4 лютого – день, коли народився відомий у всьому світі археолог, керівник експедиції, яка, серед іншого, дослідила відомий скіфський курган Товсту Могилу та відкрила славнозвісну пектораль, менше знаний як поет – але дійсно яскравий, ніжний лірик – Борис Миколайович Мозолевський (1936-1993 рр.).
Про це нагадала на сторінці у фейсбуці Марина Тасинкевич.
Уродженець с. Миколаївка Веселинівського району. Наш з вами земляк – Легенда Миколаївщині.
Народився в селянській родині. Діди й прадіди були розкуркулені. Писати вірші почав ще у школі. Потім виховався в Одеській спецшк. Військово-повітряних сил СРСР. Після розформування школи був вихованцем однієї з частин ВМФ. Вступив до військово-морського авіаційного училища в Єйську, але не закінчив, демобілізувався та переїхав до Києва, де протягом майже 10 років працював кочегаром та заочно навчався на історико-філософському факультеті Київського університету. Після закінчення університету працював деякий час редактором у видавництві “Наукова думка”, редагуючи видання з археологічної тематики. Однак повернувся до кочегарки… , де подружився з іншим кочегаром, відомим тепер поетом Василем Стусом.
З кінця 60-х рр. ХХ ст. працював позаштатним співробітником Інституту археології АН Української РСР, брав участь у польових дослідженнях групи курганів Гайманова Могила, очолював Орджонікідзівську археологічну експедицію…Однак над українцем-патріотом згущувались хмари, загроза мордовських таборів була вже реальною. Але врятувало його відкриття світового значення. 21 червня 1971 року експедиція під керівництвом Б. Мозолевського під час археологічних досліджень Товстої Могили зробила найвеличезнішу знахідку ХХ століття – багате скіфське поховання, серед скарбів якого була славнозвісна Пектораль. Одягнувши її на шию і замаскувавши старою тілогрійкою, Мозолевський інкогніто доставив безцінну знахідку до Києва. Тут він пішов до Олеся Гончара, за допомогою якого кандидата на відправку до Мордовії прийняв перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест, у кабінеті були голова Інституту археології Федір Шевченко та президент АН УРСР Борис Патон. В результаті Борис Мозолевський став молодшим науковим співробітником Інституту археології АН УРСР, отримав трикімнатну квартиру, зарплату 200 крб., 500 крб. премії (кажуть, що її змусили віддати у фонд миру) і, незважаючи на тиск Москви, скарб залишився в Києві.
Після розкопок Товстої Могили Борис Мозолевський став одним із найавторитетніших дослідників скіфських курганів. Він блискуче захистив 1980 р. кандидатську дисертацію, тема якої – скарби з Товстої Могили. 3 1986 р. і до кінця життя працював завідувачем відділу, потім – сектора скіфської археології Інституту археології НАН України. Був прийнятий до Спілки письменників України.
А за кордоном було видрукувано лист Мозолевського до Стуса: “Прости мене, Василику, мій брате, За всі твої печалі і жалі, Що ти один ламав холодні ґрати, Коли я їв свій кусень у теплі”.
Багаторічний досвід польових досліджень допоміг Борисові Мозолевському визначити характерні ознаки для візуального розпізнання скіфських курганів без розкопок. Це дало змогу йому під час розвідок у 1984-1985 pp. та 1989 р. на території Миколаївської, Кіровоградської, Дніпропетровської, Запорізької, Херсонської, Кримської областей оглянути понад 60 курганів, висотою від 8 м та вище, виявити серед них 23 царських скіфських кургани.
Помер через важку хворобу (рак). У 1993 р. він був удостоєний пам’ятного диплома “Золотий скіф” Інституту археології АН України і Ради Київської академії Євробізнесу.
Окрім наукових праць, залишив у спадок значний поетичний доробок. Це такі книжки, як: “Начало марта”, “Шиповник”, “Кохання на початку осені”, “І мить як вік” тощо.
У 2020 р. до Дня міста Миколаєва дитяча художня школа презентувала арт-проект “Сонячна пектораль Скіфії” – збільшену копію пекторалі, автор якої – Наталя Макаєвa .
——————–
ОСВІДЧЕННЯ
У тім саду, де вишні спіли
І місто снило віщі сни,
Колись міщанство знавісніле
Мене притисло до стіни.
Воно поріддям хизувалось,
По шию сидячи в багні.
Воно саме собі здавалось
Єдиним сонцем у вікні.
Воно на всі мої зітхання
Сміялось: що таке душа?
Воно кривилось: що — кохання,
Як за душею ні гроша?
Воно рекло про те, що раю
Не може бути в курені.
Що краще жити в хаті скраю,
Ніж лізти в січі навісні…
А я любив його, міщанство…
Обличчя ніжного овал…
Я ті вуста, примару щастя,
Себе забувши, цілував.
Ні, не пручалось! — дозволяло.
