27 липня – день пам‘яті редактора газети “Вечерний Николаев” Володимира Пучкова. Минає 5 років з того часу, як він пішов у засвіти. Кожного року ми традиційно згадуємо цю сумну дату.
У Володимира Юрійовича в земному житті було багато друзів, які з великою повагою ставилися до поета та його творчості. Один з друзів – Василь Чаус, начальник наукового відділу Національного природного парку “Білобережжя Святослава”, творча людина, автор численних нарисів про природу Кінбурнської коси, екологію, поезію, сам “трішечки поет” (так каже про себе).
Колектив “Вечорки” був приємно здивований, коли отримав цю статтю-згадку про нашого редактора. Ми зраділи, що пам‘ять про Володимира Пучкова живе на Миколаївщині, його ім‘я з великою шаною згадують земляки, а рядки віршів цитують, бо в них криється велика мудрість славетної людини.
“Наверное, я опять начну писать стихи”
Володимир Пучков.
Два берега Володимира Пучкова…
Цим нарисом я продовжую цикл розповідей про непересічних особистостей, які любили Кінбурнську косу, заповідний Кінбурн і своєю творчістю, своїм словом та своїми вчинками та діями формували відношення до нього.
Ця розповідь створена на основі моїх згадок та згадок близьких людей про Володимира Юрійовича Пучкова – поета, громадського діяча та головного редактора газети «Вечерний Николаев» в період з 1994 по 2019 роки, особистості настільки масштабної, що Кінбурн, Коса, при всій моїй повазі, були тільки невеликою частинкою його життя та інтересу. Власне кажучи, розповідь – скоріше про його відношення до нашого Кінбурнського приморського краю. Так, напевно, Коса була невеликою частинкою в часовому вимірі життя Володимира Пучкова, але – без сумніву – дуже і дуже бажаною, приємною та такою, що надавала заряд життєвої та творчої енергії на весь період до наступних зустрічей з нею.
Взагалі Таврія (Кінбурн) для нас, жителів «материкової» Миколаївщини, – це вже інший світ: по краєвидам, клімату, морській стихії, образу та ритму життя. Поєднання природи та природного ритму плину часу не може залишити байдужою кожну людину з розвиненими почуттями радості та гармонії буття, але не всі з нас здатні свої почуття сформувати у вигляді завершеної думки, тим більше – красивого поетичного слова. Є вираз у місцевих тавричан: «Не всіх Коса приймає». По відношенню до Володимира Юрійовича можна сказати, що він прийняв Кінбурнську косу з перших сезонів знайомства з нею, і Коса в подальшому відповідала йому повною взаємністю .
Як згадують про перше знайомство з поетом художні співавтори багатьох поетичних видань В.Пучкова – Володимир та Тетяна Бахтови, ще з 1976 року Володимир Бахтов почав брати участь у художніх виставках, які проводив миколаївський міський «Клуб творчої молоді» (назва, можливо, не повністю точна). Напевно, це був загальноукраїнський проект радянських часів. Молоді митці тоді навіть їздили в Київ на з’їзд таких громадських творчих організацій. Позитив був в тому, що в ході формальних зібрань їх учасники неформально перезнайомилися з художниками, поетами, театралами, журналістами, телевізійниками Миколаєва. І серед них був молодий Володя Пучков.
А вже зустріч на «нашій території», за словами Володимира Бахтова, на Кінбурнській косі, сталася орієнтовно на початку 1980 х років, на хутірці Римби (офіційна назва – Покровське), де ще в 1978 році творчий тандем Бахтових збудував на подвір’ї обійстя корінної «халатихи» Федотової Ольги Федорівни свою першу “Літню майстерню”, яку В. Пучков пізніше в своєму вірші назвав «Камышовою хижиною».
На той час Коса була «спільною територією» для багатьох творчих людей, які (як в свій час Гоген) шукали своє Таїті. Володя тоді знімав кімнатку на кінбурнській базі Очаківського дослідного мідійно-устричного комбінату.Ця база була розташована в західній частині Римбів, і там він, мабуть, сповна оцінив смак наших чорноморських мідій , які збирав з опор морського причалу, і страви, з яких любив, напевно, найбільше кінбурнські делікатеси.
