№ 43№ 44 (4102) 19 Апреля 2018г.№ 45 
Вечерний Николаев
Украина НиколаевВечерний Николаев
Николаевская городская газета
На главнуюНаписать нам письмоПоиск по Вечернему НиколаевуВечерний Николаев
Новый номер 
ПОИСК здесь »»

В НОМЕРЕ




 


Реклама в газете


НИКОЛАЕВ И НИКОЛАЕВЦЫ


19 Апреля 2018г.

Прочитали: [913]

Життя пiсля 16.30

Вечерний Николаев
(Продовження. Початок у випусках від 29 березня, 5, 12 квітня).
10.
Скільки пам’ятаю своє «свідоме» дитинство, завжди мріяв стати військовим. Майже всі мої фото того періоду - обов’язково в пілотці, або ж у насунутому на вуха офіцерському кашкеті, напевне, найменшого розміру, та з пластмасовим автоматом у руках. Якщо фото мало бути більш серйозним та урочистим, я одягав ще й армійського зразка сорочку кольору хакі. Але апофеозом мого мілітарі-дитинства, звичайно, був подарований дядьком старий кітель з майорськими погонами, петлицями інженерних військ та якимись ювілейними нагородами. Коли я надягав той лапсердак десь 56 чи 58 розміру, і це років у 7 чи 8, то погони сягали мені, мабуть, до ліктів. Медалі опинялися десь аж на спині, а рукави, навіть засукані, плуталися між ногами. Щоб той «однострій» хоч якось тримався купи, я підперезувався іграшковим ковбойським патронташем, подарованим мамою, з двома револьверами та пластмасовими зелененькими патронами. Можете собі уявити того малого вояка! - щось середнє між опудалом городнім і «генералісимусом Чанкайші».
Весь старий вишняк в кінці сусідського городу був зритий окопами та різними фортифікаційними спорудами. Бої там точилися до пізнього вечора. А після чергового переможного бою ми співали. Точніше, співав я, а товариш брав якусь залізяку від розібраного великого радіоприймача, дві вишневі палички - та акомпанував мені, намагаючись вибивати хоч якийсь ритм. Але то було зайве. Ритмом я особливо не переймався. Самозабутньо дерся, заглядаючи в товстий, поцуплений у мами, журнал «Мелодія». Першим номером хіт-параду був, звичайно, «Шумел сурово Брянский лес», бо «Дан приказ ему на запад», «Там, вдали за рекой» та «Темная ночь» - то вже замусолені, з дитячого садка, шлягери. Від того несамовитого волання з вишняку, що лунало на весь наш куток, баби Гашина, чорноморда зі зламаним рогом корова Маркизя відчувала страшенний дискомфорт, через який значно знижувала надій молока. I то ще не все.
За сценарієм ми були партизанами, a баба Гаша, разом зі своєю коровою, в нашому розумінні, були злісними посібниками окупантів. Наші партизанські рейди через зораний город часто-густо накривалися її мінометним вогнем — грудками землі. З вигуком: «Куди, курва, по копаному?» - баба «насипала» від душі. В таких випадках нам доводилося відступати у вишняк. Тільки тепер я розумію, що безладно випущені бабою грудки - не що інше, як «прильот», а її занадто збуджений стан можна було кваліфікувати як ПТСР (посттравматичний стресовий розлад). Оскільки літня бабуся в лазінні по деревах була відверто слабкуватою, у вишневому «лісі» партизани почувалися в безпеці.
Хіба міг я тоді уявити собі, що багато років потому буду реально відсиджуватися в зеленці на ворожій території. Теплим вересневим ранком, сівши на траву та спершись на молодий дубок, щоб трохи розслабити вкінець стомлений від броніка хребет, я намагався заплющити очі, щоб не бачити БТР, на якому лежало прив’язане, прикрите шматком брезенту тіло молодшого сержанта. Першa втратa мого підрозділу на цій довбаній війні. Ще вчора, коли ми «юзали» соняшникове поле, я запитував у нього, чи не бачив він, випадково, моїх тактичних рукавичок, які я десь посіяв. Було дуже шкода тих рукавичок, бо сестра ледве встигла мені їх передати перед відправкою. Спокійний, впевнений, а головне — живий,  сьогодні вже він був просто 200-м. Невисокий кремезний десантник, років 25, але вже досвідчений зірвиголова, по-дитячому плакав над тілом, видершись на броню. Вони разом виходили з оточення влітку...
«У нього залишилися діти. Четверо. Він міг відмазатись», - крізь сльози бубнів він.
Я заплющив очі. В голові був повний безлад. Шматки дитячих спогадів з вишняком, зритим окопами, кітелем 56 чи 58 розміру, БТР з 200-м на броні в десяти метрах. «Блін, може, я сплю, і все це лише сон?».
Напевне, до всіх цих армійських умовних термінів з «двохсотими» та «трьохсотими» - доклали рученята психологи. Бо знеособлення загиблого, можливо, цинічне, але зберігає підрозділ від колективного паралічу. Звичайно, десь там на задньому плані мерехтить думка: «Як би то всьо було зі мною?», - але якось відсторонено та без особливих емоцій...