Бо квітли зорями світи.
Бо і саме, напевне, хляло
Без чистоти і теплоти.
Бо сподівалося: притихну,
Піду за ним на манівці.
І власну матиме притику,
І журавель, гляди, в руці…
Та не взяла мене отрута,
Той мед — солодкий, аж гіркий.
Порвав, неначе власні пута,
До нього всі свої стежки.
Кого сьогодні обіймає?
Кому дає свої вуста?
Яку із того користь має?
А втім, яка мені біда?
(Борис Мозолевський)
———
ТАЇНА
За Джоном Донном
Піймай зорю, що небом проліта,
Лиши з дитятком корінь мандрагори.
Пізнай, куди ідуть від нас літа,
Або навчи русалок слухать хори.
Хто ратиці роздвоїв сатані?
Як відвертати жала навісні?
Чи ось іще: про що говорять трави?
Як совість від спокуси вберегти?
Як не згубити напрям до мети?
Як не зігнутись в бурю під вітрами?
Коли тебе поманить щось вві сні —
Кинь все, не клич нікого на пораду
І мчи туди, вперед, крізь ночі й дні,
Аж поки сніг до скронь тобі не сяде.
Ти там побачиш дивну дивину.
Ти таїну збагнеш там не одну.
Приїдеш — все про них мені розкажеш.
І присягнешся: не стрічав ніде
На світі жінки, що довічно жде,
Що вірність береже свою роками.
А як таку зустрінеш — сповісти.
Мене потягне в мандри незборимо.
Та цур мені! — Не схочу я іти,
Бодай вона стояла б за дверима:
Коли ти стрів її у тишині,
Коли ти сів листа писать мені —
Вона цвіла невинними вустами.
Та поки я до тих дверей дійду,
Вона вже двох обдурить у саду
І третьому невірницею стане.
(Борис Мозолевський)
————————–
У ТЕМНОТІ
А хто там ходить-колобродить,
Де степ наш росами сія?
Хто із тобою флірт заводить?
Хтось зовсім інший, а не я.
Не дорікаю, хай походить,—
Не потурбую палаша.
Чи хоч благеньке зерня зродить
В його душі твоя душа?
Тож хай походить, хай походить,
Потопче стежку між отав!..
А у мені твій кожен подих,
Згадай, хоралами зростав…
То ж хто там ходить-колобродить,
Кого хто кличе з темноти?
Хто марно долю переводить?
Хтось зовсім інший, а не ти.
(Борис Мозолевський)
ДО ЧИТАЧА
Ця історія туманна.
В ній то зустріч, то розлука.
Ця історія у серці
Відцвітала й знов цвіла.
В ній злилися — не розняти! —
Щастя й радість, біль і мука,
Тільки що ж мені робити? —
Ця історія була.
Я не знаю, що й до чого,
Та не лай мене, читачу.
Коли це було б з тобою —
Я вказав би, в чому суть!
Як і ти, в чужому оці
Й порошиночку я бачу,
А в своєму, а в своєму…
Тож прискіпливим не будь.
Ця історія — правдива.
В ній нічого не збулося,
А слова ростуть із серця
І обпалюють вуста.
Ця історія, можливо,
Не скінчилася і досі.
Я пишу її, як сповідь.
Сповідь — справа не проста.
***
ВТЕЧА
Втечу на Кальміус, на Кальчик, на Міус,
У шахти, у могили, в урожаї.
Чи хто моливсь, як я тобі молюсь?
А ти мою молитву зневажаєш…
І ось утік. Гасаю по степах.
На Кальміусі смажусь щонеділі.
Дорогами і стернями пропах.
І щось роблю, і наче — не при ділі.
Від губ твоїх, від слів твоїх пустих,
Від пекол під бровами-колосками,
Жаго моя, благаю: відпусти…
А ти і не береш, й не відпускаєш.
Ні небо, ані літо золоте,
Ні моря шал, ні трав буття зелене —
Все ні до чого, все мені пусте,
Коли тебе немає поруч мене.
І знову проклинаю і молюсь,
І гуси в комишах кричать гортанно.
І Кальміус зелений крутить вус,
Немов підморгує: іще не все пропало…
***
МІРАЖ
Хлюпоче море лагідно і щиро.
Між небом і землею я один.
І знову ти мені перед очима
Стоїш у білій сукні край води
І поглядом показуєш неначе
Туди, де наші сходяться стежки.
А всі ті дні, що я тебе не бачу,
Між мною і тобою — як віки.
Над плесом спіле сонце бронзовіє.
Кохана, дай торкнутись хоч плеча!..
Отак приходить, мабуть, божевілля —
Лише його мені й не вистача.
А море ніжно горнеться до степу,
І світ німує, мудрий, як Сократ.
Тебе мені не бачити — нестерпно.
А бачити — нестерпніше стократ.
(Б. Мозолевський)