В той період Володимир з Тетяною перевезли з материка офортний верстат і працювали кожен над своєю серією офортів. Володимир – над серією «Останній фавн», Тетяна – над серією «Волижин ліс».
Володимир і Катерина часто навідувалися до художників на крайню східну частину Римбів. Володимир – ще тоді зовсім не Юрійович – спостерігав, розпитував, і пізніше дуже поетичні і точні в його віршах з’являлись впізнавані сюжети. Після однієї з таких зустрічей (не знаймо точно, що спонукало Володимира – чи то дружня бесіда, чи атмосфера «Комишової хижі», чи Кінбурнська коса… а скоріше – все разом) він чітко та пронизливо сказав: «Наверное, я опять начну писать, писать стихи».
Про одну з можливих ниточок поєднання з цими приморськими пісками та краєвидами Володимира Юрійовича – згадують журналіст Олена Івашко та Зіновій Петрович – директор регіонального ландшафтного парку з поетичною назвою «Кінбурнська коса», з яким поет товаришував досить тривалий час. Зіновій Осипович в описах дослідника та мандрівника XIX століття Олександра Афанасьєва-Чужбинського знайшов інформацію, що мандрівник при відвідуванні залишків фортеці Кінбурн, у так званому форштадті, познайомився та навіть залишився на ночівлю у чолов’яги на прізвище… Пучков. Це дуже сподобалось поету, вже сучасному Пучкову, і часто при зустрічах з Зіновієм Осиповичем напівжартома – напівсерйозно казав що, тепер розуміє, звідки у нього такий сильний потяг до Коси, тому цей зв’язок може мати і якесь звивисте родинне коріння.
Ось як пригадує Катерина – дружина поета першу зустріч Володимира Пучкова з Кінбурном. Це був початок 80-х років (1983-1984) – вони тоді працювали разом в обласній молодіжній газеті і збиралися у літню відпустку.
– Звичайно, мене тоді вже повністю захопила Кінбурнська коса, а Володимир Юрійович хотів залишитися вдома, попрацювати над задуманим циклом віршів. Тим більше, що до нього в гості мав приїхати один з його кращих друзів – київський поет, завідуючий відділом поезії журналу “Радуга” Юрій Мезенко. Про всяк випадок я їм залишила орієнтовні кінбурнські координати і відбула на Косу. А через кілька днів поети приїхали удвох і поринули з головою в атмосферу кінбурнського небудення: ловили бичків з мостика, споглядали на пташине розмаїття, насолоджувалися морем і степом, спілкувалися з місцевими жителями, які розповідали про свої просолені долі, колись заблукали в тумані вночі і довго не могли вийти з його полону . Потім Юра повернувся до Києва, а Володя залишився. Схоже було, Коса припала йому до душі. Через деякий час Мезенко під враженням створив цілий цикл віршів про Кінбурнську косу, а Володя, як це не дивно, тоді не написав ні рядка. Чому? Тому що він вбирав, як губка, усі враження, ніколи і поспіхом не писав поверхових текстів, він шукав глибоких підтекстів, навіть глибинних, асоціацій – і тільки коли їх знаходив і викристалізовував, тільки тоді брався до поетичної роботи…
Щодо творчості Володимира Юрійовича – вона багатогранна, про неї досить багато та образно написано різними літературознавцями. Але мені особисто дуже запам’ятались слова шанованого миколаївського поета Еміля Январьова: Володимир Пучков – останній із могікан, якому вдаються поеми .Їх, поем, дійсно досить багато і вони зовсім не лінійного змісту: майже в кожній, як і в морі, є свої глибини, шари, динаміка та драматизм.
Як приклад наведу не такі відомі загалу, але чудові рядки з поеми “Дневник “Кинбурнское лето”:
Нам уголок обещан райский?
Куда ж вы все – в такую рань?
Темнеет слева остров Майский,
Желтеет справа – Березань.
