13 років без Андрія. Про це нагадав у фейсбуці науковець, громадський діяч Тарас Кремінь.
Андрій Данилович Антонюк – серед найвідоміших українських митців ХХ – початку ХХІ століття. Уродженець козацького Богополя, випускник знаменитої 17 школи та Одеського художнього училища, неповторний творець самобутнього художнього стилю, в якому поєдналися гірка історія його роду, мамина молитва, магічне мислення, сакральна культура степової ойкумени та світового мистецтва – справжнє обличчя незламної, самобутньої, вершинної національної культури.
Про нього писали Дмитро Кремінь, Микола Маричевський і Валерій Бойченко, йому співали Ніна Матвієнко, Валентина Антонюк і хор Фоміних, йому аплодували Монреаль, Париж та Нью-Йорк, його талант визнавали Іван Марчук, Феодосій Гуменюк і Андрій Чебикін, в його середовищі творили Олександр Ройтбурд, Олег Тістол та Володимир Кабаченко, його підтримували Андрій Сахаров, Микола Руденко і Євген Сверстюк, бо він – Андрій Антонюк. Щирий. Відвертий. Сміливий. Справжній.
Він несамовито кохав свою дружину Олену Червоненко, підтримував сина Данила, радів першим крокам онука Марка, а своїх друзів любив, як рідних. Креміні, Топчії, Вербеці, Гольденберги, Мерікови, Бойченки, Завгородні, Озерні – ви завжди були поруч.
Нонконформізм Андрія Антонюка був не тільки в мистецтві. Пригадую, як він, жива легенда України, вичитував міського голову, критикував керівника області, викривав членів уряду та президента, був на Мовному майдані та в Первомайську на «проблемному» 132 окрузі. Бо культура – це золоте зерно людства, а не декорації, а її діячі – золотий фонд нації, а не утриманці.
Читайте «Сто слів про Андрія Антонюка», знайдіть «Лампаду над Синюхою», завітайте на виставки з нагоди річниці Шевченківської премії, розкажіть про наших геніїв дітям. Ми жили в їх час, і він не повториться ніколи.
Вічна памʼять, Андрію Даниловичу.
Спочивайте з Богом.