А тим часом стомлений «механ», відійшовши на край зеленки, кандибалить собі каву на поспіхом розведеному багатті. Почувши запах того варева, я ладен наставити йому під ребро калаша та прошепотіти на вухо: «Кава або життя». Та розумію, що, по-перше, він обере каву, а по-друге, «механ» на виїзді - то свята людина. Нерухомий БТР корисний хіба що для селфі. Тут же, в чужому степу, сенс його та й нашого існування - в швидкості. Заправлений кавою «механ», вилетівши на пагорб своєю машиною прямісінько на сепарського «залізного уїбана», зреагує дупою - миттєво пірне в зеленку, а звідти по соняшниках. Тож насолоджуйся, Саня, якщо маєш совість. Прибіг захеканий ротний: «Розвідоси повернулися». «По машинах». «Всім під броню». «Знімаємося». «200-го забере вертушка».
Ні, сука, це не сон - це довбана війна.
Здійнявши пилюку, колона покотила між безкраїх соняшникових полів. На роздоріжжі БТР з 200-м відділяється. Сьогодні у нього окрема сумна місія...
11.
Як не дивно, реанімація згадується якось спокійно та навіть тепло. Можливо, тому, що відіспався на півжиття вперед.
В реанімації розпорядок - практично, як в армії. Десь о 5-й, можливо, трохи пізніше, бо час тут має зовсім інший вимір, заходить літня санітарка з мискою теплої води та губкою. Починається процес омовіння. Майже як у Висоцького:
«Если хилый - сразу в гроб!
Сохранить здоровье чтоб,
Применяйте, люди, обтирание».
І то дуже доречно, бо той модний матрац, що постійно «дихає», здається, шкіряний. Лежати на ньому жаркувато, дуже швидко пітнієш, і то трошки бісить.
Ближче до обходу піднімається легкий кіпіш. Виявляється, до нас їде Президент!
Одна санітарка, перетворившись на цирюльника, наспіх голить нас одноразовими станками. Зі мною простіше - півобличчя фундаментально депільовано вибухом. Сусід, що зліва, до якого через трубки під’єднано якісь прилади, щось бубнить. Можливо, хоче пояснити, що планував відпускати еспаньйолку. Той, що навпроти, мовчить. Поранення в голову. Не знаю, чи відчуває щось під час гоління, бо всі дні, що я тут, він без свідомості.
Інша санітарка залітає з цеберком білої фарби, яка, на диво, не смердить. I починає поспіхом підфарбовувати облізлі перила ліжок. У мене, напевне, саме «просунуте» ліжко, бо нижнє перило зовсім відсутне. Жартома пропоную їй пофарбувати мені нiгтi на пальцях ніг, - для симетрії. Посміхнувшись, жінка закінчує свою відповідальну справу і виходить. Але, виявляється, все дарма - Президент вирішив обмежитись військовим госпіталем, а до нас їде лише заступник голови ОДА. Буває. За декілька годин заходить Філатов у супроводі групи лікарів. Його пiдводять до пацієнтів та коротко розповідають - хто, звідки та «на що скаржиться». Я третій. Підійшовши до мого ліжка, він, здається, впадає в ступор. Не знайшовши необхідних слів, опустивши очі, переходить до іншого. Погляд якийсь розгублено-збентежений. Це погляд людини, на яку (як їй здається) поклали сумний обов’язок - першому сповістити мені погану новину: «Розумієш, друже... Тут така справа... Як би це тобі пояснити... Справа в тому, що... на превеликий жаль... ти не ящірка... Кінцівки у тебе не відростуть... Ось... Вибач... Тримайся». За сценарієм драми, після цих слів я мав би впасти додолу, битися в конвульсіях, здіймати до неба те, що залишилося від рук, та з надривом волати: «Як? Цього не може бути! О, горе мені! Господи! Забери мене скоріше!..».
Ну, а якщо то має бути індійський шедевр Болівуду, я маю виконати танець «в дупу пораненого слона». І заспівати якусь сумну пісню, обов’язково підскиглюючи. До речі, другий варіант мені до вподоби. Шкода, що я бальними танцями в школі недовго займався.
Такі погляди я тепер зустрічатиму часто. Дехто зі знайомих вважатиме за краще триматися подалі. І я їх зовсім не засуджую, бо невідомо, як сам повівся б на їхньому місці. Пам’ятаю, як на заняттях з медичної підготовки на полігоні, а потім і в Краміку, коли інструктор починав описувати характерні поранення, звичайно, у всiх фарбах, як можуть лише лікарі, мене нудило, та було дике бажання відійти подалі. А ще - в молодшому шкільному віці в наш клас одного разу завітав ветеран Вітчизняної війни. У нього замість руки був протез, одягнений в чорну шкіряну рукавичку. До цього часу пам’ятаю, який то був жах. Я уявляв, яка вона холодна і бридка, та підробка. Отакі вони - закони всесвіту. Врешті-решт, ніхто тобі нічого не винен. Власне, як і ти, - нікому і нічого.
Якщо людина співчуває тобі, чи хоче щиро подякувати, то це - лише співчуття і лише подяка, миттєвий порив, чи відчуття провини - не більше і не менше. Чим скоріше ти навчишся розставляти червоні прапорці у відносинах з оточуючим світом, заступати за які - табу, тим скоріше віднайдеш джерело внутрішньої мотивації. Пошуки зовнішньої - роблять тебе вразливим та слабким. Коротше кажучи, ти створюєш для себе своєрідний психологічний бронік - «Корсар 4+», вагою 11 кг 600 г.
Але - це розуміння прийде згодом... Поки що: простора світла кімната реанімації, «просунуте» ліжко з модним матрацом, китиця різнокольорових катетерів під лівою ключицею, через які регулярно надходить чергова доза ілюзій до кожної клітини мого тіла... Ілюзій, буцімто нічого не змінилось. Просто коротенький перепочинок...
(Продовження – у наступний четвер).
 