А впереди, как выдох суши, –
клубочками овечьих пряж
висят малиновые кущи –
прослойка,ниточка, пейзаж…
На острие, как на порожке,
Друг в друга тычатся, белы,
лимана мелкие барашки
и моря Черного валы.
Як чоловік, що віддав заповідній справі двадцять три роки свідомого життя, та трішки будучи також поетом в душі, – зроблю невеликий відступ щодо роздуму, який стосується впливу поезії на людину, на її образ мислення та поведінку в аспекті збереження природи. Взагалі, якщо задуматись, яким чином особистість приходить до усвідомлення необхідності збереження рослини,тварини, навколишнього природного світу від плюндрування, забруднення, знищення? Це ж не закладено в природі людини, закладено інше: ловити, рубати, випалювати, вбивати – щоб просто вижити спочатку самому , потім – нечисленним особинам виду “гомо сапієнс”, далі – структурованому племені, общині і т.д.
Збереження природи – це потреба вже більш високої цивілізації, більш цивілізованого та розвиненого по всім напрямкам суспільства, але мета за десятки тисячоліть не змінилась: зараз вже зберегти природне середовище (природу) для людства – нагально потрібно, але знову, по великому рахунку, також щоб вижити.
І це починає розуміти, самостійно дивлячись на природні катаклізми, кожен член людської спільноти, що опанував хоча б навик первинного аналізу потоку інформації”. Але роль художніх творів у формуванні виваженого, толерантного та дбайливого відношення до вразливої природи була і є безцінною . До мене особисто таке сприйняття точно прийшло через твори, якщо бути точнішим – через вірші, через римоване слово, що є своєрідним концентратом, за словами Йосифа Бродського, людського досвіду.
Література в різних її формах навіть в наш сучасний “Тік-ток” -“Фейсбук” – “Стендап” період , якщо вона справжня та якісна, не просто знайомить нас з природою, з конкретним місцем – вона дає можливість емоційно злитись з природним світом, відчути свою відповідальність в єднанні з природою, з її цілісністю та неподільною гармонією і ідентифікувати себе не як царем природи, а її органічною частинкою. Тоді напевне так краще усвідомлюєш та розумієш проблему збереження цього вразливого середовища, тобто зберігаєш не якийсь абстракт, а світ, який є і частинкою тебе, твого існування.
Дуже добре, коли до пропагування справи збереження долучаються люди не тільки по обов’язку виконання своїх посадових положень та постулатів, а й інші особистості “неформального типу” – яскраві художники, поети, письменники, які напряму навіть не закликають: зберігайте, бережіть, не вбивайте… вони просто роз’яскравлюють, романтизують якісь чудові місця, явища, а вже читач, думаючий читач робить для себе якісь висновки та приймає рішення, що треба любити та й відповідно зберігати цей край – ці березові ліси, вільхові саги, ковилові степи, орхідні поля, та й тваринний світ ні в чому особливо й не завинив.
Кінбурнській косі поталанило: до таких її захисників-популяризаторів відносилась ціла плеяда творчих особистостей, але і серед них, безперечно, своєю харизмою та відданістю заповідному краю виділявся герой мого невеликого нарису, який, хоч і «використовував» Косу, але тільки, за його ж словами, в якості своєрідного генератора, генератора творчих і життєвих сил.
В продовження думки приведу чудові слова миколаївського науковця Євгена Гордійовича Мірошніченка про те, що свої найкращі рядки поет Пучков привіз із Кінбурнської коси. Існує багато моделей поетичного освоєння природи: її обожнюють, містифікують, на неї переносять стан людської душі. Природа у Володимира Юрійовича – діючий персонаж поем і балад, природне середовище перебування ліричного героя. Вона «пружинящий родник» і «светящаяся роща», вона зачаровує «полынным светом луны», «всхлипами шлюпок», «бессонным щлепаньем рыб». Де взяв поет ці епітети і порівняння ? Без сумніву, їх подарували море та лиман, подарувала Кінбурнська коса.
(Продовження у наступному номері)
Василь Чаус, Кінбурнська коса, Білобережжя Святослава.