті мені доводилось часто виконувати роль координатора та своєрідного шеф-повара по приготуванню майже 200 літрів рибальської юшки для зголоднілих яхтсменів. Сумлінно виконуючи з командою свої тимчасові кухарські обов’язки, сподівався, що ми зуміли переконати Володимира Юрійовича (який таки наважився скуштувати ароматної страви) в тому, що з нашого сріблястого карася (його він, до речі, дуже недолюблював) можна приготувати дуже смачну страву.
Але ще до особистого знайомства з поетом на вітрильній регаті – знав деякі поетичні його твори і часто з задоволенням читав їх відвідувачам Кінбурна, нашого ландшафтного парку. Особливо ці рядки – «Давно, хочу дойти до сути, отведать соли океана, но все топчу полоску суши на стыке моря и лимана» та «Плач по казацким люлькам».
Читаючи мандрівникам «Плач…», мав при собі таку прокурену старовинну люльку (знайдену мною під час прокладання траншеї біля свого дому в Очаківі) і для підсилення впливу на завершення декламації віршу показував її змученим слухачам. Тобто, я творчістю поета захоплювався щиро і давно, але цікавої, неординарної теми для особистого спілкування з ним якось не знаходилось.
І ось одного чудового дня Дмитро Кремінь, з яким я був знайомий також з кінця 1980-х років, подарував мені чудове поетичне видання – книгу-трилінгву під назвою «Два береги». Після знайомства з цим справжнім багатоплановим шедевром у мене виникла ідея зробити на основі збірки такий своєрідний творчий поетичний пленер на Кінбурнській косі, на який хотілось запросити широке коло відомих різноформатних та різномовних письменників та поетів нашого краю.
Чому саме в 2016-17 роках було вирішено це зробити? Тому що загальна (концептуальна) тема цього непересічного яскравого видання, що побачило світ ще в 2008 році за підтримки мера Володимира Чайки, допомоги бізнесмена Олексія Вадатурського та друкарні шановної видавниці Ірини Гудим, стала настільки болючою та актуальною в суспільному житті України в період з 2014 року, що ми, як відповідальні громадяни своєї країни, не могли не сприяти пошуку якихось рішень щодо мовних проблемних протиріч.
Два поети-побратими Дмитро та Володимир вказали нам мирний шлях вирішення цих протиріч, вони надали своєрідний алгоритм дій у вигляді цієї конкретної спільної книги – алгоритм взаємоповаги та порозуміння. Викажу свою думку вже з оглядкою на сучасність – в плані монолітного національного монобудівництва: на той час дві наші творчі скелі Володимир та Дмитро, можливо, дещо і були нестримними романтиками, але, повторюсь, в аспекті формування основ толерантності, порозуміння та взаємоприйняття (основ, притаманних гармонійним суспільним відносинам), на мій погляд, точно були свідомими та глибокими реалістами.
Чому саме Кінбурн був запропонований для такого поетичного дійства?
…Тому що він мав декілька варіацій двох берегів: лівий берег та правий берег Дніпро-Бузького (Великого) лиману; берег лиману та Чорного моря та їх чудове поєднання; берег земний та берег неба, небесний з плавним переходом через морську синь.
…Тому що декілька творів цього видання, а саме – загалом вісім, були присвячені Кінбурну.
…Тому що Кінбурнську косу дуже любили та оспівували наші славні поети Дмитро та Юрій.
Пам’ятаю, як загорілись очі у Дмитра Креміня, коли він підтримав ідею “літературної мандрівки”, але з однією сумною поправкою: він залюбки візьме участь і побуває на Кінбурні, якщо дозволить стан його здоров’я. Окремо на тему цього поетичного виїзду відбулась зустріч з Володимиром Юрійовичем, з ним ми також зразу знайшли спільну мову, обговорили термін, концепцію заходу, він навіть тоді мене запитав: а що ж мені читати на пленері? І я досі трішки жалкую, що, плануючи переїзди та точки виступу, у нас логістично не виходило прив’язати шпиль Кінбурнської стрілки до поетичних відвідин, щоб прочитати саме там «На стыке моря и лимана».
Було запропоновано озвучити не такий відомий широкому загалу вірш «Ягорлик» – зрозуміло, що безпосередньо на березі чистої Ягорлицької затоки. А вже зараз, коли я більш сумлінно вчитався в тексти поета, то зрозумів, що самим яскравим і оптимальним – як по логістиці, так і по драматургії – було б авторське виконання вірша «Штрафная роща» на місці, де любив зупинятись поет зі своїми близькими і яке мало і має зараз ще більше свою неординарну історію, яку розповім, напевно, трішки пізніше і окремо.
У травні 2017 року цей пленер відбувся. В ньому взяли участь ряд творців художнього та поетичного слова: Сергій Зубець, Аркадій Суров, Сергій Галушкін, Олексій Торхов; на мобільному включенні були брати Капранови та Борис Херсонський. І, зрозуміло, присутнім був і читав свої вірші сам Король – «Король поетів-2009» Володимир Пучков.
Як організатор досить численних заходів, знаючи, що планувалось і що вдалося зробити, рідко буваю повністю задоволеним їх результатами. Але поетичний пленер «Два береги», який ми присвятили також пам’яті отця Михаїла (Шполянського), був проведений зі справжньою душевною теплотою. І це завдяки насамперед Володимиру Юрійовичу, тому що його відношення до цієї живої теми, до Кінбурна були самими щирими та теплими. Це відчували та розуміли не тільки всі запрошені на пленер, а й зрозуміли всі читачі та шанувальники його творів.
По відношенню до подальшої долі Кінбурнської коси Володимир Юрійович, який також був членом легендарного громадського обєднання «Кінбурн-життя», в інтерв’ю Олені Івашко в 2009 році з сумом казав, що він песиміст, що доля коси, на його думку, майже вирішена: швидше за все буде забудована основна територія Кінбурна; можливо, залишиться лише декілька природних ділянок та приморських територій. Зрозуміло, що песимізм 2009 року зараз виглядає як нестримний оптимізм на фоні реалізму лютого 2022 – липня 2024 років, але це вже інша і, на жаль, дуже і дуже трагічна історія…
А на завершення цього нарису хочеться звернутись як до живого – того усміхненого та задумливого поета, яким я його запам’ятав на все життя: нам зараз дуже не вистачає Вас, Володимире Юрійовичу, не вистачає мирної Кінбурнської коси. І хоча деякі речі ми вже не можемо, на превеликий жаль і сум змінити, але ми можемо і напевно повинні згадати добре і добрих, повинні цінувати та поважати щирих, розумних людей і їх щирі, чисті та чесні думки, особливо коли вони з нами і на нашому березі, а тим більше – коли вже на іншому.
Василь Чаус.
Кінбурнська коса, Білобережжя Святослава.