    СЛУЧАЙНО ВЫБРАННЫЕ СТАТЬИ:   

    ДРУГИЕ СТАТЬИ НА ЭТУ ТЕМУ:   


ТЕМА ДНЯ из предыдущего №

Вечерний Николаев
Елена Кураса
«Магнолия тропической лазури» с николаевской «пропиской»
Не в «бананово-лимонном  Сингапуре»,  а  в николаевских скверах и парках снова радует глаз и греет душу цветение этого экзотического дерева, которое, несмотря на его «отвращение» к холоду, неплохо приживается и в наших широтах. Впрочем, изменившиеся климатические условия, как утверждают синоптики, теплые зимы и затяжные осени этому весьма способствуют. ...
Подробнее Читали: [1156] Отзывы: [0]


РЕГИСТРАЦИЯ здесь »»
 
E-mail:
Пароль:
  Забыли?

Реклама на сайте

Предыдущий номер
№ 43 (4101)
43 (4101)


Читайте свежие городские хроники



 

Просто напомним:
Это № 44 (4102)
от 19 Апреля 2018г.


№ 43    № 45

При полной или частичной перепечатке материалов сайта, ссылка на www.vn.mk.ua обязательна.
© 2002-2007
© Вечерний Николаев
© Дизайн: Kabba Design Group
© Хостинг: Фарлеп
Rambler's Top100 Рейтинг@Mail.ru